куркульська морда - це комплімент :)
Зененхунди - дуже хазяйські собаки. Адже колись вони пасли отару (“овечок на альпійських луках), розвозили молоко, підвозили сіно... трудяжки. Звідси й абсолютно "куркульська" психологія: “всіх пускати - нікого не випускати” і “все, що принесли - наше” - це два улюблені прислів’я зеників.
Ці собаки дуже радіють гостям :) Вони привітно всміхаються на всю пащеку і махають хвостом. Але вийти з “території” - то може бути дім, квартира, обійстя тощо - дозволять лише у згідливій присутності господаря. А вже винести щось - тут маєте вербально пояснити собаці, що “можна”, що “дозволили”.
Зененхунд дуже рідко може вкусити людину - така агресія не притаманно породі. Він кладе нападника на спину і вкладається зверху. 30-45 кг лагідного щастя із доброзичливими очима... велитенськими зубищами і басовитим "гав!".
Як це відбуваєтья в житті?
Працювали в нас улітку майстри - міняли відмостку довкола будинку і криниці. В перший день ми познайоммили їх зі Сливою - хлопці дали себе обнюхати, я назвала їх на ім’я, пояснила, що вони тут з мого дозволу, так, вони будуть шуміти, але все, що вони робитимуть - я дозволила. На цьому ситуація була вичерпана. Я пішла собі в хату, в сад... займалася своїми справами. А Слива - без прив’язі, ясна річ! - лишилася з хлопцями. Спостерігала собі за їхньою роботою, дрімала то на сонці, то в затінку... Коли вони називали її по імені, привітно махала хвостом. Аж до вечора, коли людям треба було йти додому.
Як тільки вони наблизилися до хвіртки, їх там уже чекала Слива. Перекриваючи собою вихід. Слива сказала: “Гав!” І це прозвучало голосно і грізно. Хлопці здивувалися (не скажу, що злякалися... але думаю, злякалися трохи): чому цілий день собака мовчав, а тепер гарчить і гавкає? Я вишла з хати: “Сливо, вони можуть вийти. Я дозволяю”. - “Гав?” - “Так, Сливо, вони можуть іти”. - “Ну, як знаєш, - сказала Слива. - Шановні, нічого особистого. Щасти!”. Відійшла від хвіртки і помахала хвостом на прощання.
Наступного дня в Сливи було свято - привезли мішки з цементом і всяке таке. І все це занесли у двір! А потім прийшли знову майстри - і принесли якісь свої інструменти. “Хороші, корисні люди, - подумала Слива. - Шумлять, правда. Але приходять і приносять”. Щоб увечері Слива дозволила хлопцям піти... з їхнім же інструментом, довелося вийти і провести виховну роботу, а потім власноруч відчинити хвіртку. Але Слива ще довго жалібно дивилася їм у слід: “Ну де справедливість - приносять... і уносять! І Хазяйка це дозволяє! Куди котиться світ!”
І так тривало щовечора, протягом трьох тижнів: заходите? доброго дня! - виходите? а зараз я хазяйку покличу! а що це у вас у руках? а може, залишите це тут?
Ніяка звичка не перебиває інстинктів багатьох поколінь предків.
Ці собаки дуже радіють гостям :) Вони привітно всміхаються на всю пащеку і махають хвостом. Але вийти з “території” - то може бути дім, квартира, обійстя тощо - дозволять лише у згідливій присутності господаря. А вже винести щось - тут маєте вербально пояснити собаці, що “можна”, що “дозволили”.
Зененхунд дуже рідко може вкусити людину - така агресія не притаманно породі. Він кладе нападника на спину і вкладається зверху. 30-45 кг лагідного щастя із доброзичливими очима... велитенськими зубищами і басовитим "гав!".
Як це відбуваєтья в житті?
Працювали в нас улітку майстри - міняли відмостку довкола будинку і криниці. В перший день ми познайоммили їх зі Сливою - хлопці дали себе обнюхати, я назвала їх на ім’я, пояснила, що вони тут з мого дозволу, так, вони будуть шуміти, але все, що вони робитимуть - я дозволила. На цьому ситуація була вичерпана. Я пішла собі в хату, в сад... займалася своїми справами. А Слива - без прив’язі, ясна річ! - лишилася з хлопцями. Спостерігала собі за їхньою роботою, дрімала то на сонці, то в затінку... Коли вони називали її по імені, привітно махала хвостом. Аж до вечора, коли людям треба було йти додому.
Як тільки вони наблизилися до хвіртки, їх там уже чекала Слива. Перекриваючи собою вихід. Слива сказала: “Гав!” І це прозвучало голосно і грізно. Хлопці здивувалися (не скажу, що злякалися... але думаю, злякалися трохи): чому цілий день собака мовчав, а тепер гарчить і гавкає? Я вишла з хати: “Сливо, вони можуть вийти. Я дозволяю”. - “Гав?” - “Так, Сливо, вони можуть іти”. - “Ну, як знаєш, - сказала Слива. - Шановні, нічого особистого. Щасти!”. Відійшла від хвіртки і помахала хвостом на прощання.
Наступного дня в Сливи було свято - привезли мішки з цементом і всяке таке. І все це занесли у двір! А потім прийшли знову майстри - і принесли якісь свої інструменти. “Хороші, корисні люди, - подумала Слива. - Шумлять, правда. Але приходять і приносять”. Щоб увечері Слива дозволила хлопцям піти... з їхнім же інструментом, довелося вийти і провести виховну роботу, а потім власноруч відчинити хвіртку. Але Слива ще довго жалібно дивилася їм у слід: “Ну де справедливість - приносять... і уносять! І Хазяйка це дозволяє! Куди котиться світ!”
І так тривало щовечора, протягом трьох тижнів: заходите? доброго дня! - виходите? а зараз я хазяйку покличу! а що це у вас у руках? а може, залишите це тут?
Ніяка звичка не перебиває інстинктів багатьох поколінь предків.