Собачі бувальщини (1)
Колись у моєму покійному попередньому ЖуЖуці я публікувала свої собачі правдиві історії.
Хочете ще?
ЗЖ
Як Остін став хоробрий
(собачі історії)
Малий Остін їхав у Луцьк.
Їхав до своїх майбутніх людей.
Остін - це чотиримісячне кудлате цуценя бернського зененхунда. Він схожий на кумедного іграшкового ведмедика: руді панчішки, білий комірець, чорна спинка й веселі веснянки на довгому носі. Мине кілька місяців і він виросте на великого, повного власної гідності пса, помічника й захисника для господарів.
Але поки Остін тихенько скавулів, прощаючись із мамою та сестричками. “Пам’ятай, ти належиш до старовинного шляхетного роду швейцарських вівчарок! Ти - лицар, захисник, помічник і втішитель. Коли людина, а особливо людське дитинча, плаче, твоє завдання - розрадити її. Коли в небезпеці - захистити. Коли заблукала - допомогти відшукати домівку... - казала йому на прощання мама, ніжно вилизуючи за вушком. - Ніколи ні за яких обставин ти не смієш вкусити людину - це ганьба, довічна ганьба для бернського зененхунда. Будь слухняний і вірний!..”
Тут прийшов мамин господар, одяг на Остіна новенький ошийник і мовив:
- Час прощатися. Рушаймо в дорогу! На тебе чекає нова сім’я!
Кожне цуценя шляхетного роду, відколи розплющить очі, готується та з нетерпінням чекає миті, коли вирушить у новий - свій! - дім, до родини, для якої стане другом і помічником. І все ж, так лячно залишати рідне подвір’я, маму, рушати в далекий світ!
А їхати було справді довго й дуже страшно: спочатку автобусом з хутора до міста - старенький автобус так неприємно гуде і смердить, аж у носі свербить. А вже в місті стільки нових невідомих запахів і незнайомих звуків! Потім гуркотливим трамваєм до залізничного вокзалу...
Але далі на песика з тонким чутливим слухом чекало найстрашніше - цілу ніч їхати потягом, який стукотить, грюкотить, і навіть буває гуде. Ох, страшно!
В купе крім Остіна і його опікуна ще їхали людська дитина зі своєю мамою.
Хлопчик весь час плакав, нив й капризував. Його мама довго намагалася втішити чи заспокоїти малого, але марно...
“Це людське щеня так жалібно скавулить... Воно теж боїться...” - співчутливо подумав Остін.
Врешті решт, змучена жінка впала на полицю й заплющила очі. Синок її і далі палакав - він боявся стукоту коліс, гудіння потягу, і того, як швидо блимали за темним вікном ліхтарі. А ще сумував за своїм іграшковим ведмедиком, що лишився вдома. Проте був за малий, аби розказати про це мамі.
Остін добре відчув страх і сум людської дитини - адже кожне почуття пахне інакше. Нічого не треба казати - радість, здивування, розчарування... Мама давно їх навчила розрізняти людські запахи і навіть слова. Тут же - ціле купе було повне страху, вінн витав у повітрі, як дим. Цуцику теж хотілося заскавуліти. І він дуже співчував малому людському товаришу...
Але Остін знав: не можна довго плакати, боятися, сумувати чи капризувати, бо захворієш. Чим вище тримаєш хвіст, тим швидше втече твій страх - цю просту істину знають навіть найменші щенята, що тільки-но розплющили очі, а він, Остін, уже майже дорослий пес, шляхетний лицар, помічник, захисник і втішитель. Його собаче серце наполегливо йому шепотіло: “Ти маєш допомогти людській дитині!” Допомогти... але як?
Досі Остіну ще ніколи не доводилося самостійно слухати своє серце й приймати рішення. Раніше він був малим щеням у великій зграї-родині, і поруч нього завжди була й мама, й нянька, й інші собаки-вихователі, які його вчили собачим законам і правилам, а ще купа братиків-сестричок, з якими так весело гратися, і навіть своя муркотлива киця... А тепер він ураз - за один день! - став дорослий, самостійний і відповідальний.
Хоч і страшно - аж до білої китички на хвості - страшно гуде потяг, страшно стукотять колеса, але внутрішній голос невпинно повторює: “Маєш зарадити, маєш потішити!"
І ось, щоб допомогти маленькій людині, Остін переборов свої страхи. Розправив плечі, підійняв, наче прапор, хвоста: “Я більше не боюся їхати потягом!”
А потім тихенько відійшов від ніг своєї людини - хоч це й надійний сховок від усіх жахіть! - на кілька кроків, наблизився до плаксуна, тихенько поклав на нього свою кудлату голову і праву передню лапу.
Жінка прокинулася й тихенько зойкнула - цей волохатий пес був ледь не вдвічі більший за її дворічного сина: а раптом то злий грізний собака, а раптом вкусить?.. Але чоловік, що віз його, приклав пальця до губ і прошепотів їй: “Не бійтеся! Будьте тихо: дитина зараз заспокоїться і засне!” Жінка не повірила, але стомлено зітхнувши, наважилася не проганяти Остіна.
За хвилину хлопчик намацав м’яке собаче хутро й погладив пса. Той кумедно подихав у відповідь - усміхнувся по-собачому, й замотиляв хвостом по підлозі. Від здивування малюк аж перестав плакати. Тоді пес по-дружньому лизнув його долоню і, змовницько підморгнувши, мотнув головою так, ніби казав: “Ну ж, тримай вище носа, як я - все буде гаразд!” Хлопчик засміявся і перестав боятися. Бо чого ж його боятися тих темряви, стукотіння й гудіння, коли поруч такий охоронець! Він усі страхи геть прожене!
Ще за кілька хвилин, все ще погладжуючи Остіна, малюк заснув. Потім заснули і його мама, і сам кудлатий цуцик, і його людина.
Тільки потяг не спав - чути було, як стукотять колеса, але їх уже ніхто не боявся...
Хочете ще?
ЗЖ
Як Остін став хоробрий
(собачі історії)
Малий Остін їхав у Луцьк.
Їхав до своїх майбутніх людей.
Остін - це чотиримісячне кудлате цуценя бернського зененхунда. Він схожий на кумедного іграшкового ведмедика: руді панчішки, білий комірець, чорна спинка й веселі веснянки на довгому носі. Мине кілька місяців і він виросте на великого, повного власної гідності пса, помічника й захисника для господарів.
Але поки Остін тихенько скавулів, прощаючись із мамою та сестричками. “Пам’ятай, ти належиш до старовинного шляхетного роду швейцарських вівчарок! Ти - лицар, захисник, помічник і втішитель. Коли людина, а особливо людське дитинча, плаче, твоє завдання - розрадити її. Коли в небезпеці - захистити. Коли заблукала - допомогти відшукати домівку... - казала йому на прощання мама, ніжно вилизуючи за вушком. - Ніколи ні за яких обставин ти не смієш вкусити людину - це ганьба, довічна ганьба для бернського зененхунда. Будь слухняний і вірний!..”
Тут прийшов мамин господар, одяг на Остіна новенький ошийник і мовив:
- Час прощатися. Рушаймо в дорогу! На тебе чекає нова сім’я!
Кожне цуценя шляхетного роду, відколи розплющить очі, готується та з нетерпінням чекає миті, коли вирушить у новий - свій! - дім, до родини, для якої стане другом і помічником. І все ж, так лячно залишати рідне подвір’я, маму, рушати в далекий світ!
А їхати було справді довго й дуже страшно: спочатку автобусом з хутора до міста - старенький автобус так неприємно гуде і смердить, аж у носі свербить. А вже в місті стільки нових невідомих запахів і незнайомих звуків! Потім гуркотливим трамваєм до залізничного вокзалу...
Але далі на песика з тонким чутливим слухом чекало найстрашніше - цілу ніч їхати потягом, який стукотить, грюкотить, і навіть буває гуде. Ох, страшно!
В купе крім Остіна і його опікуна ще їхали людська дитина зі своєю мамою.
Хлопчик весь час плакав, нив й капризував. Його мама довго намагалася втішити чи заспокоїти малого, але марно...
“Це людське щеня так жалібно скавулить... Воно теж боїться...” - співчутливо подумав Остін.
Врешті решт, змучена жінка впала на полицю й заплющила очі. Синок її і далі палакав - він боявся стукоту коліс, гудіння потягу, і того, як швидо блимали за темним вікном ліхтарі. А ще сумував за своїм іграшковим ведмедиком, що лишився вдома. Проте був за малий, аби розказати про це мамі.
Остін добре відчув страх і сум людської дитини - адже кожне почуття пахне інакше. Нічого не треба казати - радість, здивування, розчарування... Мама давно їх навчила розрізняти людські запахи і навіть слова. Тут же - ціле купе було повне страху, вінн витав у повітрі, як дим. Цуцику теж хотілося заскавуліти. І він дуже співчував малому людському товаришу...
Але Остін знав: не можна довго плакати, боятися, сумувати чи капризувати, бо захворієш. Чим вище тримаєш хвіст, тим швидше втече твій страх - цю просту істину знають навіть найменші щенята, що тільки-но розплющили очі, а він, Остін, уже майже дорослий пес, шляхетний лицар, помічник, захисник і втішитель. Його собаче серце наполегливо йому шепотіло: “Ти маєш допомогти людській дитині!” Допомогти... але як?
Досі Остіну ще ніколи не доводилося самостійно слухати своє серце й приймати рішення. Раніше він був малим щеням у великій зграї-родині, і поруч нього завжди була й мама, й нянька, й інші собаки-вихователі, які його вчили собачим законам і правилам, а ще купа братиків-сестричок, з якими так весело гратися, і навіть своя муркотлива киця... А тепер він ураз - за один день! - став дорослий, самостійний і відповідальний.
Хоч і страшно - аж до білої китички на хвості - страшно гуде потяг, страшно стукотять колеса, але внутрішній голос невпинно повторює: “Маєш зарадити, маєш потішити!"
І ось, щоб допомогти маленькій людині, Остін переборов свої страхи. Розправив плечі, підійняв, наче прапор, хвоста: “Я більше не боюся їхати потягом!”
А потім тихенько відійшов від ніг своєї людини - хоч це й надійний сховок від усіх жахіть! - на кілька кроків, наблизився до плаксуна, тихенько поклав на нього свою кудлату голову і праву передню лапу.
Жінка прокинулася й тихенько зойкнула - цей волохатий пес був ледь не вдвічі більший за її дворічного сина: а раптом то злий грізний собака, а раптом вкусить?.. Але чоловік, що віз його, приклав пальця до губ і прошепотів їй: “Не бійтеся! Будьте тихо: дитина зараз заспокоїться і засне!” Жінка не повірила, але стомлено зітхнувши, наважилася не проганяти Остіна.
За хвилину хлопчик намацав м’яке собаче хутро й погладив пса. Той кумедно подихав у відповідь - усміхнувся по-собачому, й замотиляв хвостом по підлозі. Від здивування малюк аж перестав плакати. Тоді пес по-дружньому лизнув його долоню і, змовницько підморгнувши, мотнув головою так, ніби казав: “Ну ж, тримай вище носа, як я - все буде гаразд!” Хлопчик засміявся і перестав боятися. Бо чого ж його боятися тих темряви, стукотіння й гудіння, коли поруч такий охоронець! Він усі страхи геть прожене!
Ще за кілька хвилин, все ще погладжуючи Остіна, малюк заснув. Потім заснули і його мама, і сам кудлатий цуцик, і його людина.
Тільки потяг не спав - чути було, як стукотять колеса, але їх уже ніхто не боявся...