Для пам'яті
Я просто не хочу це втратити. Тут треба розуміти а не коментувати
<....
Той милий, курортний Бад-Емс взагалі стирчить із 1870-х якимсь гиблим місцем новітньої історії: за кілька років перед вироком Україні там було підписано інший фатальний документ - так звану «Емську депешу», з якої почалася франко-пруська війна (яка запустила в рух Першу світову, а та, своєю чергою, - Другу, а та - «гібридні війни» Путіна за сталінськими мапами, і «ми зараз тут»). Емський указ так само увімкнув послідовний ланцюг катастроф, дарма що менш очевидних. На два покоління, у вирішальний для формування політичних націй час, позбавивиши Україну своєї школи й преси, він фактично й прирік нас, більше за будь-що інше, на поразку 1918-1920 рр. (що з дивовижною сліпотою іґнорується тепер у всіх дискусіях про Петлюру й Скоропадського, так, наче в цих двох були ті самі умови, що в Пілсудського й Маннергейма!), - а це, своєю чергою, надовго визначило баланс сил у Європі й світі (без України ніякого СРСР не було б, як не стало його в 1991-му, а отже, світова історія точно пішла б іншим шляхом - і навряд чи гіршим…).
На жаль, Емський указ у нас досі трактується дуже обмежено - як щось «культурницьке», а не як «пологова травма» всієї модерної української ідентичности, а отже й державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі. Олександр ІІ мислив масштабніше: навіть у студіях Київського відділу Географічного товариства зумів розгледіти (і слушно!) спробу розбудови української Академії наук, ту необхідну ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЮ ЗНАННЯ, без якої нема дорослої нації, - і власноруч «зупинив процес»… Справа була не в мові - а в тому, щоб заблокувати українцям можливість МОДЕРНІЗАЦІЇ НА ВЛАСНОМУ ЕТНІЧНОМУ ҐРУНТІ, скинути нас як націю «з поїзда історії» (при потребі й буквально - як скинули з поїзда в 1901 р. голову правління Харківського земельного банку Олексія Алчевського, коли той приїхав до Петербурга по кредит, - бо не відступати ж «украйнофілам» ключі від Донбасу!).
Два покоління, методом звичного для Росії державного терору, встановлювалась у голови ширнармасам жорстка прошивка: російська - єдина й безальтернативна мова освіти - маркує собою «прогрес»: місто, електрику, банки, залізниці, нові ідеї, модні журнали, соціальні ліфти, і т.д., аж до «хранцюзької помади» Проні Прокоповни (авжеж, любимі всіма «Зайці» якраз процес встановлення цієї прошивки на рівень простих міщан, Сєркових і Чехових, і зафіксували, і невипадково оригінальну україномовну версію «шістдесятницького» фільму, в якій цей соціальний діагноз лежить на поверхні, було на півстоліття заарештовано й замінено російським дубляжем, Олександр ІІ би схвалив!). А от українська (і все, що нею марковано) - це, хай і рідна, але «архаїка»: село, мужицтво, смішна Антошина баба Фрося, яка вірить, що двері в погребі тримав домовик (і Антоша роками цей анекдот переповідає, і купа наших чеховолюбців замиловано його цитує на доказ чеховського «українства», і знов Олександр ІІ привітно помахує їм стеком!), і пісня за чаркою, і рушник вишиваний, все домашнє, кухонне, така собі guilty pleasure культурної людини… Коли перешорські селяни запідозрили, що Чикаленко привозить їм у школу книжки їхньою-таки, «мужицькою» мовою, бо не хоче, аби їхні діти «вийшли в пани», і прийшли до пані Чикаленкової з просьбою власкавити чоловіка, вони продемонстрували ті нові, мейд-ін-Бад-Емс, «заводські налаштування» в мозку, після яких можна було вже спокійно скасовувати указ, своє діло він зробив. І навіть підйомна хвиля квазідержавного «Розстріляного Відродження» тих налаштувань не змінила (не встигла, замало часу було, 5 років - то не 40!).
Російська проти української = «прогрес» проти «архаїки», «місто» проти «села» (а після Сталіна ще й «колгоспного», ууу який же простір для демонстрації влади над безправним!), «панство» проти «мужицтва», «світова культура» проти «хуторянської» і т.д., - всі ці «емські» налаштування, старі, іржаві, іноді комічні своєю неадекватністю (як та героїня соцмереж, котра вимагала «Гаррі Поттера» «на русском, потому что читать надо в оригинале»), іноді - до сліз скорбні своєю «перешорською темнотою» (як ті провінційні дівчатка й хлопчики, які в публічному просторі переходять з рідної на російську на доказ своєї «просунутости»), досі сидять десь у підкірці в нас усіх, у цілого народу, як у фронтового ветерана - невийняті й «зарослі» в тілі осколки. Безглуздо відводити від них очі: це діагноз, і його треба усвідомити. Як усвідомити й те, що це справді була війна нон-стоп, всі ці півтораста років (навіть не рахуючи «гарячих фаз»), - що абсолютна більшість ЗДІЙСНЕНИХ-таки за цей час в Україні модернізаційних процесів, які зрештою й перетворили нас із кількох губерній відсталої імперії на хай яку недоконану, а все-таки національну державу європейського типу, здійснювалася завдяки ПЕРСОНАЛЬНИМ ініціативам - ВСУПЕРЕЧ системному молоху, який півтораста років наполягав, то словом, то ділом (а частіше і словом, і ділом разом), що нас «не было, нет и быть не может».
І ось тільки коли це сповна усвідомиш - тоді задихнешся од захвату й подиву. І захочеш і собі бути хоч трохи подібною на всіх тих людей, які ось так, в тіні Бад-Емсу, «еластично-уперто», за виразом Лесі Українки, по цеглинці будували мою країну - «щоб була». І не припиняли це робити навіть коли опинялись за океаном і втрачали надію на повернення.>
(З нового есе "Пам'яті Оксани Радиш, або Довга дорога з Бад-Емсу", червень-серпень 2020 р.)
https://www.facebook.com/oksana.zabuzhko/posts/10158663972293953
<....
Той милий, курортний Бад-Емс взагалі стирчить із 1870-х якимсь гиблим місцем новітньої історії: за кілька років перед вироком Україні там було підписано інший фатальний документ - так звану «Емську депешу», з якої почалася франко-пруська війна (яка запустила в рух Першу світову, а та, своєю чергою, - Другу, а та - «гібридні війни» Путіна за сталінськими мапами, і «ми зараз тут»). Емський указ так само увімкнув послідовний ланцюг катастроф, дарма що менш очевидних. На два покоління, у вирішальний для формування політичних націй час, позбавивиши Україну своєї школи й преси, він фактично й прирік нас, більше за будь-що інше, на поразку 1918-1920 рр. (що з дивовижною сліпотою іґнорується тепер у всіх дискусіях про Петлюру й Скоропадського, так, наче в цих двох були ті самі умови, що в Пілсудського й Маннергейма!), - а це, своєю чергою, надовго визначило баланс сил у Європі й світі (без України ніякого СРСР не було б, як не стало його в 1991-му, а отже, світова історія точно пішла б іншим шляхом - і навряд чи гіршим…).
На жаль, Емський указ у нас досі трактується дуже обмежено - як щось «культурницьке», а не як «пологова травма» всієї модерної української ідентичности, а отже й державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі. Олександр ІІ мислив масштабніше: навіть у студіях Київського відділу Географічного товариства зумів розгледіти (і слушно!) спробу розбудови української Академії наук, ту необхідну ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЮ ЗНАННЯ, без якої нема дорослої нації, - і власноруч «зупинив процес»… Справа була не в мові - а в тому, щоб заблокувати українцям можливість МОДЕРНІЗАЦІЇ НА ВЛАСНОМУ ЕТНІЧНОМУ ҐРУНТІ, скинути нас як націю «з поїзда історії» (при потребі й буквально - як скинули з поїзда в 1901 р. голову правління Харківського земельного банку Олексія Алчевського, коли той приїхав до Петербурга по кредит, - бо не відступати ж «украйнофілам» ключі від Донбасу!).
Два покоління, методом звичного для Росії державного терору, встановлювалась у голови ширнармасам жорстка прошивка: російська - єдина й безальтернативна мова освіти - маркує собою «прогрес»: місто, електрику, банки, залізниці, нові ідеї, модні журнали, соціальні ліфти, і т.д., аж до «хранцюзької помади» Проні Прокоповни (авжеж, любимі всіма «Зайці» якраз процес встановлення цієї прошивки на рівень простих міщан, Сєркових і Чехових, і зафіксували, і невипадково оригінальну україномовну версію «шістдесятницького» фільму, в якій цей соціальний діагноз лежить на поверхні, було на півстоліття заарештовано й замінено російським дубляжем, Олександр ІІ би схвалив!). А от українська (і все, що нею марковано) - це, хай і рідна, але «архаїка»: село, мужицтво, смішна Антошина баба Фрося, яка вірить, що двері в погребі тримав домовик (і Антоша роками цей анекдот переповідає, і купа наших чеховолюбців замиловано його цитує на доказ чеховського «українства», і знов Олександр ІІ привітно помахує їм стеком!), і пісня за чаркою, і рушник вишиваний, все домашнє, кухонне, така собі guilty pleasure культурної людини… Коли перешорські селяни запідозрили, що Чикаленко привозить їм у школу книжки їхньою-таки, «мужицькою» мовою, бо не хоче, аби їхні діти «вийшли в пани», і прийшли до пані Чикаленкової з просьбою власкавити чоловіка, вони продемонстрували ті нові, мейд-ін-Бад-Емс, «заводські налаштування» в мозку, після яких можна було вже спокійно скасовувати указ, своє діло він зробив. І навіть підйомна хвиля квазідержавного «Розстріляного Відродження» тих налаштувань не змінила (не встигла, замало часу було, 5 років - то не 40!).
Російська проти української = «прогрес» проти «архаїки», «місто» проти «села» (а після Сталіна ще й «колгоспного», ууу який же простір для демонстрації влади над безправним!), «панство» проти «мужицтва», «світова культура» проти «хуторянської» і т.д., - всі ці «емські» налаштування, старі, іржаві, іноді комічні своєю неадекватністю (як та героїня соцмереж, котра вимагала «Гаррі Поттера» «на русском, потому что читать надо в оригинале»), іноді - до сліз скорбні своєю «перешорською темнотою» (як ті провінційні дівчатка й хлопчики, які в публічному просторі переходять з рідної на російську на доказ своєї «просунутости»), досі сидять десь у підкірці в нас усіх, у цілого народу, як у фронтового ветерана - невийняті й «зарослі» в тілі осколки. Безглуздо відводити від них очі: це діагноз, і його треба усвідомити. Як усвідомити й те, що це справді була війна нон-стоп, всі ці півтораста років (навіть не рахуючи «гарячих фаз»), - що абсолютна більшість ЗДІЙСНЕНИХ-таки за цей час в Україні модернізаційних процесів, які зрештою й перетворили нас із кількох губерній відсталої імперії на хай яку недоконану, а все-таки національну державу європейського типу, здійснювалася завдяки ПЕРСОНАЛЬНИМ ініціативам - ВСУПЕРЕЧ системному молоху, який півтораста років наполягав, то словом, то ділом (а частіше і словом, і ділом разом), що нас «не было, нет и быть не может».
І ось тільки коли це сповна усвідомиш - тоді задихнешся од захвату й подиву. І захочеш і собі бути хоч трохи подібною на всіх тих людей, які ось так, в тіні Бад-Емсу, «еластично-уперто», за виразом Лесі Українки, по цеглинці будували мою країну - «щоб була». І не припиняли це робити навіть коли опинялись за океаном і втрачали надію на повернення.>
(З нового есе "Пам'яті Оксани Радиш, або Довга дорога з Бад-Емсу", червень-серпень 2020 р.)
https://www.facebook.com/oksana.zabuzhko/posts/10158663972293953