ногу зламала
дома.
два тижні як дома. з періодичними вилазками. недалеко, на подвір'я. заради "хапнути свіжого повітря", чи з людьми поспілкуватися.
дома.
дома сестра і племінниця, брат, що завжди в спішці заходить і виходить. тато, що приходить завжди утомлений з роботи. це дома, в однокімнатній квартирі, де немає місця. сьогодні ще приїхала мама.
а ще, дома сіро. і все ламається. я цього не знаю, бо я з малою граюся. та в неті сиджу. трохи вночі попускає.
тільки мені не дають вночі попускатися. мене спати шлють. а я не хочу. і рахую свої вії. або зуби.
а там- весна.
цвіте, кричить птахами щоранку за вікном, мозолить очі цвітом абрикос, малює по будинках сонячним світлом, роздягає людей божевільним "+25".
за вікном ходять вагітні жінки, жінки з колясками та бабусі. а ще, бігають і граються діти. і чоловіки. ходять там. хто з коханими дівчатами, чи дружинами. хто у тісній чоловічій компанії ходить. але то їхні справи.
і колір дерев за вікном- то також їх справи. бо вони під ними ходять. а я лише дивлюся з свого шостого поверху на них. зверху на них дивлюся. так нецікаво. хоча. звідки я знаю? то, шо мені все нецікаво- то не значить, що воно нецікаво взагалі.
мама тюльпанів принесла. червоних. а я люблю червоні тюльпани.
а ше, я сама себе дістала. і люди. я їх не хочу. я хочу тільки тих людей, яких я хочу.
бачити, чути, панімати, говорити з якими.
хмари такі гарні. як намальовано пензликом. весна пише по небу. малює.
мене рве на шматки. я тєряюсь. точніше, втрачаюсь. я себе втрачаю і лечууууу...
завтра пєрвомай
два тижні як дома. з періодичними вилазками. недалеко, на подвір'я. заради "хапнути свіжого повітря", чи з людьми поспілкуватися.
дома.
дома сестра і племінниця, брат, що завжди в спішці заходить і виходить. тато, що приходить завжди утомлений з роботи. це дома, в однокімнатній квартирі, де немає місця. сьогодні ще приїхала мама.
а ще, дома сіро. і все ламається. я цього не знаю, бо я з малою граюся. та в неті сиджу. трохи вночі попускає.
тільки мені не дають вночі попускатися. мене спати шлють. а я не хочу. і рахую свої вії. або зуби.
а там- весна.
цвіте, кричить птахами щоранку за вікном, мозолить очі цвітом абрикос, малює по будинках сонячним світлом, роздягає людей божевільним "+25".
за вікном ходять вагітні жінки, жінки з колясками та бабусі. а ще, бігають і граються діти. і чоловіки. ходять там. хто з коханими дівчатами, чи дружинами. хто у тісній чоловічій компанії ходить. але то їхні справи.
і колір дерев за вікном- то також їх справи. бо вони під ними ходять. а я лише дивлюся з свого шостого поверху на них. зверху на них дивлюся. так нецікаво. хоча. звідки я знаю? то, шо мені все нецікаво- то не значить, що воно нецікаво взагалі.
мама тюльпанів принесла. червоних. а я люблю червоні тюльпани.
а ше, я сама себе дістала. і люди. я їх не хочу. я хочу тільки тих людей, яких я хочу.
бачити, чути, панімати, говорити з якими.
хмари такі гарні. як намальовано пензликом. весна пише по небу. малює.
мене рве на шматки. я тєряюсь. точніше, втрачаюсь. я себе втрачаю і лечууууу...
завтра пєрвомай