#Украина: Я думаю, що я попала в книжку маньяка...
Вряд ли возможно лучше передать чувства человека, жизнь которого втянута одним гребаным дерьмовым козлом в войну между Украиной и Россией.
Татуся Бо
Іноді я відчуваю, що це не життя, а якась фантасмагорія, що я попала в якусь книжку Андруховича чи Ірванця, де все наскільки абсурдно і реально, що не полишає думка "ну от зараз, ну от наступної хвилини скажуть, що все найобка, шютка страна" , а я псіхону скажу "ну вас нахуй з вашими шуточками".
Таке враження в мене особливо виростало і окріплювалося останні пару місяців, коли новини хоч і були правдивими, але так непоходили на правду, коли якого-то хуя які-то чілавєчки прийшли і поставили блок-пост біля двору Тані І Юри моїх земляків, які вже років 30 як мешканці Криму. І от я думала, Таня понесе їм вина і пироги, чи просто буде боятися?
Я так і не наважилась у неї перепитати.
Потім які-то їбануті люди, які без зазрєнія совісті брали в мене немалі гроші і просили ще за найхуйовіший в світі сервіс, сказали шо Україна, а я це теж Україна їх обіжали і іздівались і не чули і тому вони ідуть в Росію. Мені здалось шо моє життя пише обкурений в сраку Андрухович, ну справді, не може ж так бути.
Потім якісь обдовбані придурки, младшого послєшкольного возраста вішають які-то прапори в українському Харкові, і пробують вбити Жадана, курва їхня мама, за розбиту голову яка ТАК Мислить, за побиті пальці які ТАК пишуть я їм ніколи не пробачу.
А потім в українських маленьких містечках, де люди живуть з маленькими комфортними і такими всеосяжними мріями, зграйка підарів, вчорашніх шкільних дебілів, злочинців купує в Сільпо автомати і йде робить закон, а дядя Стьопа який должен був би їх посадить здоровається з ними за руку, штовхає під бока розказує анікдота дибільного.... І вони разом. А люди, які казали і кажуть "Я украинец" (російською доречі) думають, як зробити так щоб їх не вбили, вони вмовляють своїх малих дітей не казати в школі про те що тато знає напамять гімн України... І тут я думаю "Та ну нахуй це ж не життя, це такий нарваний Ірванець, помножений на тяжолий алкоголізм".
А потім я читаю дівчинку яка пише що вона підтримує "ополченців" бо вони врятують її місто, точніше місто де вона буває раз на півроку в кращому випадку. І вона пише що, там мирні жителі, що вони із калашами потому шо правийсєктор і т.д. пют кровь нєраждьонних младєнцев і закусюють Історією Русі. І я думаю, "Та ну це вже точно сюрр" ну не може ж людина не бачить шо там долбойопи, шо вони не мислять як срать сходить не загидивши собі лоба, ну не може ж людина не бачити в них маньяків, які не просто стріляють в ворога, які відтворюють жахи з книжки про найстрашніші злочини фашистів. Ну справді, вона ж вміє читати, вона ж слухає музику... вона ж не може раптом в одну мить стати таким... Це вже точно найобка думаю я... А потім вона йде і радісно підтримує отих, що вчора стріляли в хлопчика 12 років. І пише-пише-пише. Вона ж народила тільки одного, а вбила вже тисячі... подумки, - сюрреалізм, літературний куббізм, фантасмагорія, збочений модернізм, який це жанр?????.
А потім смерті, жахливі. І я пишу своєму родичу, до котрого навіть в скруті ніколи не зверталась і прошу врятувати кілька сімей, а він не просто відповідає - він дає свій особистий мобільний і каже "хай тільки виїдуть, ми заберемо їх в Полтаву. Дзвоніть в будь-який час". І я молюся за те щоб виїхали і доїхали... щоб вижили... Я ніколи не була на сході... Кирилівка і азовське море в дитинстві не рахується. Але як же ж я знаю тепер географію того Маріуполя і імена рабів Божих для правильного вживання в молитві. Я не знаю як молити Бога щоб вберіг від кулі. Я думаю, що я попала в книжку маньяка, потужного майстра фантасмагорій. І от зараз прямо я ляжу спати/перегорну сторінку. А там буде дебільне "оце так я вас наїбав. Ха-хахахаха пєрвоє апрєля нікаму нєвєвря"... І всі будуть живі, і маленька дівчинка в далекому, ніколи мною небаченому Маріуполі, піде в школу в новій вишиванці, бо це красиво і це нормально і за це не битимуть і не вбиватимуть.
Скажіть мені що я в книжці... що скоро дебільно написаний кінець і все найобка... будь ласка.
Татуся Бо
Іноді я відчуваю, що це не життя, а якась фантасмагорія, що я попала в якусь книжку Андруховича чи Ірванця, де все наскільки абсурдно і реально, що не полишає думка "ну от зараз, ну от наступної хвилини скажуть, що все найобка, шютка страна" , а я псіхону скажу "ну вас нахуй з вашими шуточками".
Таке враження в мене особливо виростало і окріплювалося останні пару місяців, коли новини хоч і були правдивими, але так непоходили на правду, коли якого-то хуя які-то чілавєчки прийшли і поставили блок-пост біля двору Тані І Юри моїх земляків, які вже років 30 як мешканці Криму. І от я думала, Таня понесе їм вина і пироги, чи просто буде боятися?
Я так і не наважилась у неї перепитати.
Потім які-то їбануті люди, які без зазрєнія совісті брали в мене немалі гроші і просили ще за найхуйовіший в світі сервіс, сказали шо Україна, а я це теж Україна їх обіжали і іздівались і не чули і тому вони ідуть в Росію. Мені здалось шо моє життя пише обкурений в сраку Андрухович, ну справді, не може ж так бути.
Потім якісь обдовбані придурки, младшого послєшкольного возраста вішають які-то прапори в українському Харкові, і пробують вбити Жадана, курва їхня мама, за розбиту голову яка ТАК Мислить, за побиті пальці які ТАК пишуть я їм ніколи не пробачу.
А потім в українських маленьких містечках, де люди живуть з маленькими комфортними і такими всеосяжними мріями, зграйка підарів, вчорашніх шкільних дебілів, злочинців купує в Сільпо автомати і йде робить закон, а дядя Стьопа який должен був би їх посадить здоровається з ними за руку, штовхає під бока розказує анікдота дибільного.... І вони разом. А люди, які казали і кажуть "Я украинец" (російською доречі) думають, як зробити так щоб їх не вбили, вони вмовляють своїх малих дітей не казати в школі про те що тато знає напамять гімн України... І тут я думаю "Та ну нахуй це ж не життя, це такий нарваний Ірванець, помножений на тяжолий алкоголізм".
А потім я читаю дівчинку яка пише що вона підтримує "ополченців" бо вони врятують її місто, точніше місто де вона буває раз на півроку в кращому випадку. І вона пише що, там мирні жителі, що вони із калашами потому шо правийсєктор і т.д. пют кровь нєраждьонних младєнцев і закусюють Історією Русі. І я думаю, "Та ну це вже точно сюрр" ну не може ж людина не бачить шо там долбойопи, шо вони не мислять як срать сходить не загидивши собі лоба, ну не може ж людина не бачити в них маньяків, які не просто стріляють в ворога, які відтворюють жахи з книжки про найстрашніші злочини фашистів. Ну справді, вона ж вміє читати, вона ж слухає музику... вона ж не може раптом в одну мить стати таким... Це вже точно найобка думаю я... А потім вона йде і радісно підтримує отих, що вчора стріляли в хлопчика 12 років. І пише-пише-пише. Вона ж народила тільки одного, а вбила вже тисячі... подумки, - сюрреалізм, літературний куббізм, фантасмагорія, збочений модернізм, який це жанр?????.
А потім смерті, жахливі. І я пишу своєму родичу, до котрого навіть в скруті ніколи не зверталась і прошу врятувати кілька сімей, а він не просто відповідає - він дає свій особистий мобільний і каже "хай тільки виїдуть, ми заберемо їх в Полтаву. Дзвоніть в будь-який час". І я молюся за те щоб виїхали і доїхали... щоб вижили... Я ніколи не була на сході... Кирилівка і азовське море в дитинстві не рахується. Але як же ж я знаю тепер географію того Маріуполя і імена рабів Божих для правильного вживання в молитві. Я не знаю як молити Бога щоб вберіг від кулі. Я думаю, що я попала в книжку маньяка, потужного майстра фантасмагорій. І от зараз прямо я ляжу спати/перегорну сторінку. А там буде дебільне "оце так я вас наїбав. Ха-хахахаха пєрвоє апрєля нікаму нєвєвря"... І всі будуть живі, і маленька дівчинка в далекому, ніколи мною небаченому Маріуполі, піде в школу в новій вишиванці, бо це красиво і це нормально і за це не битимуть і не вбиватимуть.
Скажіть мені що я в книжці... що скоро дебільно написаний кінець і все найобка... будь ласка.