Війна і перемога мого батька
Буде трохи многобукафф. Про війну і перемогу мого батька.
Від самого початку появи разудалого гасла "Спасібадєдуза пабєду" пройнявся до нього підозрою. Бо кинуте було в люди тими андроїдами, які апріорно не мали/не мають жодного бажання комусь там дякувати. Словом, вигадали гасло для лохів. Підтвердили флеш-міткою у вигляді "георгіївської" стрічки, наперед знаючи про розбрат, що посіє ця провокація.
І випливла якась інша війна і якась інша пам`ять. Стала та пам`ять злобною і мстивою, недоброю. Стали рахувати хто більше і чого вніс і виніс. Настало торжество торгашів і бухгалтерів від пам`яті. Брехунів 1930 -1950 років народження з іконостасами фальшивих нагород, які власноруч спалили тисячі "Фердинандів" і взяли у полон Кейтеля.
Мене це обурює. Я не хочу відзначати свято пам`яті мого батька за правилами чужого дядька.
А тепер про батька і його війну.
Мій батько походив з селянської сім`ї півдня Харківщини. Того самого півдня Харківщини, який в 1930-1950-і робив "Дамбас". Дітей в родині було п`ятеро, він - другий. Народився 3 липня 1925 року.
Дві перші нацистські окупації він був вдома. Якщо кому не зрозуміло - окупації жовтня 1941 - січня 1942 і травня 1942 - березня 1943 років. Він був неповнолітнім і призову не підлягав. В березні 1943 року він змушений був тікати із села з Червоною армією. А 14 березня був зареєстрований військкоматом як боєць Червоної армії. До повноліття ще було чотири місяці. І одразу потрапив на Донець-фронт.
Що таке Донець-фронт в 1943-му, нащадки прадєдушок навряд чи знають, та й Бог з тим. Скажу лише, що то було чи не крутіше за Сталінград. І точно довше...
Повоював мій батько з 14 березня по 14 вересня 1943-го - рівно півроку. Спочатку був мінометником 82 - мм батальйонного міномету 2 номером. Із його скупих спогадів про цей період знаю лише епізод, коли їхня міна не вистрелила, а впала поруч. На щастя, не розірвалася. Причиною була не повністю видалена змазка...
Потім він був снайпером 178 стрілецького полку 60 гвардійської стрілецької дивізії. 14 вересня 1943 року він узяв участь у своїй першій і останній в житті атаці на передову противника. Батько не любив про це розповідати, хоча цей день урізався у пам`ять гранітом. Але одного разу він мені про це розповів приблизно так (у моїй літературній обробці):
"Ми йшли цепом і брали "на ура" (батько говорив - "брали урой") . Вірніше, не "ура", а хто що міг кричати. Багато хто викидав із себе матюччя, але багато кричали "мама!!!", що в гримотінні канонади виглядало як "ура". Ми подуріли від страху і отупіння. Краєм ока бачиш, як падають товариші, а деякі просто зникають, а на тебе бризкає сукровиця і ще хтозна що... Ти тваринним чуттям відчуваєш, що ти- наступний - і ревеш, як поранений звір. В якийсь момент ти хочеш розчинитися у просторі і часі і із здивуванням розумієш, шо впав кудись у землю, як у лоно мами... Це був протитанковий рів, виритий нашими жінками у вересні - жовтні 1941-го... Я впав у той рів разом із моїми товаришами. Навкруги усе ревіло, але над нами. Хотілося, щоб цей жахливий сон скінчився. Я ліг обличчям догори, хоча знав, що треба лягати обличчям униз, і дивився на небо. Наче прощався із ним. Німецький "лапотник" з`явився неочікувано. Він летів низько уздовж рову, і з його носа, як в кіно, виривалися спалахи. І земля зривалася фонтанчиками поряд. Усе ближче і ближче. А потім наче дрючком вдарило по нозі...
Опритомнів я у польовому госпіталі. Туман у голові, млость, крики і ревище навкруг. Кругом ноші і кров. Ніхто не підходить... Прощай, мамо!
Наді мною нахиляється жіноче обличчя. Молоде, красиве і стривожене та здивоване. "Іван?" - питає. Сусідка!!! У білому халаті - сестричка. Так та сестричка вночі побігла до рідного села (30 кілометрів), а вранці вони з`явилися у госпіталі удвох з матір`ю. Та ще з важкою сумкою з м`ясом, молоком і яйцями.
Лікар-хірург одразу поклав на стіл...
А потім був прифронтовий госпіталь у Слов`янську. І евакопоїзд у Середю Азію. Під час рейсу тяжко захворів - очевидно, дизентерія. Рідина ллється із верхньої полиці на нижню із таким же лежачим важкопораненим, який брудно проклинає мене. А що я можу зробити? Наді мною виростає обличчя. Лейтенант, льотчик, - полиця напроти. "Вмираєш, боєць, на ось," - протягає флягу. П`ю щось мерзенне і гірке і провалююсь у сон, крізь який мигтять білі халати; і грізний рик лікаря: "Хто напоїв бійця?!"
А от пройшло!
Лежав у Душенбе півроку, не встаючи. Коли вперше підвівся - наче вмер - упав, бо кров відхлинула у ноги.
Учився заново ходити"...
Виписали батька із госпіталя з присудом "не годен к строевой". Ліва нога була коротшою за праву на 14 см. Так і лишився мій батько на усе життя кульгавим. Демобілізувався лише в 1946-му, а то вже інша історія.
Батько мав багато нагород, але з них головна - медаль "За отвагу". З моєї власної вини вона зникла ("заграв" малолітній бевзь у 1950-і), але батько в 2002 році написав листа в Подольський архів і - о диво! - знайшлися і номер наказу, і номер медалі.
Знайшлася нагорода...
В 1947 вони з моєю матусею втекли з голодного села на відновлення шахт Донбасу, і мій батько працював екскаваторником (у 1953 році за підсумками "соціалістичного змагання" був визнаний кращим екскаваторником Радянського Союзу). Але то вже знову інша історія.
Батько ніколи і нічим не хизувався. Жив, як усі ветерани, яких не дуже жалували до середини 1960-х. Тоді навіть День Перемоги офіційно не відзначався. А в брежнєвські часи щороку почали святкувати День Перемоги з усе більшим розмахом...
А я повертаюсь у 1950-і... Тоді я часто з батьками і бабусею та дідусем їздив залізницею. І найяскравіший спогад про ті часи - безліч інвалідів у поїздах. З кожною зупинкою, хряцаючи дверима, у вагон входили, заскакували на одній нозі, вповзали на примітивних платформах, заходили у супроводі поводирів безрукі, безногі, сліпі герої війни. Майже усі вони хрипко співали - п`яні, неголені і смердючі... Співали вони не бравурне "Три танкиста, три веселых друга", а щось тоскне і безпросвітне. Це були пісні про безутішних матерів, що чекають на синів з війни... Потім вони виходили на великих станціях і прямували до пивниць пропивати нужденні зібрані гроші. Їх ніхто не засуджував. Вони нікого і нічого не боялись, бо найстрашніше в їхньому житті вже відбулося. Але ні: найстрашніше чекало на них попереду. Батьківщині були непотрібні герої-інваліди. І щоб не псувати картинку масового трудового героїзму, тих вічно брудних голодранців в одну мить прибрали з вокзалів і базарів... Це було так наочно/зримо, що в мене стався шок - чогось стало не вистачати у поїздах!
Мій батько завжди давав гроші тим нещасним, і в мене було відчуття того, що йому соромно. Ось йому поталанило - він живий, і хоч одна нога коротша - усе ж здоровий ( а про туберкульоз на початку 1950-х забув), має роботу і сім`ю... А що мають вони?
То були справжні ТІ, яким треба було дякувати за перемогу. Але вони в більшості не дожили до часів торжества справедливості.
День Перемоги для мене - це день пам`яті про мого батька, який помер в 2009-му і похований у Краматорську.
А я ніколи не забуду його подвиг і подвиги мільйонів - великі і малі - без будь-чиїх підказок - яку стрічку мені одягати і перед ким звітуватись.
І ось згадав, чиє не пам`ятаю: "Заговорят, затанцуют память о войне".
Від самого початку появи разудалого гасла "Спасібадєдуза пабєду" пройнявся до нього підозрою. Бо кинуте було в люди тими андроїдами, які апріорно не мали/не мають жодного бажання комусь там дякувати. Словом, вигадали гасло для лохів. Підтвердили флеш-міткою у вигляді "георгіївської" стрічки, наперед знаючи про розбрат, що посіє ця провокація.
І випливла якась інша війна і якась інша пам`ять. Стала та пам`ять злобною і мстивою, недоброю. Стали рахувати хто більше і чого вніс і виніс. Настало торжество торгашів і бухгалтерів від пам`яті. Брехунів 1930 -1950 років народження з іконостасами фальшивих нагород, які власноруч спалили тисячі "Фердинандів" і взяли у полон Кейтеля.
Мене це обурює. Я не хочу відзначати свято пам`яті мого батька за правилами чужого дядька.
А тепер про батька і його війну.
Мій батько походив з селянської сім`ї півдня Харківщини. Того самого півдня Харківщини, який в 1930-1950-і робив "Дамбас". Дітей в родині було п`ятеро, він - другий. Народився 3 липня 1925 року.
Дві перші нацистські окупації він був вдома. Якщо кому не зрозуміло - окупації жовтня 1941 - січня 1942 і травня 1942 - березня 1943 років. Він був неповнолітнім і призову не підлягав. В березні 1943 року він змушений був тікати із села з Червоною армією. А 14 березня був зареєстрований військкоматом як боєць Червоної армії. До повноліття ще було чотири місяці. І одразу потрапив на Донець-фронт.
Що таке Донець-фронт в 1943-му, нащадки прадєдушок навряд чи знають, та й Бог з тим. Скажу лише, що то було чи не крутіше за Сталінград. І точно довше...
Повоював мій батько з 14 березня по 14 вересня 1943-го - рівно півроку. Спочатку був мінометником 82 - мм батальйонного міномету 2 номером. Із його скупих спогадів про цей період знаю лише епізод, коли їхня міна не вистрелила, а впала поруч. На щастя, не розірвалася. Причиною була не повністю видалена змазка...
Потім він був снайпером 178 стрілецького полку 60 гвардійської стрілецької дивізії. 14 вересня 1943 року він узяв участь у своїй першій і останній в житті атаці на передову противника. Батько не любив про це розповідати, хоча цей день урізався у пам`ять гранітом. Але одного разу він мені про це розповів приблизно так (у моїй літературній обробці):
"Ми йшли цепом і брали "на ура" (батько говорив - "брали урой") . Вірніше, не "ура", а хто що міг кричати. Багато хто викидав із себе матюччя, але багато кричали "мама!!!", що в гримотінні канонади виглядало як "ура". Ми подуріли від страху і отупіння. Краєм ока бачиш, як падають товариші, а деякі просто зникають, а на тебе бризкає сукровиця і ще хтозна що... Ти тваринним чуттям відчуваєш, що ти- наступний - і ревеш, як поранений звір. В якийсь момент ти хочеш розчинитися у просторі і часі і із здивуванням розумієш, шо впав кудись у землю, як у лоно мами... Це був протитанковий рів, виритий нашими жінками у вересні - жовтні 1941-го... Я впав у той рів разом із моїми товаришами. Навкруги усе ревіло, але над нами. Хотілося, щоб цей жахливий сон скінчився. Я ліг обличчям догори, хоча знав, що треба лягати обличчям униз, і дивився на небо. Наче прощався із ним. Німецький "лапотник" з`явився неочікувано. Він летів низько уздовж рову, і з його носа, як в кіно, виривалися спалахи. І земля зривалася фонтанчиками поряд. Усе ближче і ближче. А потім наче дрючком вдарило по нозі...
Опритомнів я у польовому госпіталі. Туман у голові, млость, крики і ревище навкруг. Кругом ноші і кров. Ніхто не підходить... Прощай, мамо!
Наді мною нахиляється жіноче обличчя. Молоде, красиве і стривожене та здивоване. "Іван?" - питає. Сусідка!!! У білому халаті - сестричка. Так та сестричка вночі побігла до рідного села (30 кілометрів), а вранці вони з`явилися у госпіталі удвох з матір`ю. Та ще з важкою сумкою з м`ясом, молоком і яйцями.
Лікар-хірург одразу поклав на стіл...
А потім був прифронтовий госпіталь у Слов`янську. І евакопоїзд у Середю Азію. Під час рейсу тяжко захворів - очевидно, дизентерія. Рідина ллється із верхньої полиці на нижню із таким же лежачим важкопораненим, який брудно проклинає мене. А що я можу зробити? Наді мною виростає обличчя. Лейтенант, льотчик, - полиця напроти. "Вмираєш, боєць, на ось," - протягає флягу. П`ю щось мерзенне і гірке і провалююсь у сон, крізь який мигтять білі халати; і грізний рик лікаря: "Хто напоїв бійця?!"
А от пройшло!
Лежав у Душенбе півроку, не встаючи. Коли вперше підвівся - наче вмер - упав, бо кров відхлинула у ноги.
Учився заново ходити"...
Виписали батька із госпіталя з присудом "не годен к строевой". Ліва нога була коротшою за праву на 14 см. Так і лишився мій батько на усе життя кульгавим. Демобілізувався лише в 1946-му, а то вже інша історія.
Батько мав багато нагород, але з них головна - медаль "За отвагу". З моєї власної вини вона зникла ("заграв" малолітній бевзь у 1950-і), але батько в 2002 році написав листа в Подольський архів і - о диво! - знайшлися і номер наказу, і номер медалі.
Знайшлася нагорода...
В 1947 вони з моєю матусею втекли з голодного села на відновлення шахт Донбасу, і мій батько працював екскаваторником (у 1953 році за підсумками "соціалістичного змагання" був визнаний кращим екскаваторником Радянського Союзу). Але то вже знову інша історія.
Батько ніколи і нічим не хизувався. Жив, як усі ветерани, яких не дуже жалували до середини 1960-х. Тоді навіть День Перемоги офіційно не відзначався. А в брежнєвські часи щороку почали святкувати День Перемоги з усе більшим розмахом...
А я повертаюсь у 1950-і... Тоді я часто з батьками і бабусею та дідусем їздив залізницею. І найяскравіший спогад про ті часи - безліч інвалідів у поїздах. З кожною зупинкою, хряцаючи дверима, у вагон входили, заскакували на одній нозі, вповзали на примітивних платформах, заходили у супроводі поводирів безрукі, безногі, сліпі герої війни. Майже усі вони хрипко співали - п`яні, неголені і смердючі... Співали вони не бравурне "Три танкиста, три веселых друга", а щось тоскне і безпросвітне. Це були пісні про безутішних матерів, що чекають на синів з війни... Потім вони виходили на великих станціях і прямували до пивниць пропивати нужденні зібрані гроші. Їх ніхто не засуджував. Вони нікого і нічого не боялись, бо найстрашніше в їхньому житті вже відбулося. Але ні: найстрашніше чекало на них попереду. Батьківщині були непотрібні герої-інваліди. І щоб не псувати картинку масового трудового героїзму, тих вічно брудних голодранців в одну мить прибрали з вокзалів і базарів... Це було так наочно/зримо, що в мене стався шок - чогось стало не вистачати у поїздах!
Мій батько завжди давав гроші тим нещасним, і в мене було відчуття того, що йому соромно. Ось йому поталанило - він живий, і хоч одна нога коротша - усе ж здоровий ( а про туберкульоз на початку 1950-х забув), має роботу і сім`ю... А що мають вони?
То були справжні ТІ, яким треба було дякувати за перемогу. Але вони в більшості не дожили до часів торжества справедливості.
День Перемоги для мене - це день пам`яті про мого батька, який помер в 2009-му і похований у Краматорську.
А я ніколи не забуду його подвиг і подвиги мільйонів - великі і малі - без будь-чиїх підказок - яку стрічку мені одягати і перед ким звітуватись.
І ось згадав, чиє не пам`ятаю: "Заговорят, затанцуют память о войне".