Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 159-162)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
КАПІТУЛЯЦІЯ
ЗУСТРІЧ З КОЗАКАМИ І ЇХ ДОЛЯ
РОЗЗБРОЄННЯ І ПОЛОН
До ІТАЛІЇ
Світлини
БЕЛЯРІЯ
РЕПАТРІАЦІЯ
ПЕРЕЇЖДЖАЄМО ДО ЗИМОВОГО ТАБОРУ В РІМІНІ
ВІД'ЇЗД ДО АНГЛІЇ
Весною 1947 р. поширилися чутки, що увесь наш табір буде перевезений до Англії. З квітня 1947 року прибув з візитом сотник канадської армії Богдан Панчук, директор Центрального Українського Допомогового Бюро в Лондоні. Він повідомив, що дуже скоро наша справа буде полагоджена і нас перевезуть до Англії,
159
куди зможуть переїхати і родини, які того забажають. Пан сотник нічого не сказав про те, що нам доведеться перебувати там у полоні ще майже до кінця 1948 року.
Обіцянки сотника Панчука дуже скоро справдилися, бо вже 25 квітня англійський командант офіційно повідомив про ліквідацію табору в Ріміні і про переведення нас до Англії. В таборовиків зародилися нові надії. Багато колишніх втікачів з табору, що жили в Італії, повернулися назад.
У місяці травні офіційно розпочалася ліквідація і від'їзд транспортів до порту у Венеції. Першими від'їхало 40 людей, як передовий відділ. Були то переважно підстаршини-інтелігенти: суддя Івашків, оба брати Рудавські, вуйко Далавурак і я.
В кінці квітня ми відбули до німецького табору в Местри. Повинні там були допомагати хворим при посадці на корабель. Одного дня прийшов до нас на розмову німецький командант табору. Німці не знали, хто ми такі, а коли ми розговорились і з'ясувалося що й до чого, німецький командант перепросив нас і сказав: „Ми не знали, хто ви такі. Ми думали, що ви колишні власівці і тому ставились до вас з упередженістю, але ви були членами 1-ї Української дивізії, що була вірна аж до кінця." Після цього ситуація покращала і німці почали харчувати нас ліпше.
Відправились ми разом з транспортом хворих. Подорож тривала десять днів. Була і паніка, бо повертали дорогою до Порт-Саїду, де підсіли англійські відпускники. Хтось пустив був навіть чутку, що пливемо до Одеси. Однак, то виявилося неправдою. Англійці на кораблі ставилися до нас коректно і давали добрі харчі. Приїхавши до Саутгемптону, звідти рушили поїздом до Шеффілду. Там на станції виникли деякі неприємності. Англійська польова жандармерія поводила себе досить грубо і були навіть випадки побоїв. В Шеффілді командант табору був чоловік, що цілий час дививсь на полонених чортом. У Шеффілді ми щойно довідалися, що з моменту переїзду до Англії наш стан із "СЕП"* міняється на "ПОВ"**. Англійці хитрі. Вони в Італії зачислили нас до категорії "СЕП", тобто ворожого персоналу, що добровільно здався і тому не підпадав під категорію військовополонених. Отже, на нас не поширювалися статті Женевської конвенції. "СЕП-ів" не мали права тримати до кінця 1948 року і залучати до робіт по відпрацюванню воєнних репарацій. Отже, тоді у 1947 р. перейменувавши нас в "ПОВ", вже як військовополонених англійці використовували на
___________________
* SEP ("СЕП") - Surrendet Enemy Persons ( ворожий персонал, що здався );
**"POW ("ПОВ") - Prisoners of War ( військовополонені)
160
сільськогосподарських роботах. У Шеффілді поділили нас на групи, наказали нашити на плечі і коліна латки з "ПОВ", і розподілили по т.зв. гостелях (гуртожитках), і ми мусіли працювати як військовополонені до кінця 1948 р. Про це все в Італії ще не сказали, бо напевно не поїхало б до Англії багато. Я потрапив з групою, яка налічувала біля 250 людей, до Ноттінґем-Йоркшера. Нашим командантом став підстаршина Коць. Про ті справи тут розписувати не буду, бо то вже цілком інша сторона медалі. Зрештою, тут і нема багато про що описувати. Заготівля бараболі і буряків, а в неділю - прогулянка до міста на збирання "цюків" (недокурків). Можу одне ствердити,- табір в Ноттінґемі був один з кращих, але то не завдяки англійцям, а завдяки гарному гурту молодих інтелігентів,таких як Шухевич, Попович, Строжинський, Кузь, Остап Кушнір і багато інших. Згадую, мали добре налагоджені зв'язки з англійськими католицькими товариствами, а то - завдяки трьом сестрам Дубляницям, що знайшлись у гурті наших дівчат в Ноттінґемі. Сестри Дубляниці потішали полонених своїм співом у гіркі хвилини неволі.
Я скоро повернувся назад до Шеффілду. Сотник Мельник намовив мене до виїзду у Німеччину і треба було повернутись до переходового табору в Шеффілді. Про життя і перипетії в тому таборі та страйк старших не буду розписуватися. Я опинився у групі репатріантів. Головним нашим представником, що навіть провів голодівку, був Ципинський. В групі були ще такі поворотці: хор.Ігор Бойко, Іван Козак, Іван Дзера. Інших прізвищ уже не пам'ятаю. Одночасно з нами виїхали до Німеччини співмешканці: Микола Пеленський, Запорожець, Карабін... Приблизно біля 20 осіб. Разом було нас 12 добровольців і 20 інших, що були сковані, і ми мусили переносити їх речі. Одним словом, в листопаді 1948 p., з переїздом до Німеччини, перестав я бути військовополоненим і перейшов на статус "ДП"*.
Закінчу мої дивізійні спомини словами нашого добродія й опікуна в Італії, покійного вже отця д-ра Михайла Ваврика, ЧСВВ**:
- Любий мій брате! Нехай у Твоїх життєвих мандрах не бліднуть, витиснені на Твоїй душі сильветки Василіянських
_________________
* "ДП" - DP - displaced persons (переміщені особи, тобто біженці)
** ЧСВВ - Чин Святого Василія Великого (прим. wlodek)
161
церков-монастирів, що в дитинстві кидали тінь на Твої паломництва, а для цілого народу були святою метою і семафором нашого християнського духу... Хай вчуються Тобі у Твоїй мандрівці по чужині дзвони наших церков і воскреснуть, освячені віковим трудом, святі руїни... І ти, мандрівче по чужині, станеш повторювати псаломне благання: „Щасти нам, Господи, ласкою Своєю!"
162
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
КАПІТУЛЯЦІЯ
ЗУСТРІЧ З КОЗАКАМИ І ЇХ ДОЛЯ
РОЗЗБРОЄННЯ І ПОЛОН
До ІТАЛІЇ
Світлини
БЕЛЯРІЯ
РЕПАТРІАЦІЯ
ПЕРЕЇЖДЖАЄМО ДО ЗИМОВОГО ТАБОРУ В РІМІНІ
ВІД'ЇЗД ДО АНГЛІЇ
Весною 1947 р. поширилися чутки, що увесь наш табір буде перевезений до Англії. З квітня 1947 року прибув з візитом сотник канадської армії Богдан Панчук, директор Центрального Українського Допомогового Бюро в Лондоні. Він повідомив, що дуже скоро наша справа буде полагоджена і нас перевезуть до Англії,
159
куди зможуть переїхати і родини, які того забажають. Пан сотник нічого не сказав про те, що нам доведеться перебувати там у полоні ще майже до кінця 1948 року.
Обіцянки сотника Панчука дуже скоро справдилися, бо вже 25 квітня англійський командант офіційно повідомив про ліквідацію табору в Ріміні і про переведення нас до Англії. В таборовиків зародилися нові надії. Багато колишніх втікачів з табору, що жили в Італії, повернулися назад.
У місяці травні офіційно розпочалася ліквідація і від'їзд транспортів до порту у Венеції. Першими від'їхало 40 людей, як передовий відділ. Були то переважно підстаршини-інтелігенти: суддя Івашків, оба брати Рудавські, вуйко Далавурак і я.
В кінці квітня ми відбули до німецького табору в Местри. Повинні там були допомагати хворим при посадці на корабель. Одного дня прийшов до нас на розмову німецький командант табору. Німці не знали, хто ми такі, а коли ми розговорились і з'ясувалося що й до чого, німецький командант перепросив нас і сказав: „Ми не знали, хто ви такі. Ми думали, що ви колишні власівці і тому ставились до вас з упередженістю, але ви були членами 1-ї Української дивізії, що була вірна аж до кінця." Після цього ситуація покращала і німці почали харчувати нас ліпше.
Відправились ми разом з транспортом хворих. Подорож тривала десять днів. Була і паніка, бо повертали дорогою до Порт-Саїду, де підсіли англійські відпускники. Хтось пустив був навіть чутку, що пливемо до Одеси. Однак, то виявилося неправдою. Англійці на кораблі ставилися до нас коректно і давали добрі харчі. Приїхавши до Саутгемптону, звідти рушили поїздом до Шеффілду. Там на станції виникли деякі неприємності. Англійська польова жандармерія поводила себе досить грубо і були навіть випадки побоїв. В Шеффілді командант табору був чоловік, що цілий час дививсь на полонених чортом. У Шеффілді ми щойно довідалися, що з моменту переїзду до Англії наш стан із "СЕП"* міняється на "ПОВ"**. Англійці хитрі. Вони в Італії зачислили нас до категорії "СЕП", тобто ворожого персоналу, що добровільно здався і тому не підпадав під категорію військовополонених. Отже, на нас не поширювалися статті Женевської конвенції. "СЕП-ів" не мали права тримати до кінця 1948 року і залучати до робіт по відпрацюванню воєнних репарацій. Отже, тоді у 1947 р. перейменувавши нас в "ПОВ", вже як військовополонених англійці використовували на
___________________
* SEP ("СЕП") - Surrendet Enemy Persons ( ворожий персонал, що здався );
**"POW ("ПОВ") - Prisoners of War ( військовополонені)
160
сільськогосподарських роботах. У Шеффілді поділили нас на групи, наказали нашити на плечі і коліна латки з "ПОВ", і розподілили по т.зв. гостелях (гуртожитках), і ми мусіли працювати як військовополонені до кінця 1948 р. Про це все в Італії ще не сказали, бо напевно не поїхало б до Англії багато. Я потрапив з групою, яка налічувала біля 250 людей, до Ноттінґем-Йоркшера. Нашим командантом став підстаршина Коць. Про ті справи тут розписувати не буду, бо то вже цілком інша сторона медалі. Зрештою, тут і нема багато про що описувати. Заготівля бараболі і буряків, а в неділю - прогулянка до міста на збирання "цюків" (недокурків). Можу одне ствердити,- табір в Ноттінґемі був один з кращих, але то не завдяки англійцям, а завдяки гарному гурту молодих інтелігентів,таких як Шухевич, Попович, Строжинський, Кузь, Остап Кушнір і багато інших. Згадую, мали добре налагоджені зв'язки з англійськими католицькими товариствами, а то - завдяки трьом сестрам Дубляницям, що знайшлись у гурті наших дівчат в Ноттінґемі. Сестри Дубляниці потішали полонених своїм співом у гіркі хвилини неволі.
Я скоро повернувся назад до Шеффілду. Сотник Мельник намовив мене до виїзду у Німеччину і треба було повернутись до переходового табору в Шеффілді. Про життя і перипетії в тому таборі та страйк старших не буду розписуватися. Я опинився у групі репатріантів. Головним нашим представником, що навіть провів голодівку, був Ципинський. В групі були ще такі поворотці: хор.Ігор Бойко, Іван Козак, Іван Дзера. Інших прізвищ уже не пам'ятаю. Одночасно з нами виїхали до Німеччини співмешканці: Микола Пеленський, Запорожець, Карабін... Приблизно біля 20 осіб. Разом було нас 12 добровольців і 20 інших, що були сковані, і ми мусили переносити їх речі. Одним словом, в листопаді 1948 p., з переїздом до Німеччини, перестав я бути військовополоненим і перейшов на статус "ДП"*.
Закінчу мої дивізійні спомини словами нашого добродія й опікуна в Італії, покійного вже отця д-ра Михайла Ваврика, ЧСВВ**:
- Любий мій брате! Нехай у Твоїх життєвих мандрах не бліднуть, витиснені на Твоїй душі сильветки Василіянських
_________________
* "ДП" - DP - displaced persons (переміщені особи, тобто біженці)
** ЧСВВ - Чин Святого Василія Великого (прим. wlodek)
161
церков-монастирів, що в дитинстві кидали тінь на Твої паломництва, а для цілого народу були святою метою і семафором нашого християнського духу... Хай вчуються Тобі у Твоїй мандрівці по чужині дзвони наших церков і воскреснуть, освячені віковим трудом, святі руїни... І ти, мандрівче по чужині, станеш повторювати псаломне благання: „Щасти нам, Господи, ласкою Своєю!"
162