дейвид туп vs дерев'яний лось
Продовжую читати “Haunted Weather” Дейвида Тупа (мені її вислав почитати Піщалов@Аутсайдер, який тут її прорецензував). З одного боку, книжка чесно виконує свою задачу. Вона - путівник по певних територіях сучасної звукової творчості та звуку в сучасному житті (себто, по естетиці в двох протилежних сенсах цього слова: естетика твору як речі і естетика чуття як досвіду/звичаю). Путівник добросовісний. Якщо слідувати принципу іманентної критики, то у “Haunted Weather” не знайти вад. Але, з іншого боку, вона чомусь-таки нуднувата.
Можливо тому, що Туп вірний певному обмеженому моменту в кругообігу звуку в житті, і майже не висовує носа за його межі. Що ж це за момент? Це момент, пов’язаний з цілковито певним родом сприйняття. “Я сприймаю”. Описуючи свої враження від концерту, від інсталяції, від звуків птахів у своєму японському саду, від берлінського метро, від гудків вантажних кораблів, Туп передусім сприймає. І сприйнятливий він завжди до майже одних і тих же розподілів, присутностей і відсутностей, до одних і тих же тонкощів, незалежно від природи звукового середовища. Туп сприймає “своє”, і відбирає для опису ті місця та події, в яких його сприйняття “свого” почуває себе вдома (або навпаки, почуває себе в небезпеці, але саме у “своїй” небезпеці).
Задача письменника-про-музику (на кшталт Тупа) - це транспонувати розподіли й тонкощі “свого” сприйняття в матерію тексту. Робота цього транспонування стає заодно роботою суб’єктивації. “Я сприймаю = я існую”. Ця формула не привноситься як зовнішня декларація, а виростає з самої практики. З “м’яса”. Себто з того, чим ти живеш/з того, що тобою живе.
Суб’єктивація і практика знаходяться в діалектичному зв’язку. В якусь мить суб’єкт “я сприймаю” починає усвідомлювати себе як такого. Тяглість практики, тяглість чуттєвості й звички, незважаючи на свою здатність чи нездатність тривати й далі сама по собі, тим не менше вимагає від самосвідомого суб’єкта вірності собі (тяглості=суб’єкту). Що стається з вірністю, коли вона транспонується назад у практику (в сприйняття, в текст)? Вона матеріалізується в декларативних самоствердженнях - суб’єкт вибудовує мовний панцир для своєї ідентичності. Поза тим, ця вірність просякає собою практику, доповнює її нотками захопленості (“я роблю своє!”), навіть екзальтованості.
Тут знову вступає тема “речі” як протиставлення “людині”. Дейвид Туп, як талановитий письменник, в процесі роботи над текстом лишається вірний своєму тексту як “речі”. Як чомусь, що саме в процесі роботи є значно більшим за нього (а поза процесом - навпаки, значно меншим...). Він дотримується вимог “речі”, не пропускає в неї марні й тимчасові екзальтації самосвідомого “я”. Чи таки пропускає? І більше того, дає одному локальному патерну тимчасового захоплення, тимчасової екзальтації - екзальтації “я сприймаю!” - задавати межі тому, що взагалі може бути сказано в тексті?
Тоді саме марність, тимчасовість оцього “я сприймаю” (на яке наведений надмірний фокус, і яке виділено як “головна тема” за рахунок багато чого іншого) і створює ефект монотонності книжки.
Туп живе тут, живе там, приходить туди, сюди, однак виділяє (і навіть фетишизує) з усього цього життя тільки один цілком певний момент, тільки прихід цілком певного стану і певної налаштованості, певного кейджівського пафосу: “стоп, я починаю сприймати!...” Сприймати, але завжди “своє”. (Кожен сприймає “своє”. Кожен лишає за кадром “багато чого іншого”.)
Тим, хто пише про музику, слід остерігатись фіксації на “сприйнятті”. Слід зауважувати й прослідковувати “м’ясо”, посеред якого відбувається момент сприйняття. Монотонність Дейвида Тупа, яка просто змушує читати його книжку маленькими шматками і з перервами, не така й страшна поруч із монотонністю професійного рецензування, поставленого на потік. Дейвид Туп у своєму тексті вільно переходить між простором життя і простором твору. Тоді як професійний рецензент змушений триматися границь твору. Але сприйняття твору, як такого, рідко коли є матеріальним фактом. Ми майже ніколи не “сприймаємо твір”. Так, для нас слухання музики є подією. Але ця подія завжди “більша” або “менша” за твір, вона рідко співпадає з його границями. Настільки рідко, що практика письма про твір, який сприймається увесь сам по собі, майже завжди є маньєризмом, “сферичним конем”, якому не віриш, і який до кінця не хочеться дочитувати.
Однак, експериментальна музика (про яку пише Дейвид Туп) тим і експериментальна, що не вписується так легко в контекст зовнішніх подій, як популярна. І не зовсім ясно, що саме в ній є внутрішньою подією. Часто єдине, що лишається, коли слухаєш її - це “сприйняття”. Очікування події, пошук події всіма доступними засобами чуттів.
Можливо тому, що Туп вірний певному обмеженому моменту в кругообігу звуку в житті, і майже не висовує носа за його межі. Що ж це за момент? Це момент, пов’язаний з цілковито певним родом сприйняття. “Я сприймаю”. Описуючи свої враження від концерту, від інсталяції, від звуків птахів у своєму японському саду, від берлінського метро, від гудків вантажних кораблів, Туп передусім сприймає. І сприйнятливий він завжди до майже одних і тих же розподілів, присутностей і відсутностей, до одних і тих же тонкощів, незалежно від природи звукового середовища. Туп сприймає “своє”, і відбирає для опису ті місця та події, в яких його сприйняття “свого” почуває себе вдома (або навпаки, почуває себе в небезпеці, але саме у “своїй” небезпеці).
Задача письменника-про-музику (на кшталт Тупа) - це транспонувати розподіли й тонкощі “свого” сприйняття в матерію тексту. Робота цього транспонування стає заодно роботою суб’єктивації. “Я сприймаю = я існую”. Ця формула не привноситься як зовнішня декларація, а виростає з самої практики. З “м’яса”. Себто з того, чим ти живеш/з того, що тобою живе.
Суб’єктивація і практика знаходяться в діалектичному зв’язку. В якусь мить суб’єкт “я сприймаю” починає усвідомлювати себе як такого. Тяглість практики, тяглість чуттєвості й звички, незважаючи на свою здатність чи нездатність тривати й далі сама по собі, тим не менше вимагає від самосвідомого суб’єкта вірності собі (тяглості=суб’єкту). Що стається з вірністю, коли вона транспонується назад у практику (в сприйняття, в текст)? Вона матеріалізується в декларативних самоствердженнях - суб’єкт вибудовує мовний панцир для своєї ідентичності. Поза тим, ця вірність просякає собою практику, доповнює її нотками захопленості (“я роблю своє!”), навіть екзальтованості.
Тут знову вступає тема “речі” як протиставлення “людині”. Дейвид Туп, як талановитий письменник, в процесі роботи над текстом лишається вірний своєму тексту як “речі”. Як чомусь, що саме в процесі роботи є значно більшим за нього (а поза процесом - навпаки, значно меншим...). Він дотримується вимог “речі”, не пропускає в неї марні й тимчасові екзальтації самосвідомого “я”. Чи таки пропускає? І більше того, дає одному локальному патерну тимчасового захоплення, тимчасової екзальтації - екзальтації “я сприймаю!” - задавати межі тому, що взагалі може бути сказано в тексті?
Тоді саме марність, тимчасовість оцього “я сприймаю” (на яке наведений надмірний фокус, і яке виділено як “головна тема” за рахунок багато чого іншого) і створює ефект монотонності книжки.
Туп живе тут, живе там, приходить туди, сюди, однак виділяє (і навіть фетишизує) з усього цього життя тільки один цілком певний момент, тільки прихід цілком певного стану і певної налаштованості, певного кейджівського пафосу: “стоп, я починаю сприймати!...” Сприймати, але завжди “своє”. (Кожен сприймає “своє”. Кожен лишає за кадром “багато чого іншого”.)
Тим, хто пише про музику, слід остерігатись фіксації на “сприйнятті”. Слід зауважувати й прослідковувати “м’ясо”, посеред якого відбувається момент сприйняття. Монотонність Дейвида Тупа, яка просто змушує читати його книжку маленькими шматками і з перервами, не така й страшна поруч із монотонністю професійного рецензування, поставленого на потік. Дейвид Туп у своєму тексті вільно переходить між простором життя і простором твору. Тоді як професійний рецензент змушений триматися границь твору. Але сприйняття твору, як такого, рідко коли є матеріальним фактом. Ми майже ніколи не “сприймаємо твір”. Так, для нас слухання музики є подією. Але ця подія завжди “більша” або “менша” за твір, вона рідко співпадає з його границями. Настільки рідко, що практика письма про твір, який сприймається увесь сам по собі, майже завжди є маньєризмом, “сферичним конем”, якому не віриш, і який до кінця не хочеться дочитувати.
Однак, експериментальна музика (про яку пише Дейвид Туп) тим і експериментальна, що не вписується так легко в контекст зовнішніх подій, як популярна. І не зовсім ясно, що саме в ній є внутрішньою подією. Часто єдине, що лишається, коли слухаєш її - це “сприйняття”. Очікування події, пошук події всіма доступними засобами чуттів.