Кажуть, я вибиваюсь з амплуа...
Останнім часом мені здається, що я впадаю в дитинство. І зовсім не тому, що стаю безпосереднім. Чи дивлюсь на світ широко розплющеними очима. Чи там - знову захоплююсь авторитетами. Зовсім ні. Я впадаю в дууууууже раннє дитинство. В немовляцтво. В момент народження. І здається мені, що легені мої починають стискатись і склеюватись. І дихати я більше не можу. І єдине, що може мене порятувати - це крик. Мій крик. Перший у житті.