рефлексії одного дня
Так інколи буває, що радість і сум ходять поряд.
Так інколи буває, що хочеться плакати чи посміхатись перехожим без причини.
Так інколи буває, що сама себе не розумієш.
Гарний день: легкий, тихий, трошки весняний. Аж раптом - відчуття втраченого "контакту". Так ніби я тільки що була з рідною людиною, а потім не розумію, що тут роблю. Це страшне відчуття. Так вмить помирає кохання, я знаю. І дружба теж помирає так. Лишається порожнеча.
Сьогодні мала бути чудова зустріч: з розпиванням пива і дружніми розмовами, але я чомусь не захотіла на неї їхати. Можливо тому, що порожнеча не була б заповнена. Наступним бажанням було взяти пляшку рому й напроситися в гості. Але чомусь не стало сил навіть набрати номер і сказати "привіт".
В такі моменти книжно-кіношні герої п'ють чи палять. Чи і те, й інше. Чи йдуть на улюблені місця й ностальгують. Чи "викликають" друзів. Але я просто сіла в метро й увімкнула "автопілот".
Вже давно сідаючи в метро (саме сідаючи, а не впихуючись), я думаю про те, що мені ніхто не дарує квітів. Чомусь в тьмяних і вітряних вагонах я особливо гостро відчуваю нестачу квітів.
Читаю вражаючу книжку. Дивно близьку й зрозумілу. Вона про біль, самотність і кохання. Вона про кожного з нас. І вже більше нічого не потрібно, хіба що чашка зеленого чаю "до книжки".
Стає сумно, я плачу. Але це приємний сум. Я запалюю цигарку, першу в цьому році. Тому що пити я сьогодні точно не буду, а всі ми трошки кіношні.
Я думаю про музику і свою гітару. Чомусь я граю тільки коли мені сумно. Чим сумніше - тим довже. Я вже давно не грала веселих пісень. І ніколи не граю для когось. Лише для себе, бо зі звуком струн "все проходить". Це відчуття звільнення варто п'яти років у музичній школі. Ні не так, воно - безцінне.
Так інколи хочеться не відчувати всіх цих переживань. Але яким би тоді було життя?
Так інколи буває, що хочеться плакати чи посміхатись перехожим без причини.
Так інколи буває, що сама себе не розумієш.
Гарний день: легкий, тихий, трошки весняний. Аж раптом - відчуття втраченого "контакту". Так ніби я тільки що була з рідною людиною, а потім не розумію, що тут роблю. Це страшне відчуття. Так вмить помирає кохання, я знаю. І дружба теж помирає так. Лишається порожнеча.
Сьогодні мала бути чудова зустріч: з розпиванням пива і дружніми розмовами, але я чомусь не захотіла на неї їхати. Можливо тому, що порожнеча не була б заповнена. Наступним бажанням було взяти пляшку рому й напроситися в гості. Але чомусь не стало сил навіть набрати номер і сказати "привіт".
В такі моменти книжно-кіношні герої п'ють чи палять. Чи і те, й інше. Чи йдуть на улюблені місця й ностальгують. Чи "викликають" друзів. Але я просто сіла в метро й увімкнула "автопілот".
Вже давно сідаючи в метро (саме сідаючи, а не впихуючись), я думаю про те, що мені ніхто не дарує квітів. Чомусь в тьмяних і вітряних вагонах я особливо гостро відчуваю нестачу квітів.
Читаю вражаючу книжку. Дивно близьку й зрозумілу. Вона про біль, самотність і кохання. Вона про кожного з нас. І вже більше нічого не потрібно, хіба що чашка зеленого чаю "до книжки".
Стає сумно, я плачу. Але це приємний сум. Я запалюю цигарку, першу в цьому році. Тому що пити я сьогодні точно не буду, а всі ми трошки кіношні.
Я думаю про музику і свою гітару. Чомусь я граю тільки коли мені сумно. Чим сумніше - тим довже. Я вже давно не грала веселих пісень. І ніколи не граю для когось. Лише для себе, бо зі звуком струн "все проходить". Це відчуття звільнення варто п'яти років у музичній школі. Ні не так, воно - безцінне.
Так інколи хочеться не відчувати всіх цих переживань. Але яким би тоді було життя?