Лорелей....
Виявляється, потрапити на зйомки фільму можна набагато раніше, ніж про це плекалося у мріях. Кажуть, що з мрією жити цікавіше - уява плодовитіша для творчості, навіть порівняно з реальністю, від зіткнення з якою лоскоче нерви і мозок.
Та не треба чекати запрошення від Голлівуду і думати, що, знявши в Україні якийсь блокбастер, стряснемо і так до краю перетрушеним світом. Ну, і відтак, що можна буде потрапити на зіркові зйомки й пересвідчитися, чи пащекують режисерам знаменитості, чи пукають вони і як часто їдять.
Цього не треба
В Україні знімають кіно. Мова йде не про кілька вдалих фільмів останнього десятиліття, а про факт - є низка презентованих на різноманітних фестивалях короткометражок. А може, в Україні радше хочуть знімати кіно? Бо що з того всього - хороший намір, а що - сформована кіномова чи паростки цієї мови - сказати важко. І що з того - заявка, намір, проект, а що - реалізоване світовідчуття і творчий досвід - казати не беруся.
У Львові теж знімають кіно. Але яке? І про що? І як? Чи буде нагода це побачити?
Досяжною мрією потрапити туди, де кричать «Камера! Мотор!» (насправді вже не кричать), стали зйомки фільму «Лореляй і Львів», що його задумав відомий митець Володимир Стецькович, знаний нам як режисер минулорічного фільму «Street art» (якого він показав лише раз на Кінолеві-2012, а потім поклав у тайник на своєму комп’ютері). Тому-то не треба було чекати... Принаймні таке переконання має Стецькович. Він вважає, що єдиним вирішенням наших бажань і мрій, у тім числі мистецько-кінематографічних, є їхнє втілення. Після перегляду відомих циклів короткометражок «Париже, я люблю тебе», «Нью-Йорку, я люблю тебе» виникла думка про «заїждженість» світових мегаполісів та їхнього образу (хай і цікавого), і водночас з’явилося якесь внутрішнє усвідомлення, що Львів - теж не менш цікава територія розгортання історій: простих, вражаючих, драматичних у своїй буденності, унікальних у своїй людськості.
Ідея про те, щоб зняти цикл короткометражних фільмів про сучасний/живий Львів (великою мірою поза архітектурно-історичним контекстом) визріла серед кола молодих творчих людей - театралів, літераторів, малярів, яких врешті об’єднало інтермедіальне кіно. Проект має назву «…і Львів» (три крапки завжди міняються, а решта незмінне), а про те, що декларують його учасники, вони пишуть у своєму блозі.
Над своїм львівським кадром Володимир Стецькович працював з драматургом Сашком Брамою, який став співтворцем сценарію і допоміг обрамити ідею в драматургічну оболонку, бо, кажуть, що знається на цьому. Наскільки мені відомо, фільм Стецьковича - про двох хлопців і дівчину. Один із них - інвалід, і кожного дня друг піднімає його на дзвіницю, щоб той у бінокль спостерігав за своєю Лореляй. Дія відбувається в останній день можливого піднімання, тож природним є бажання першого хлопця звести тих двох докупи. Втім, ця Лореляй - реальна чи уявна - живе своїм життям, у неї своє середовище (неформали), а що буде чи може бути між ними - то вже наш простір. Побачимо, як це буде вирішено на рівні картинки і звуку.
На зйомках фінальної сцени «Лореляй» довелося виконувати і свою роль. Отже, водій... Не треба переоцінювати цієї ролі. Але можна потрактувати це як запрошення, як шанс долучитися до якоїсь мало не неповторної події, шанс утаємничитися до чогось… Ця роль найбільше виграшна, бо надається до спостережень. Отримати, наче у 3D-кінотеатрі, окуляри, через які по-особливому зможеш дивитися. Пригадався фільм «День бабака» («Groundhog day»). Ларі сидить на барі разом із кобітою у короткій спідниці та залицяється до неї. Він знімає репортажі, але, очевидно, випивши пива, хоче представитися цій pretty woman (але й собі) іншим. Вона й слухати не хоче. «Люди просто не розуміють, що воно таке, - каже він. - А це форма мистецтва! Більшість людей думає, що я тримаю камеру в одній точці, але ж, чорт забирай, в цьому є щось набагато більше!». Чорношкірий офіціант слухав його, а потім, протираючи склянки, саркастично помахав головою, мовляв, ех, хлопче…
Яким буде фільм Стецьковича? Чи тільки в уяві та бажаннях режисера буде кращим, ніж в оцінках публіки? Чи на нього подивляться саркастично? А може, іронія буде найбільшою похвалою, бажаним відгуком? Технічна підготовка до зйомок надихає думати, що все йде в професійному, так би сказати, синтетичному напрямку. Режисер, здається, переходить той етап, коли вважається «крутим» знімати на простеньку камеру, аби лиш концепція була вдалою і прочитуваною та зовнішньо була у руслі сучасних картинок. Але sic! Фільм не має бюджету. Чи треба? Все залежить від погляду. Тут не треба ресурсів. І в цьому Стецькович залишається вірним знаному нам мистецтву.
Назар Піх спеціально для фільму виготовив кран і довго його встановлював перед тим, як щось мало статися…
Очікування…
Повідомлення про те, що на зйомках буде багато неформалів, включило спочатку пам’ять, а потім уяву. Здавалося, що неформали уже в минулому. Такий поетично-неформальний Львів, який він був у 2005 і у 2007 роках перетворився спочатку на Львів емо, а потім на Львів шматочників, які одягаються у «King Cross Leopolis» (максимум у «Маґнус», втім я можу плутати назви магазинів), а тепер на змішаний Львів запахів фаст-фуду, слов-фуду і жіночих парфумів. Час іде, а пам’ять інколи повертає картини з минулого життя.
Хтось із львівських знавців кіно казав, що зазвичай під час зйомок працює дві камери: одна знімає сам фільм, а друга - фільм про те, як знімають фільм. Одразу. «Лореляй» - це той випадок, коли треба було так робити. Все-таки людина - істота природна, і зіткнення різних людських стихій - захвату гідне явище. Коли на підготовчий майданчик, де побутували спокійні дівчата та філософсько налаштовані хлопці, прийшло близько тридцяти неформалів, то якраз відбулося таке зіткнення. Вони принесли щось, що спочатку насторожує, а потім захоплює.
Розмови між собою перейшли у розмови про них…
Треба було вискочити до найближчого магазину і забезпечити «акторів» пивом - такий собі гонорар за «роботу» у кадрі, який тут же у кадрі був задіяним. Продавчиня не здивувалася, що купуємо 10 пляшок, навіть порадила взяти ще одного кулька. «Только ребята, в следующий раз принесите две бутилки пива на рыло, а не бутилку на пять человек», - прозвучало потім поблажливо від єдиного носія ірокезу. А фраза на камеру «Мама, купи мне банан» нагадало, що це діти. І їхній протест - також проти батьків. Цікаво. Якраз у цей час я почав читати роман Василя Пастушини «Зелені кролики», який мені передусім цікавий іронією у розповідях про львівських поетів, їхні неформальні тусовки та формальне ставлення до своєї поетичної важливості. Аналогія проситься, але тут поетів не було. Вони все-таки неформали (навіть якщо тимчасово), бо природно поводяться. Принаймні викличності у них нема.
Дехто приїхав з інших міст, навіть з Києва - спеціально на зйомки. Солідарність. Не дивно, що звучала російська мова. Але були тут і львів’яни.
Чи зможуть вони зберегти свою природність, чи вирівняються з кількома запрошеними акторами, які при всьому своєму неформалізмі у кадрі - мало не академічні (принаймні таке враження склалося під час зйомок). Втім, спочатку на камеру - штивність. Володю, а, може, варто знімати, поки вони «репетирують»? Алкоголь дає своє. Вони кричать. Викричалися. Відчуття свята, але якогось дивного. Із чорним присмаком. Наче замість меду - смола.
Один неформал виділявся. Він був старшим від більшості. Так само скакав, але на його обличчі був якийсь досвід, якась гармонія у способі життя і світовідчування. Коли взяв до рук гітару, то я почув професійну гру. Хриплим, несильним голосом він співав пісні Братів Гадюкіних. Колишній студент музучилища? Вирвався на волю з-під нотних зошитів, і навіть алкоголь не міг стерти рухливості пальців? Він співав чисто, і в цьому співі була харизма. І ще скажіть потім, що немає якихось кров’яних потоків, які потім стають мурашками, що бігають по шкірі і відповідають за національну гордість. А все-таки молодець Кузьминський. Це ж на скількох збіговиськах, ватрах, фестивалях звучать його пісні. Потім була «Квітка» Океану Ельзи. Я відчув, що це - львівська пісня. Вона вже стала історією, якимсь мало не персонажем. Коли звучала (вже від перших легендарних акордів), то в уяві розгорталися інші львівські історії, про Лореляй чи не про неї. На Сихові. Але не конче. О.Е. - дуже львівські. Коли він прийшов вкінці за забутими речами, ми переглянулися. Відчув, що я щось хочу сказати.
- Ви дуже гарно граєте.
- Дякую.
- Чесно.
Якось дивно, але це було наче свято. У них свято - щодня? Може, так і має бути? Вони вільні? А, може, у своєму уявленні про свою несвободу вони вільні? Тобто шукають свободи і якось її знаходять? Вони несвідомо є вільними? Все ж вони обтяжені чимось. По декому одразу видно, що досить скоро зіскочить із цього поїзда. Деякі дівчата чорно-вульгарні, а деякі - ніжні пошуковці. Дехто взагалі робить це для розваги, а дехто просто за інерцією, потрапивши сюди через колективний інстинкт. Він не знає, хто він, тому пробує: може, він - такий, як вони?
А ще один був навіть якось доглянутий, принаймні поголений і з помитим волоссям. Раптом прийшло усвідомлення: це ж він! Той самий. Міфічний неформал з іншого міста, який приїжджає до Львова, щоб тут потусуватися годину, а потім їхати додому три години. «Друже, дорогенький, підійди до нього і спитай, чи він часом не Володя з Рівного?». «Його звати Юра і він зі Львова». Умгу…
Та загалом неформали подібні між собою, хоч і є зовсім різними. Алкоголь, або просто енергія деструкції відображається на обличчі.
Бабуся, що часом виходила покурити на балкон третього поверху, думала, що це буде весілля. Вона навіть якось так толерантно ставилася до всього. «Знімайте, хлопці…» Проте це не було весілля. Коли хлопець тримав дуло іграшкового пістолета над головою дівчини, що грала на фортепіано у кадрі, то тут відбулося щось драматургічне, чи кінематографічне. Архетип митця і влади. «Музико, грай! Бо вже біліють скроні!», - так співає Тарас Петриненко. І ще: «Сьогодні ти заграєш, а завтра по тобі». Бабуся була обурена таким криком, який видавався з ротової порожнини цього мисливця.
Потім стало тихіше, але спрацював відомий ефект - коли хтось йде, стає сумно. Тоді самотність є небажаною. Дивно після всього прозвучав кухонний діалог двох колег «про тенденці у сучасному кінематографі». Ці розмови повернули нас усіх до звичного життя. А неформали себе шукають. Або ж знайшли себе у своєму незнаходженні себе. Чи подивляться вони на світ нашими очима? Принаймні, ми їхніми старалися подивитися.
Потім вони траплялися мені у місті Лева. Просто на вулиці. «Добрий день!», - сказав я радше для експерименту. Або у ролі прохачів. «Підтримайте музикантів!». Вони мене переслідують? Ні. Вони просто є у цьому місті. У місті неформалів. У місті-неформалі. Бо Львів - це не New York City, але це Nefor City - неформальне місто, це місто-неформал.
Чекаємо на монтаж і показ стрічки.
Але можливий і інший варіант - автор буде реформатором перформансу. Він збере всіх на презентацію, і прилюдно здійснить операцію shift + delete. Перформанс по-львівськи, або плач за знайденими львівськими історіями. О безжалісний режисере, знайди хоч краплю жалю і дай нам радість в найближчім часі. Все покаже його величність пост-продакшин (робота опісля). Втім, це була уява.
Та не треба чекати запрошення від Голлівуду і думати, що, знявши в Україні якийсь блокбастер, стряснемо і так до краю перетрушеним світом. Ну, і відтак, що можна буде потрапити на зіркові зйомки й пересвідчитися, чи пащекують режисерам знаменитості, чи пукають вони і як часто їдять.
Цього не треба
В Україні знімають кіно. Мова йде не про кілька вдалих фільмів останнього десятиліття, а про факт - є низка презентованих на різноманітних фестивалях короткометражок. А може, в Україні радше хочуть знімати кіно? Бо що з того всього - хороший намір, а що - сформована кіномова чи паростки цієї мови - сказати важко. І що з того - заявка, намір, проект, а що - реалізоване світовідчуття і творчий досвід - казати не беруся.
У Львові теж знімають кіно. Але яке? І про що? І як? Чи буде нагода це побачити?
Досяжною мрією потрапити туди, де кричать «Камера! Мотор!» (насправді вже не кричать), стали зйомки фільму «Лореляй і Львів», що його задумав відомий митець Володимир Стецькович, знаний нам як режисер минулорічного фільму «Street art» (якого він показав лише раз на Кінолеві-2012, а потім поклав у тайник на своєму комп’ютері). Тому-то не треба було чекати... Принаймні таке переконання має Стецькович. Він вважає, що єдиним вирішенням наших бажань і мрій, у тім числі мистецько-кінематографічних, є їхнє втілення. Після перегляду відомих циклів короткометражок «Париже, я люблю тебе», «Нью-Йорку, я люблю тебе» виникла думка про «заїждженість» світових мегаполісів та їхнього образу (хай і цікавого), і водночас з’явилося якесь внутрішнє усвідомлення, що Львів - теж не менш цікава територія розгортання історій: простих, вражаючих, драматичних у своїй буденності, унікальних у своїй людськості.
Ідея про те, щоб зняти цикл короткометражних фільмів про сучасний/живий Львів (великою мірою поза архітектурно-історичним контекстом) визріла серед кола молодих творчих людей - театралів, літераторів, малярів, яких врешті об’єднало інтермедіальне кіно. Проект має назву «…і Львів» (три крапки завжди міняються, а решта незмінне), а про те, що декларують його учасники, вони пишуть у своєму блозі.
Над своїм львівським кадром Володимир Стецькович працював з драматургом Сашком Брамою, який став співтворцем сценарію і допоміг обрамити ідею в драматургічну оболонку, бо, кажуть, що знається на цьому. Наскільки мені відомо, фільм Стецьковича - про двох хлопців і дівчину. Один із них - інвалід, і кожного дня друг піднімає його на дзвіницю, щоб той у бінокль спостерігав за своєю Лореляй. Дія відбувається в останній день можливого піднімання, тож природним є бажання першого хлопця звести тих двох докупи. Втім, ця Лореляй - реальна чи уявна - живе своїм життям, у неї своє середовище (неформали), а що буде чи може бути між ними - то вже наш простір. Побачимо, як це буде вирішено на рівні картинки і звуку.
На зйомках фінальної сцени «Лореляй» довелося виконувати і свою роль. Отже, водій... Не треба переоцінювати цієї ролі. Але можна потрактувати це як запрошення, як шанс долучитися до якоїсь мало не неповторної події, шанс утаємничитися до чогось… Ця роль найбільше виграшна, бо надається до спостережень. Отримати, наче у 3D-кінотеатрі, окуляри, через які по-особливому зможеш дивитися. Пригадався фільм «День бабака» («Groundhog day»). Ларі сидить на барі разом із кобітою у короткій спідниці та залицяється до неї. Він знімає репортажі, але, очевидно, випивши пива, хоче представитися цій pretty woman (але й собі) іншим. Вона й слухати не хоче. «Люди просто не розуміють, що воно таке, - каже він. - А це форма мистецтва! Більшість людей думає, що я тримаю камеру в одній точці, але ж, чорт забирай, в цьому є щось набагато більше!». Чорношкірий офіціант слухав його, а потім, протираючи склянки, саркастично помахав головою, мовляв, ех, хлопче…
Яким буде фільм Стецьковича? Чи тільки в уяві та бажаннях режисера буде кращим, ніж в оцінках публіки? Чи на нього подивляться саркастично? А може, іронія буде найбільшою похвалою, бажаним відгуком? Технічна підготовка до зйомок надихає думати, що все йде в професійному, так би сказати, синтетичному напрямку. Режисер, здається, переходить той етап, коли вважається «крутим» знімати на простеньку камеру, аби лиш концепція була вдалою і прочитуваною та зовнішньо була у руслі сучасних картинок. Але sic! Фільм не має бюджету. Чи треба? Все залежить від погляду. Тут не треба ресурсів. І в цьому Стецькович залишається вірним знаному нам мистецтву.
Назар Піх спеціально для фільму виготовив кран і довго його встановлював перед тим, як щось мало статися…
Очікування…
Повідомлення про те, що на зйомках буде багато неформалів, включило спочатку пам’ять, а потім уяву. Здавалося, що неформали уже в минулому. Такий поетично-неформальний Львів, який він був у 2005 і у 2007 роках перетворився спочатку на Львів емо, а потім на Львів шматочників, які одягаються у «King Cross Leopolis» (максимум у «Маґнус», втім я можу плутати назви магазинів), а тепер на змішаний Львів запахів фаст-фуду, слов-фуду і жіночих парфумів. Час іде, а пам’ять інколи повертає картини з минулого життя.
Хтось із львівських знавців кіно казав, що зазвичай під час зйомок працює дві камери: одна знімає сам фільм, а друга - фільм про те, як знімають фільм. Одразу. «Лореляй» - це той випадок, коли треба було так робити. Все-таки людина - істота природна, і зіткнення різних людських стихій - захвату гідне явище. Коли на підготовчий майданчик, де побутували спокійні дівчата та філософсько налаштовані хлопці, прийшло близько тридцяти неформалів, то якраз відбулося таке зіткнення. Вони принесли щось, що спочатку насторожує, а потім захоплює.
Розмови між собою перейшли у розмови про них…
Треба було вискочити до найближчого магазину і забезпечити «акторів» пивом - такий собі гонорар за «роботу» у кадрі, який тут же у кадрі був задіяним. Продавчиня не здивувалася, що купуємо 10 пляшок, навіть порадила взяти ще одного кулька. «Только ребята, в следующий раз принесите две бутилки пива на рыло, а не бутилку на пять человек», - прозвучало потім поблажливо від єдиного носія ірокезу. А фраза на камеру «Мама, купи мне банан» нагадало, що це діти. І їхній протест - також проти батьків. Цікаво. Якраз у цей час я почав читати роман Василя Пастушини «Зелені кролики», який мені передусім цікавий іронією у розповідях про львівських поетів, їхні неформальні тусовки та формальне ставлення до своєї поетичної важливості. Аналогія проситься, але тут поетів не було. Вони все-таки неформали (навіть якщо тимчасово), бо природно поводяться. Принаймні викличності у них нема.
Дехто приїхав з інших міст, навіть з Києва - спеціально на зйомки. Солідарність. Не дивно, що звучала російська мова. Але були тут і львів’яни.
Чи зможуть вони зберегти свою природність, чи вирівняються з кількома запрошеними акторами, які при всьому своєму неформалізмі у кадрі - мало не академічні (принаймні таке враження склалося під час зйомок). Втім, спочатку на камеру - штивність. Володю, а, може, варто знімати, поки вони «репетирують»? Алкоголь дає своє. Вони кричать. Викричалися. Відчуття свята, але якогось дивного. Із чорним присмаком. Наче замість меду - смола.
Один неформал виділявся. Він був старшим від більшості. Так само скакав, але на його обличчі був якийсь досвід, якась гармонія у способі життя і світовідчування. Коли взяв до рук гітару, то я почув професійну гру. Хриплим, несильним голосом він співав пісні Братів Гадюкіних. Колишній студент музучилища? Вирвався на волю з-під нотних зошитів, і навіть алкоголь не міг стерти рухливості пальців? Він співав чисто, і в цьому співі була харизма. І ще скажіть потім, що немає якихось кров’яних потоків, які потім стають мурашками, що бігають по шкірі і відповідають за національну гордість. А все-таки молодець Кузьминський. Це ж на скількох збіговиськах, ватрах, фестивалях звучать його пісні. Потім була «Квітка» Океану Ельзи. Я відчув, що це - львівська пісня. Вона вже стала історією, якимсь мало не персонажем. Коли звучала (вже від перших легендарних акордів), то в уяві розгорталися інші львівські історії, про Лореляй чи не про неї. На Сихові. Але не конче. О.Е. - дуже львівські. Коли він прийшов вкінці за забутими речами, ми переглянулися. Відчув, що я щось хочу сказати.
- Ви дуже гарно граєте.
- Дякую.
- Чесно.
Якось дивно, але це було наче свято. У них свято - щодня? Може, так і має бути? Вони вільні? А, може, у своєму уявленні про свою несвободу вони вільні? Тобто шукають свободи і якось її знаходять? Вони несвідомо є вільними? Все ж вони обтяжені чимось. По декому одразу видно, що досить скоро зіскочить із цього поїзда. Деякі дівчата чорно-вульгарні, а деякі - ніжні пошуковці. Дехто взагалі робить це для розваги, а дехто просто за інерцією, потрапивши сюди через колективний інстинкт. Він не знає, хто він, тому пробує: може, він - такий, як вони?
А ще один був навіть якось доглянутий, принаймні поголений і з помитим волоссям. Раптом прийшло усвідомлення: це ж він! Той самий. Міфічний неформал з іншого міста, який приїжджає до Львова, щоб тут потусуватися годину, а потім їхати додому три години. «Друже, дорогенький, підійди до нього і спитай, чи він часом не Володя з Рівного?». «Його звати Юра і він зі Львова». Умгу…
Та загалом неформали подібні між собою, хоч і є зовсім різними. Алкоголь, або просто енергія деструкції відображається на обличчі.
Бабуся, що часом виходила покурити на балкон третього поверху, думала, що це буде весілля. Вона навіть якось так толерантно ставилася до всього. «Знімайте, хлопці…» Проте це не було весілля. Коли хлопець тримав дуло іграшкового пістолета над головою дівчини, що грала на фортепіано у кадрі, то тут відбулося щось драматургічне, чи кінематографічне. Архетип митця і влади. «Музико, грай! Бо вже біліють скроні!», - так співає Тарас Петриненко. І ще: «Сьогодні ти заграєш, а завтра по тобі». Бабуся була обурена таким криком, який видавався з ротової порожнини цього мисливця.
Потім стало тихіше, але спрацював відомий ефект - коли хтось йде, стає сумно. Тоді самотність є небажаною. Дивно після всього прозвучав кухонний діалог двох колег «про тенденці у сучасному кінематографі». Ці розмови повернули нас усіх до звичного життя. А неформали себе шукають. Або ж знайшли себе у своєму незнаходженні себе. Чи подивляться вони на світ нашими очима? Принаймні, ми їхніми старалися подивитися.
Потім вони траплялися мені у місті Лева. Просто на вулиці. «Добрий день!», - сказав я радше для експерименту. Або у ролі прохачів. «Підтримайте музикантів!». Вони мене переслідують? Ні. Вони просто є у цьому місті. У місті неформалів. У місті-неформалі. Бо Львів - це не New York City, але це Nefor City - неформальне місто, це місто-неформал.
Чекаємо на монтаж і показ стрічки.
Але можливий і інший варіант - автор буде реформатором перформансу. Він збере всіх на презентацію, і прилюдно здійснить операцію shift + delete. Перформанс по-львівськи, або плач за знайденими львівськими історіями. О безжалісний режисере, знайди хоч краплю жалю і дай нам радість в найближчім часі. Все покаже його величність пост-продакшин (робота опісля). Втім, це була уява.