* дещо про останні моменти Константинополя та Візантії
В понеділок 28 травня 1453 року, коли сонце почало сідати, то воно світило прямісінько в очі захисникам обложеного турками Константинополя; саме в цей момент з османського табору висипали тисячі людей та вирушили в напрямку фортеці. Вночі пішов рясний дощ, але турки не припиняли робіт ані на мить: намагалися встигнути закопати до ранку рви, присували максимально близько до стін гармати та облогові машини. Наближався момент початку генерального штурму.
Захист Константинополя в 1453 році, безперечно, є одним з найгероїчніших епізодів за всю історію християнського опору ісламській агресії. Населення міста не могло виставити достатньо воїнів для свого захисту, жалюгідний стан державних фінансів не дозволяв запрошення на службу значної кількості найманців; натомість на допомогу грекам прибули нечисленні загони волонтерів: молодий, але вже відомий кондотьєр Джустініані Лонго, з власним загоном в 700 осіб, кастильський ідальго дон Франсиско з Толедо, котрий начебто приходився кузеном імператору Костянтину ХІ - всього близько двох тисяч чоловік; весь гарнізон фортеці нараховував трохи менше семи тисяч воїнів - проти майже стотисячного турецького війська.
Впродовж двох місяців безперервного артобстрілу гармати угорського зброяра-ренегата Урбана пробивали величезні проломи в зовнішніх стінах цитаделі, у відповідь греки поспіхом латали дірки підручними засобами; на спроби османів робити численні підкопи захисники міста відповіли успішними контрпідкопами, якими вдало керував шотландець Йоханес Грант.
Після того, як 20.04.1453 до міста крізь блокаду турецького флоту прорвалася невеличка християнська ескадра з чотирьох кораблів зі зброєю та провіантом, розлючений Мехмед ІІ наказав поставити кораблі свого флоту на колеса і доставити їх суходолом до бухти Золотого Рогу (прохід ворожим кораблям туди з боку Босфору був заблокований масивним металевим ланцюгом). Цей несподіваний маневр підкреслив всю серйозність намірів султана оволодіти містом та, водночас, позбавив греків останньої, ледь живої надії на допомоги з боку союзників: гарнізон обложеного міста фактично втратив зв'язок з навколишнім світом.
25.05.1453, на військовій нараді в султана, візир Халіль запропонував припинити облогу: час спливав, від численних невдач моральний дух турок катастрофічно впав, казна несла колосальні витрати, а примусити християн до капітуляції переговорами виявилося неможливо… У відповідь молодий та неймовірно амбітний Мехмед ІІ просто оскаженів (адже відхід військ неминуче мав стати його особистою поразку і тим самим завдав би серйозного удару не лише по самолюбству, а і по авторитету султана - не варто забувати про те, що йому виповнився лише 21 рік); вирішальний штурм було призначено на 29 травня.
Турки не стали навіть чекати ранку… В пів на другу ночі на штурм пішли башибузуки; їх безперервні атаки по всьому фронту тривали близько двох годин і були відбиті ціною важких втрат з боку турок; втім, негайного результату від своєї іррегулярної піхоти Мехмед ІІ і не очікував - він планував поетапно посилювати тиск на гарнізон введенням до бою все нових, більш потужних загонів, не даючи гарнізону Константинополя часу перегрупуватися і відпочити.
Після башибузуків в атаку рушила анатолійська піхота Ісхак-паши. Запеклість бою був неймовірною; османи намагалися прорватися за будь-яку ціну через величезний пролом в стіні, зроблений прямим попаданням ядра з величезної гармати Урбана. Християни встояли, анатолійців довелося відкликати назад, але радість захисників фортеці була передчасною і недовгою: на знесилених чотиригодинним боєм християн Мехмед ІІ одразу ж спрямував свою особисту гвардію - яничар.
Після години безперервного натиску турок, наступив момент, коли здалося, що і ця атака виявиться безрезультатною, але навіть сама доля в цей день була проти християн. Яничари помітили Керкопорту - потаємні дверцята в куті влахернскої стіни, випадково залишені греками відчиненими. Крізь зовнішній мур одразу ж проникли всередину приблизно півсотні яничар, а саме в цей момент з близької відстані було важко поранено пострілом з тюфенга (аркебузи) протостратора Джовані Джустініані Лонго; куля пробила обладунок і генуезцю забракло сил продовжувати керувати битвою; він попросив своїх особистих охоронців допомогти йому залишити поле бою. Звичайно, можна звинуватити Джустініані в дезертирстві, але його рана насправді виявилася важкою: наступного дня він загинув; кондотьєр був виснажений важким боєм, він стікав кров'ю і мав бути оглянутий лікарем, але без свого командира європейців в кульмінаційний момент бою охопила паніка. Султан відрядив в атаку нові загони, в лічені хвилини все було закінчено - адже жодних резервів, щоб стримати ворога, в захисників фортеці не було взагалі. Костянтин ХІ разом зі своїм кастильським "кузеном" доном Франсиско та ще двома соратниками загинули в героїчній, але марній спробі захистити ті самі ворота, крізь які щойно вивели пораненого Джустініані; труп останнього візантійського імператора після бою марно розшукували за особистим наказом тріумфуючого султана. Був знайдене лише обезглавлене тіло грека з двоголовими орлами на обладунках, саме це тіло і показали Мехмеду ІІ в якості тіла загиблого імператора…
Разом зі смертю Костянтина ХІ завершилася і тисячолітня історія Східної Римської імперії; захопленому місту, що його віддав султан на пограбування своїм військам, була відведена в майбутньому доля нової столиці Оттоманської Імперії, але вже під іншою назвою, вживаною до сих пір - Стамбул.
Напередодні чергової річниці викладених подій мене вкрай зацікавив пошук відповіді на запитання: а як саме змінився б подальший хід європейської (та і світової) історії, якби події того далекого травневого ранку склалися іншим чином? Наприклад, Джованні Джустініани Лонго залишився серед своїх товаришів по зброї і помер на бойовому посту, але ця його самопожертва не сталаа марною: захисники фортеці організовано відступили на друге кільце фортечних стін, об камінь яких розбилися вщент подальші спроби турецьких атак. Мехмед ІІ змушений був визнати марність подальшого продовження облоги; стотисячна турецька орда покинула свій табір та відступила - після того, як розлючений султан наказав посадити на палю тих, кого він вважав причетними до безславного завершення цієї кампанії, серед інших, відповідно, стратили і візира Халіль-пашу.
В реальній - знайомій всім нам ще зі школи - історії захоплення османами Константинополя, що відбулося 558 років тому, стало - дозвольте мені використати таке порівняння - свого роду пострілом зі стартового пістолету, саме тим пострілом, що започаткував довгу і тривалу "естафету" з великої кількості "легкоатлетів", і наш теперішній світ дуже значною мірою утворений саме результатами цієї "естафети". Дивіться самі.
Включення до складу Османської Імперії міста Константинополь (Стамбула) не лише надало в розпорядження Туреччини нову (замість Адріанополя) столицю та перетворило величезний собор Святої Софії на мечеть, названу завойовниками Айя-Софія. Раніше європейські володіння Туреччини не були в безпеці - весь той час, впродовж котрого контроль над зоною Проток перебував в руках європейців. З іншого боку, Османській імперії, оточеній з усіх боків ворогами, було вкрай небезпечно тримати у власному тилу потужну фортецю, вдало розташовану на європейському боці Босфору: адже використання Константинополю в якості плацдарму потужною ворожою коаліцією мало б для турок катастрофічні наслідки. Попри всю свою меркантильність, італійські торгові морські республіки неминуче мали постати перед необхідністю захищати свою торгові інтереси в Леванті, зокрема, відповідно реагувати на агресивні спроби османів перекрити їм вихід до Чорного моря. Всю серйозність своїх намірів Мехмед ІІ зазначив, коли 31.08.1452 було завершено фортецю Румеліхісар в найвужчому місці Босфору (ширина там дорівнює лише 660 м) - навпроти розташованого на азійському березі укріплення Анадолухісар. Вже в листопаді 1452 року артилерійським вогнем з Румеліхісару була потоплена венеціанська галера - через те, що її капітан не скорився вимозі турок зупинитися для перевірки вантажу (екіпаж галери було взято в полон, а трохи пізніше, за наказом султана, страчено). Підкорені силою зброї європейські християнські васали (такі як Морейський деспотат, Сербія, Болгарія, Албанія) чекали першої-ліпшої нагоди перевірити османських турок на міцність, щоб спекатися їхнього сюзеренітету; в цей самий час на сході Малої Азії Мехмеду ІІ протистояла ворожа коаліція, згуртована навколо Узун Хасана, хана орди Ак-Коюнлу. Єдиним вихід полягав в тому, щоб не дозволити супротивникам об'єднатися та в швидкому підкоренні їх поодинці, як це і вдалося зробити османам насправді. Наступний розвиток вдалої турецької експансії, спрямований як до Європи, так і до Азії та Африки, дозволив імперії османів отримати в своє розпорядження додаткові ресурси (як людські, так і матеріальні), а також сприяв створенню потужного та сучасно озброєного війська; в свою чергу, все це дозволило Османській імперії продовжити подальші завоювання. Стрімко набрав несподіваної могутності, Порта перетворилася на лютого та ненажерливого хижака, що в прямому значенні цього слова, ледь не зумів проковтнути всі країни та народи, розташовані довкола.
А до яких саме наслідків могла б призвести поразка Мехмеда ІІ під мурами Константинополя у 1453 році? На перший погляд, ця турецька невдача стала б дрібним епізодом і її єдиним наслідком мала стати лише тимчасова відстрочка, яку вибороли б собі греки; ця відстрочка аж ніяк не дозволила б візантійцям уникнути неминучого трагічного фіналу. Дійсно, молодий та амбітний Мехмед ІІ нізащо і ніколи б не пробачив грекам свого приниження і при першій-ліпшій нагоді мав повторити штурм з ще більшим військом, ще більш потужною артилерією та більш численним флотом, і за цих умов візантійцям вже б не допоміг ніякий випадок. Безперечно, саме так - залишений напризволяще, Константинополь мав мізерні шанси протистояти зовнішній загрозі; але з сторонньою допомогою Царград, скоріше за все, встояв би - навіть за умови надання містом значних політичних, економічних та релігійних поступок можливим союзникам в обмін на зовнішню допомогу. Ця допомога (грошима, військами, кораблями тощо) ніколи б не мала значних обсягів, але її неодмінно мали надати грекам безпосередньо зацікавлені в протидії османській експансії:
1) Святий Престол - зі стратегічною метою зупинити подальше проникнення до Європи ісламу, а також для подальшого впровадження в життя положень Флорентійської унії 1439 року (для посилення впливу католицизму на Сході Європи);
2) Венеція та Генуя - для цих торгових республік життєво необхідним було збереження контролю над зоною Проток, єдиним тоді відомим шляхом для товарообміну з Китаєм та Індією.
Що стосується непрямих наслідків невдачі османів під Константинополем в 1453, то мала б місце втрата Мехмедом ІІ "темпу" в завоюванні прилеглих до його держави територій, неминуче посилення опору ще не скорених ворогів та послаблення впливу на залежні країни та народи. Польща (в унії з Литвою, звичайно), скоріше за все, виграла б в турок суперечку за Молдавію, ханові Великої Орди (Тахт Елі) Ахмату без зайвих проблем вдалося б підкорити Крим, тощо. Іншими словами, перед Мехмедом ІІ фактично поставала перманентна загроза створення широкої антиосманської коаліції, до якої при першій-ліпшій нагоді долучилися б нещодавно підкорені турецькі васали, а також треба було постійно рахуватися з можливістю ведення війни на два фронти - наприклад, проти Трапезундської імперії в альянсі з ордою Ак-Коюнлу, емірами Синопу, Караману, тощо.
Так чи інакше, але на Туреччину неодмінно б чекало зовсім інше, менш вдале та величне, майбутнє. Геополітичні супротивники Порти - такі як Австрія, Литва з Польщею, Єгипет, Персія - отримали б набагато більше шансів протидіяти хвилі османської експансії, адже ця хвиля просто була б більш повільною та нижчою; була б більш слабою через не таке швидке підсилення Османської Імперії - за умови відповідного посилення вже наявних конкурентів та виникнення нових могутніх супротивників (таких, як, наприклад, Велика Орда або Річ Посполита). Інші розклади та альянси на "шаховій дошці" міжнародної політики неминуче призвели б і до зміни загального "русла" не лише європейської, а і світової історії.
Мінімізація турецького впливу в Чорному морі своїм безпосереднім наслідком - крім збереження статус-кво па півдні Криму (подальше існування генуезьких володінь, князівства Феодоро) - призвела б до дуже незначної можливості створення окремого Кримського ханства під османським верховенством; скоріше за все, замість цього хану Великої Орди Ахмату вдалося б приєднати більшу частину півострова до своїх володінь, суттєво підсилив цим кроком військовий потенціал своєї держави. Великий князь Московський Іван ІІІ, скоріше за все, ніколи б не одружився з племінницею Костянтина ХІ Зоєю, не отримав підстав на використання в якості гербу візантійського двоглавого орла; Москва ще тривалий час продовжувала б знаходитися в ординській залежності; старцеві Філофею просто б не вистачило підстав для виведення його знаменитої формулу про Третій Рим, в той час як процес збирання земель руських Москвою так і не відбувся б ніколи взагалі...
Збереження італійськими торговими республіками контролю над Проливами зберегло б для європейців сухопутний шлях до Індії; тому Христофор Колумб, скоріше за все, не здійснив б своєї доленосної подорожі - ані в 1492, ані в будь-якому році. Ця "неподія" неминуче призвела б до відповідних "ненаслідків": Новий Світ якби і був відкритий європейцями, то набагато пізніше: наприклад, португальським мореплавцем - для цього йому труба було випадково перетнути Атлантику, скажімо, від західного краю Африки (тоді б було досягнуто Південної Америки), або честь цього досягнення могла дістатися ганзейцям - в разі повторення ними маршрутів подорожей Еріка Рудого та його сина Лайфа Еріксона (Північна Америка). Світ б не побачив у XVI ст. б ані ери Великих Географічних відкриттів, та їх наслідків, подвигів та злочинів завоювань конкістадорів; надходжень дорогоцінних металів до Іспанії з Португалією з-за океану, так званої "революції цін", розквіту піратства та работоргівлі в Атлантиці, тощо. Ще довго б європейці продовжували безвилазно сидіти в своєму західному куті Євразії, занурені в нескінчені власні усобиці та чвари, так і не відбулася б європеїзація земної кулі, не виникли б світові колоніальні імперії, через повільне накопичення первісного капіталу суттєво мав загальмувати подальший розвиток капіталістичних відносин, а з ним науковий та технічний прогрес...
Ось до приблизно таких наслідків міг призвести невдалий результат одного-єдиного доленосного пострілу 558-річної давнини, пострілу з кострубатої вогнепальної зброї в руках яничара - навіть ім'я якого Кліо не донесла до нас крізь час.
Захист Константинополя в 1453 році, безперечно, є одним з найгероїчніших епізодів за всю історію християнського опору ісламській агресії. Населення міста не могло виставити достатньо воїнів для свого захисту, жалюгідний стан державних фінансів не дозволяв запрошення на службу значної кількості найманців; натомість на допомогу грекам прибули нечисленні загони волонтерів: молодий, але вже відомий кондотьєр Джустініані Лонго, з власним загоном в 700 осіб, кастильський ідальго дон Франсиско з Толедо, котрий начебто приходився кузеном імператору Костянтину ХІ - всього близько двох тисяч чоловік; весь гарнізон фортеці нараховував трохи менше семи тисяч воїнів - проти майже стотисячного турецького війська.
Впродовж двох місяців безперервного артобстрілу гармати угорського зброяра-ренегата Урбана пробивали величезні проломи в зовнішніх стінах цитаделі, у відповідь греки поспіхом латали дірки підручними засобами; на спроби османів робити численні підкопи захисники міста відповіли успішними контрпідкопами, якими вдало керував шотландець Йоханес Грант.
Після того, як 20.04.1453 до міста крізь блокаду турецького флоту прорвалася невеличка християнська ескадра з чотирьох кораблів зі зброєю та провіантом, розлючений Мехмед ІІ наказав поставити кораблі свого флоту на колеса і доставити їх суходолом до бухти Золотого Рогу (прохід ворожим кораблям туди з боку Босфору був заблокований масивним металевим ланцюгом). Цей несподіваний маневр підкреслив всю серйозність намірів султана оволодіти містом та, водночас, позбавив греків останньої, ледь живої надії на допомоги з боку союзників: гарнізон обложеного міста фактично втратив зв'язок з навколишнім світом.
25.05.1453, на військовій нараді в султана, візир Халіль запропонував припинити облогу: час спливав, від численних невдач моральний дух турок катастрофічно впав, казна несла колосальні витрати, а примусити християн до капітуляції переговорами виявилося неможливо… У відповідь молодий та неймовірно амбітний Мехмед ІІ просто оскаженів (адже відхід військ неминуче мав стати його особистою поразку і тим самим завдав би серйозного удару не лише по самолюбству, а і по авторитету султана - не варто забувати про те, що йому виповнився лише 21 рік); вирішальний штурм було призначено на 29 травня.
Турки не стали навіть чекати ранку… В пів на другу ночі на штурм пішли башибузуки; їх безперервні атаки по всьому фронту тривали близько двох годин і були відбиті ціною важких втрат з боку турок; втім, негайного результату від своєї іррегулярної піхоти Мехмед ІІ і не очікував - він планував поетапно посилювати тиск на гарнізон введенням до бою все нових, більш потужних загонів, не даючи гарнізону Константинополя часу перегрупуватися і відпочити.
Після башибузуків в атаку рушила анатолійська піхота Ісхак-паши. Запеклість бою був неймовірною; османи намагалися прорватися за будь-яку ціну через величезний пролом в стіні, зроблений прямим попаданням ядра з величезної гармати Урбана. Християни встояли, анатолійців довелося відкликати назад, але радість захисників фортеці була передчасною і недовгою: на знесилених чотиригодинним боєм християн Мехмед ІІ одразу ж спрямував свою особисту гвардію - яничар.
Після години безперервного натиску турок, наступив момент, коли здалося, що і ця атака виявиться безрезультатною, але навіть сама доля в цей день була проти християн. Яничари помітили Керкопорту - потаємні дверцята в куті влахернскої стіни, випадково залишені греками відчиненими. Крізь зовнішній мур одразу ж проникли всередину приблизно півсотні яничар, а саме в цей момент з близької відстані було важко поранено пострілом з тюфенга (аркебузи) протостратора Джовані Джустініані Лонго; куля пробила обладунок і генуезцю забракло сил продовжувати керувати битвою; він попросив своїх особистих охоронців допомогти йому залишити поле бою. Звичайно, можна звинуватити Джустініані в дезертирстві, але його рана насправді виявилася важкою: наступного дня він загинув; кондотьєр був виснажений важким боєм, він стікав кров'ю і мав бути оглянутий лікарем, але без свого командира європейців в кульмінаційний момент бою охопила паніка. Султан відрядив в атаку нові загони, в лічені хвилини все було закінчено - адже жодних резервів, щоб стримати ворога, в захисників фортеці не було взагалі. Костянтин ХІ разом зі своїм кастильським "кузеном" доном Франсиско та ще двома соратниками загинули в героїчній, але марній спробі захистити ті самі ворота, крізь які щойно вивели пораненого Джустініані; труп останнього візантійського імператора після бою марно розшукували за особистим наказом тріумфуючого султана. Був знайдене лише обезглавлене тіло грека з двоголовими орлами на обладунках, саме це тіло і показали Мехмеду ІІ в якості тіла загиблого імператора…
Разом зі смертю Костянтина ХІ завершилася і тисячолітня історія Східної Римської імперії; захопленому місту, що його віддав султан на пограбування своїм військам, була відведена в майбутньому доля нової столиці Оттоманської Імперії, але вже під іншою назвою, вживаною до сих пір - Стамбул.
Напередодні чергової річниці викладених подій мене вкрай зацікавив пошук відповіді на запитання: а як саме змінився б подальший хід європейської (та і світової) історії, якби події того далекого травневого ранку склалися іншим чином? Наприклад, Джованні Джустініани Лонго залишився серед своїх товаришів по зброї і помер на бойовому посту, але ця його самопожертва не сталаа марною: захисники фортеці організовано відступили на друге кільце фортечних стін, об камінь яких розбилися вщент подальші спроби турецьких атак. Мехмед ІІ змушений був визнати марність подальшого продовження облоги; стотисячна турецька орда покинула свій табір та відступила - після того, як розлючений султан наказав посадити на палю тих, кого він вважав причетними до безславного завершення цієї кампанії, серед інших, відповідно, стратили і візира Халіль-пашу.
В реальній - знайомій всім нам ще зі школи - історії захоплення османами Константинополя, що відбулося 558 років тому, стало - дозвольте мені використати таке порівняння - свого роду пострілом зі стартового пістолету, саме тим пострілом, що започаткував довгу і тривалу "естафету" з великої кількості "легкоатлетів", і наш теперішній світ дуже значною мірою утворений саме результатами цієї "естафети". Дивіться самі.
Включення до складу Османської Імперії міста Константинополь (Стамбула) не лише надало в розпорядження Туреччини нову (замість Адріанополя) столицю та перетворило величезний собор Святої Софії на мечеть, названу завойовниками Айя-Софія. Раніше європейські володіння Туреччини не були в безпеці - весь той час, впродовж котрого контроль над зоною Проток перебував в руках європейців. З іншого боку, Османській імперії, оточеній з усіх боків ворогами, було вкрай небезпечно тримати у власному тилу потужну фортецю, вдало розташовану на європейському боці Босфору: адже використання Константинополю в якості плацдарму потужною ворожою коаліцією мало б для турок катастрофічні наслідки. Попри всю свою меркантильність, італійські торгові морські республіки неминуче мали постати перед необхідністю захищати свою торгові інтереси в Леванті, зокрема, відповідно реагувати на агресивні спроби османів перекрити їм вихід до Чорного моря. Всю серйозність своїх намірів Мехмед ІІ зазначив, коли 31.08.1452 було завершено фортецю Румеліхісар в найвужчому місці Босфору (ширина там дорівнює лише 660 м) - навпроти розташованого на азійському березі укріплення Анадолухісар. Вже в листопаді 1452 року артилерійським вогнем з Румеліхісару була потоплена венеціанська галера - через те, що її капітан не скорився вимозі турок зупинитися для перевірки вантажу (екіпаж галери було взято в полон, а трохи пізніше, за наказом султана, страчено). Підкорені силою зброї європейські християнські васали (такі як Морейський деспотат, Сербія, Болгарія, Албанія) чекали першої-ліпшої нагоди перевірити османських турок на міцність, щоб спекатися їхнього сюзеренітету; в цей самий час на сході Малої Азії Мехмеду ІІ протистояла ворожа коаліція, згуртована навколо Узун Хасана, хана орди Ак-Коюнлу. Єдиним вихід полягав в тому, щоб не дозволити супротивникам об'єднатися та в швидкому підкоренні їх поодинці, як це і вдалося зробити османам насправді. Наступний розвиток вдалої турецької експансії, спрямований як до Європи, так і до Азії та Африки, дозволив імперії османів отримати в своє розпорядження додаткові ресурси (як людські, так і матеріальні), а також сприяв створенню потужного та сучасно озброєного війська; в свою чергу, все це дозволило Османській імперії продовжити подальші завоювання. Стрімко набрав несподіваної могутності, Порта перетворилася на лютого та ненажерливого хижака, що в прямому значенні цього слова, ледь не зумів проковтнути всі країни та народи, розташовані довкола.
А до яких саме наслідків могла б призвести поразка Мехмеда ІІ під мурами Константинополя у 1453 році? На перший погляд, ця турецька невдача стала б дрібним епізодом і її єдиним наслідком мала стати лише тимчасова відстрочка, яку вибороли б собі греки; ця відстрочка аж ніяк не дозволила б візантійцям уникнути неминучого трагічного фіналу. Дійсно, молодий та амбітний Мехмед ІІ нізащо і ніколи б не пробачив грекам свого приниження і при першій-ліпшій нагоді мав повторити штурм з ще більшим військом, ще більш потужною артилерією та більш численним флотом, і за цих умов візантійцям вже б не допоміг ніякий випадок. Безперечно, саме так - залишений напризволяще, Константинополь мав мізерні шанси протистояти зовнішній загрозі; але з сторонньою допомогою Царград, скоріше за все, встояв би - навіть за умови надання містом значних політичних, економічних та релігійних поступок можливим союзникам в обмін на зовнішню допомогу. Ця допомога (грошима, військами, кораблями тощо) ніколи б не мала значних обсягів, але її неодмінно мали надати грекам безпосередньо зацікавлені в протидії османській експансії:
1) Святий Престол - зі стратегічною метою зупинити подальше проникнення до Європи ісламу, а також для подальшого впровадження в життя положень Флорентійської унії 1439 року (для посилення впливу католицизму на Сході Європи);
2) Венеція та Генуя - для цих торгових республік життєво необхідним було збереження контролю над зоною Проток, єдиним тоді відомим шляхом для товарообміну з Китаєм та Індією.
Що стосується непрямих наслідків невдачі османів під Константинополем в 1453, то мала б місце втрата Мехмедом ІІ "темпу" в завоюванні прилеглих до його держави територій, неминуче посилення опору ще не скорених ворогів та послаблення впливу на залежні країни та народи. Польща (в унії з Литвою, звичайно), скоріше за все, виграла б в турок суперечку за Молдавію, ханові Великої Орди (Тахт Елі) Ахмату без зайвих проблем вдалося б підкорити Крим, тощо. Іншими словами, перед Мехмедом ІІ фактично поставала перманентна загроза створення широкої антиосманської коаліції, до якої при першій-ліпшій нагоді долучилися б нещодавно підкорені турецькі васали, а також треба було постійно рахуватися з можливістю ведення війни на два фронти - наприклад, проти Трапезундської імперії в альянсі з ордою Ак-Коюнлу, емірами Синопу, Караману, тощо.
Так чи інакше, але на Туреччину неодмінно б чекало зовсім інше, менш вдале та величне, майбутнє. Геополітичні супротивники Порти - такі як Австрія, Литва з Польщею, Єгипет, Персія - отримали б набагато більше шансів протидіяти хвилі османської експансії, адже ця хвиля просто була б більш повільною та нижчою; була б більш слабою через не таке швидке підсилення Османської Імперії - за умови відповідного посилення вже наявних конкурентів та виникнення нових могутніх супротивників (таких, як, наприклад, Велика Орда або Річ Посполита). Інші розклади та альянси на "шаховій дошці" міжнародної політики неминуче призвели б і до зміни загального "русла" не лише європейської, а і світової історії.
Мінімізація турецького впливу в Чорному морі своїм безпосереднім наслідком - крім збереження статус-кво па півдні Криму (подальше існування генуезьких володінь, князівства Феодоро) - призвела б до дуже незначної можливості створення окремого Кримського ханства під османським верховенством; скоріше за все, замість цього хану Великої Орди Ахмату вдалося б приєднати більшу частину півострова до своїх володінь, суттєво підсилив цим кроком військовий потенціал своєї держави. Великий князь Московський Іван ІІІ, скоріше за все, ніколи б не одружився з племінницею Костянтина ХІ Зоєю, не отримав підстав на використання в якості гербу візантійського двоглавого орла; Москва ще тривалий час продовжувала б знаходитися в ординській залежності; старцеві Філофею просто б не вистачило підстав для виведення його знаменитої формулу про Третій Рим, в той час як процес збирання земель руських Москвою так і не відбувся б ніколи взагалі...
Збереження італійськими торговими республіками контролю над Проливами зберегло б для європейців сухопутний шлях до Індії; тому Христофор Колумб, скоріше за все, не здійснив б своєї доленосної подорожі - ані в 1492, ані в будь-якому році. Ця "неподія" неминуче призвела б до відповідних "ненаслідків": Новий Світ якби і був відкритий європейцями, то набагато пізніше: наприклад, португальським мореплавцем - для цього йому труба було випадково перетнути Атлантику, скажімо, від західного краю Африки (тоді б було досягнуто Південної Америки), або честь цього досягнення могла дістатися ганзейцям - в разі повторення ними маршрутів подорожей Еріка Рудого та його сина Лайфа Еріксона (Північна Америка). Світ б не побачив у XVI ст. б ані ери Великих Географічних відкриттів, та їх наслідків, подвигів та злочинів завоювань конкістадорів; надходжень дорогоцінних металів до Іспанії з Португалією з-за океану, так званої "революції цін", розквіту піратства та работоргівлі в Атлантиці, тощо. Ще довго б європейці продовжували безвилазно сидіти в своєму західному куті Євразії, занурені в нескінчені власні усобиці та чвари, так і не відбулася б європеїзація земної кулі, не виникли б світові колоніальні імперії, через повільне накопичення первісного капіталу суттєво мав загальмувати подальший розвиток капіталістичних відносин, а з ним науковий та технічний прогрес...
Ось до приблизно таких наслідків міг призвести невдалий результат одного-єдиного доленосного пострілу 558-річної давнини, пострілу з кострубатої вогнепальної зброї в руках яничара - навіть ім'я якого Кліо не донесла до нас крізь час.