Теплий літній вечір
Частина І. Читати у мінорній тональності.
Нав'язалася одна пісня. Ненавиджу. Вона не погана, але - не мені, не зараз. http://www.youtube.com/watch?v=PIO7ri1rNVU . Переслухала багато-багато іншого, щоб якось перебити її. Зробивши все заплановане на день, ввечері за звичкою пішла на стадіон. Зайшла до парку. Чудове літнє повітря. Як мені мріялося погуляти цим парком, ось такими вечорами - з ним. Обставини складаються інакше, не так, як нам іноді мріється. Налаштовуюся на навантаження. Заходжу на стадіон. Стаю за критими сидіннями. Там маю на огляді майже все, крім входу, а мене побачити - складно. Починаю розминку, м'язи в чудовому тонусі. Дивлюся на рожеве небо, захід сонця. Чути звук потяга із залізниці. У той бік - його вулиця, дім, він...Відчуваю, що за хвилину почну схлипувати.
Частина ІІ. Читати у якій завгодно тональності.
За хвилину ж перед очима раптово виростає він. Обоє здивовані. Він - свій, теплий, такий, як завжди. Очі блищать, усміхається. Запитує, з якого часу я тут. Щойно прийшла. Стає поряд. Розминаємося разом. "Я тебе вчора бачила. Дивлюся на міліцію - а звідти ти виходиш".- "Так буває". Усміхаємося. Розминаємося, розмовляємо. Розповідає про вчорашні поневіряння. А ще - коли в розмові згадує її - то робить це якось відсторонено-сухо, ніби навмисне. Мені, чесно кажучи, байдуже. Він розповідає далі, що кум знайшов йому один підробіток, іще про дещо...Говорить жваво, охоче. Біжимо поряд. Мені приємно. Що далі, то говоримо все менше, зосереджуємося на навантаженні. Разом дихаємо. Мовчимо.
Потім трохи відпочиваємо, робимо вправи. Налітають комарі. Жруть, як скажені. Він підколює мене, що це вони два дні чекали, поки я прийду. Піддражнюємо одне одного. Сміємося. Каже, що йому треба щось вирішувати: або менше бігати, або менше курити. "Роби правильний вибір!"-"Менше бігати!"-"У-у", -заперечно хитаю головою. Знову сміємося.
Повідтискавшись у кілька підходів від землі, він скаржиться, що болять руки. Пів дня сьогодні провисів на турніку. До цього викосив майже увесь сад. "Ну ти самовбивця!"- сміюся і захоплююся ним. Я його обожнюю.
Думаю про те, що нас обох щось не влаштовує у житті, але, на жаль, ми самотужки не все можемо змінити. Ось так - фізично - й виганяємо дур із себе. Далі думаю і про те, що такі гіпернавантаження для нас - і ще замість дечого...Ні, не думати про це. Не концентруватися на цьому.
Подає руку, як вилазимо...Йдемо повз феєричне місце зносу паркану. Він каже, що не дочекається, коли ж знову встановлять паркан. Відповідаю, що я, крім тренувань, виконую і таку місію: щоразу, проходячи повз, моніторю ту ділянку. І він - теж. Ідемо алеєю, говоримо про різне. Хіба ж не здійснення мрії? Десь у деревах кричить сова. Повітря тепле, пречудове. Легко й добре. Десь волає музика. Спочатку думали - з літньої естради, а то - з генделика. Він каже, що колись давно один час там зависав. І я теж. Згадую картинку, як тепер. (Отже, якщо у юності хтось і відпочиває у сумнівних місцях, це не означає, що виросте обов'язково погана людина :Р).
Розслаблено йдемо, навантажилися до "не можу". Мій герой каже, що спатиме, як убитий. Цікавлюся, як там його безсоння. Та майже минуло. Разом виходимо з депресій, лишаємо позаду нервові зриви...На прощання пригортає мене і бажає успіху. Окрилена, лечу додому.
З генделя нашої молодості лунає на всю гучність "Ой, смереко..."...
Нав'язалася одна пісня. Ненавиджу. Вона не погана, але - не мені, не зараз. http://www.youtube.com/watch?v=PIO7ri1rNVU . Переслухала багато-багато іншого, щоб якось перебити її. Зробивши все заплановане на день, ввечері за звичкою пішла на стадіон. Зайшла до парку. Чудове літнє повітря. Як мені мріялося погуляти цим парком, ось такими вечорами - з ним. Обставини складаються інакше, не так, як нам іноді мріється. Налаштовуюся на навантаження. Заходжу на стадіон. Стаю за критими сидіннями. Там маю на огляді майже все, крім входу, а мене побачити - складно. Починаю розминку, м'язи в чудовому тонусі. Дивлюся на рожеве небо, захід сонця. Чути звук потяга із залізниці. У той бік - його вулиця, дім, він...Відчуваю, що за хвилину почну схлипувати.
Частина ІІ. Читати у якій завгодно тональності.
За хвилину ж перед очима раптово виростає він. Обоє здивовані. Він - свій, теплий, такий, як завжди. Очі блищать, усміхається. Запитує, з якого часу я тут. Щойно прийшла. Стає поряд. Розминаємося разом. "Я тебе вчора бачила. Дивлюся на міліцію - а звідти ти виходиш".- "Так буває". Усміхаємося. Розминаємося, розмовляємо. Розповідає про вчорашні поневіряння. А ще - коли в розмові згадує її - то робить це якось відсторонено-сухо, ніби навмисне. Мені, чесно кажучи, байдуже. Він розповідає далі, що кум знайшов йому один підробіток, іще про дещо...Говорить жваво, охоче. Біжимо поряд. Мені приємно. Що далі, то говоримо все менше, зосереджуємося на навантаженні. Разом дихаємо. Мовчимо.
Потім трохи відпочиваємо, робимо вправи. Налітають комарі. Жруть, як скажені. Він підколює мене, що це вони два дні чекали, поки я прийду. Піддражнюємо одне одного. Сміємося. Каже, що йому треба щось вирішувати: або менше бігати, або менше курити. "Роби правильний вибір!"-"Менше бігати!"-"У-у", -заперечно хитаю головою. Знову сміємося.
Повідтискавшись у кілька підходів від землі, він скаржиться, що болять руки. Пів дня сьогодні провисів на турніку. До цього викосив майже увесь сад. "Ну ти самовбивця!"- сміюся і захоплююся ним. Я його обожнюю.
Думаю про те, що нас обох щось не влаштовує у житті, але, на жаль, ми самотужки не все можемо змінити. Ось так - фізично - й виганяємо дур із себе. Далі думаю і про те, що такі гіпернавантаження для нас - і ще замість дечого...Ні, не думати про це. Не концентруватися на цьому.
Подає руку, як вилазимо...Йдемо повз феєричне місце зносу паркану. Він каже, що не дочекається, коли ж знову встановлять паркан. Відповідаю, що я, крім тренувань, виконую і таку місію: щоразу, проходячи повз, моніторю ту ділянку. І він - теж. Ідемо алеєю, говоримо про різне. Хіба ж не здійснення мрії? Десь у деревах кричить сова. Повітря тепле, пречудове. Легко й добре. Десь волає музика. Спочатку думали - з літньої естради, а то - з генделика. Він каже, що колись давно один час там зависав. І я теж. Згадую картинку, як тепер. (Отже, якщо у юності хтось і відпочиває у сумнівних місцях, це не означає, що виросте обов'язково погана людина :Р).
Розслаблено йдемо, навантажилися до "не можу". Мій герой каже, що спатиме, як убитий. Цікавлюся, як там його безсоння. Та майже минуло. Разом виходимо з депресій, лишаємо позаду нервові зриви...На прощання пригортає мене і бажає успіху. Окрилена, лечу додому.
З генделя нашої молодості лунає на всю гучність "Ой, смереко..."...