P.S. Минулого тижня
Трохи забіжу в минулий тиждень.
Бо так і не було часу хоч кілька слів написати. Про 9 березня.
За що подобаються "Шевченківські дні": у цей час якось дуже яскраво стає видно, хто насправді є хто, бо кожен вихлюпує наболіле.
Була цього дня на броварській зустрічі біля пам'ятника. Людей суботнього дня прийшло небагато, але хоча б кожен знав, чому прийшов. Дехто приніс квіти. Перед початком говорили хто про що. Звісно, знайшлося кілька людей, які обурювалися ситуацією з Юлею, перетираючи між собою вже давно сказане-пересказане. Загалом же зустріч відбулася максимально неформально. Слово надавали всім, хто хотів. Розповідали про життя Шевченка, про його зв'язок з містом, про згадки міста у його творах; про історію відзначення цих днів, про те, як спочатку святкування забороняли; зрештою, про сумний стан скверу та площі імені Шевченка, реконструкція яких мала початися, за обіцянками, вже давно; про місцеву владу, яка вже не вперше ігнорує цей день, досвятковуючи собі "восмемарта"...
Далі відбулася цікава штука. Одна присутня жінка виявила бажання прочитати напам'ять "Заповіт" Кобзаря, що й зробила. Потому розмова плавно перетекла у тему про назви вулиць, які давно вже слід було б перейменувати, але це бояться зробити. Тоді та жінка знову взяла слово: "А я от цього не розумію. Я виросла, коли ми всі були одна країна, всі разом, а тепер нас розділили, розрізнили...І ці назви - це наша історія!". На це їй зауважили, що за часів війни центральна вулиця називалася Гітлер-штрассе. І це теж наша історія.
Потім трохи говорили про героїв творів Шевченка. Читали уривки з поем "Гайдамаки", "Холодний Яр", "Варнак"... Зрештою, вирішили звернутися до "обіцяльників" з питанням - коли ж закінчиться бардак на історичному місці та почнеться реконструкція. На тому й почали розходитися.
Бо так і не було часу хоч кілька слів написати. Про 9 березня.
За що подобаються "Шевченківські дні": у цей час якось дуже яскраво стає видно, хто насправді є хто, бо кожен вихлюпує наболіле.
Була цього дня на броварській зустрічі біля пам'ятника. Людей суботнього дня прийшло небагато, але хоча б кожен знав, чому прийшов. Дехто приніс квіти. Перед початком говорили хто про що. Звісно, знайшлося кілька людей, які обурювалися ситуацією з Юлею, перетираючи між собою вже давно сказане-пересказане. Загалом же зустріч відбулася максимально неформально. Слово надавали всім, хто хотів. Розповідали про життя Шевченка, про його зв'язок з містом, про згадки міста у його творах; про історію відзначення цих днів, про те, як спочатку святкування забороняли; зрештою, про сумний стан скверу та площі імені Шевченка, реконструкція яких мала початися, за обіцянками, вже давно; про місцеву владу, яка вже не вперше ігнорує цей день, досвятковуючи собі "восмемарта"...
Далі відбулася цікава штука. Одна присутня жінка виявила бажання прочитати напам'ять "Заповіт" Кобзаря, що й зробила. Потому розмова плавно перетекла у тему про назви вулиць, які давно вже слід було б перейменувати, але це бояться зробити. Тоді та жінка знову взяла слово: "А я от цього не розумію. Я виросла, коли ми всі були одна країна, всі разом, а тепер нас розділили, розрізнили...І ці назви - це наша історія!". На це їй зауважили, що за часів війни центральна вулиця називалася Гітлер-штрассе. І це теж наша історія.
Потім трохи говорили про героїв творів Шевченка. Читали уривки з поем "Гайдамаки", "Холодний Яр", "Варнак"... Зрештою, вирішили звернутися до "обіцяльників" з питанням - коли ж закінчиться бардак на історичному місці та почнеться реконструкція. На тому й почали розходитися.