Нове амплуа
Стала режисером, точніше - ще й автором задуму мексиканського телесеріалу. Головна героїня - придумала - молода дівчина. Ось так іду по напівтемній вечірній вулиці у світлі ліхтарів та розкручую сюжет. Героїні треба якось влаштовувати життя. Вона буде працювати?..Згадую, що у Мексиці небагатим людям, та ще й дівчатам вивчитися дуже-дуже складно. І з роботою теж не густо. Але їй потрібно заробити грошей, за щось жити. Якщо не здобула освіту - тут проблеми. Тоді їй треба вийти заміж. Отже, молода мексиканська дівчина просто зараз і піде на пошуки своєї долі.
Тепер я вже бачу, як усе виглядатиме збоку. Вечір. Вона сидить у напівтемній кімнаті. Встає і виходить надвір. Спостерігаю за грою. Недалеко від будинку на лавочці сидить якийсь мужик.Років так 50. Симпатичний. Самотній. Знайомляться. І от уже якось цього ж вечора - у неї вдома. Мексиканська героїня його розуміє, співчуває. Тут одна проблема. Видно, що у чувака серйозне психічне відхилення. Не знаю, чи існує насправді таке в природі, але принаймні у цього героя - так. Кожне речення, яке він говорить, повторює двічі. Абсолютно не важливо, складне це речення чи з одного слова...Тільки моя мексиканка не зважає на це. Дуже делікатна, щоб посміятися. Сприймає. Прощає. Молода, наївна, довірлива. Бачу сцени свого фільму вже на екрані. Внизу екрану - субтитри: пишеться все, що говорять герої. І те, що говорить він - теж дублюється двічі. Але все знову не на екрані, а безпосередньо поряд. Мені стає якось тривожно. Відчуваю, що вона вляпалася і сама не усвідомлює. А він говорить (двічі, двічі) якісь речі.Все більш стрьомно стає. У напівтемряві кімнати він...світиться. Якимось моторошним синім світлом, яке йде від його тіла. Тут він говорить якусь зовсім дику фразу, яку я не запам*ятала, але таку беззмістовну, що саме по ній розумію, наскільки чувак неасправді неадекватний. Від фрази, від темряви, від синього сяйва робиться уже істерично страшно.
----
Ніч. Навколо ніякого світла. Ніякого хворого на голову чувака. Ура.
Тільки серце щось...
:)
Тепер я вже бачу, як усе виглядатиме збоку. Вечір. Вона сидить у напівтемній кімнаті. Встає і виходить надвір. Спостерігаю за грою. Недалеко від будинку на лавочці сидить якийсь мужик.Років так 50. Симпатичний. Самотній. Знайомляться. І от уже якось цього ж вечора - у неї вдома. Мексиканська героїня його розуміє, співчуває. Тут одна проблема. Видно, що у чувака серйозне психічне відхилення. Не знаю, чи існує насправді таке в природі, але принаймні у цього героя - так. Кожне речення, яке він говорить, повторює двічі. Абсолютно не важливо, складне це речення чи з одного слова...Тільки моя мексиканка не зважає на це. Дуже делікатна, щоб посміятися. Сприймає. Прощає. Молода, наївна, довірлива. Бачу сцени свого фільму вже на екрані. Внизу екрану - субтитри: пишеться все, що говорять герої. І те, що говорить він - теж дублюється двічі. Але все знову не на екрані, а безпосередньо поряд. Мені стає якось тривожно. Відчуваю, що вона вляпалася і сама не усвідомлює. А він говорить (двічі, двічі) якісь речі.Все більш стрьомно стає. У напівтемряві кімнати він...світиться. Якимось моторошним синім світлом, яке йде від його тіла. Тут він говорить якусь зовсім дику фразу, яку я не запам*ятала, але таку беззмістовну, що саме по ній розумію, наскільки чувак неасправді неадекватний. Від фрази, від темряви, від синього сяйва робиться уже істерично страшно.
----
Ніч. Навколо ніякого світла. Ніякого хворого на голову чувака. Ура.
Тільки серце щось...
:)