[Марення сивої коняки]
Зібралися. Пішли. Сонце палило. Дорогою до місця він усе розповідав про життя. Розумію, після усього, що на віку побачив, вилити душу хочеться. Він казав, у яких ЗМІ працював...Багатий і цікавий досвід. І в історичних подіях брав участь...Про деякі з них знаю лише з розповідей. Ми йшли старими вуличками столиці.Він час від часу переривав оповідь, та зітхав: як усе змінилося, зараз уже багато чого не впізнаю, а в мене ж із кожним закутком пов"язані спогади - дитинство, молодість; в отому домі я колись жив; о, а тут і досі овочевий магазин, колись доводилося і продавцем у ньому працювати - різне бувало; а ось тут колись готували найкращу каву, тепер тут фармація...; а отам, через дорогу, жила моя дуже хороша подруга - уже і будинку того немає, коли ж це його знесли?..Потім дякував - добре, що ми все-таки пройшлися. Це не те, що сидіти в офісі, де просто можна одуріти..."Ходити - корисно...", - трохи задумливо додавала я.
Здається, прийшли. Так і є. Музей видатних діячів української культури. Відчиняємо хвіртку.Гарний дворик. Чисто. Яскраво від квітів.Тихо.Затишно. Місце для відпочинку та роздумів.Але ми тут не для цього...Дивно.Нікого немає. Трохи далі зустрічаємо жінку, яка сидить на вахті. Вона не зовсім в курсі. То ж направляє нас в інший бік двору.Заходимо до будівлі. У коридорі зустрічає якась працівниця.Вітаюся. Викладаю проблему. Вона дещо пояснює. А ще говорить, що керівництво у відпустці, але сьогодні - через кілька годин - має бути. Залишаю свій телефон. Слізно прошу, щоб обов"язково передзвонили. Однак, треба ж і самим усе побачити. Вона вислуховує. Проводить ще далі, глибше у двір. Там хвіртку підпирає кілька десятків гаражів.
Ходимо поміж них, роздивляємося. Усі зачинені. Неподалік стоять якісь машини, але явно не з цих "коробочок".Напевне, тих, хто приїхав до кав'ярні, що поряд. Порожньо. Запущено. І якось загрозливо.Жодних ознак того, що власники поряд, немає... Він починає фотозйомку. Я придивляюся. Один гараж справді відчинений. Ого. Техніки там явно немає. Поряд стоять кілька людей. Якісь ящики...Придивляюся. Це прийом склотари. Тим часом він уже кудись зник. Щоб не гаяти часу, підхожу ближче до споруди.Так і є. Усі ящики заповнені пляшками.Їх саме сортують. Люди, які там тусуються - з брудними обличчями, вдягнуті у бозна-що. Запитую у чоловіка, який там ніби головний - а ви тут пляшки приймаєте?і що, давно?..
Дивиться з напівтемряви гаража на мене трохи з недовірою: ну, приймаємо, давно, а що?..Мені раптом стає дико весело."А по чому, - питаю, - приймаєте?"
"Це дивлячись які...", - розсудливо говорить склотарщик."Наприклад, з-під пива. "Оболонь" темне", - кажу. "По 12 копійок приймаємо". - "Добре, будемо знати..."
Відходжу звідти.
Куди ж він подівся? А, ось іде, повертається. Розповів, що знімав зараз усе неподобство із другого поверху, з даху кафе.Задоволений. Сміється. Каже, охоронець - нормальний мужик, з ним домовився, ще й сказав йому: я ж у вас тут відкриття знімав, презентацію, те-се...
До нас знову виходить працівниця музею. Розпитую ще про історію цих гаражів, вона дещо розповідає, але детально нічого не може пояснити.Ще каже, що тільки-но перетелефонувала директрисі. Та буде о такій-то годині. Дякуємо. Прощаємося.
Він пропонує:"Може, не відразу в редакцію? Кави десь вип'ємо?" Погоджуюся. Бо ще ж і 12-ої дня немає. А я з 6.40 на ногах...
Трохи поблукавши, знаходимо "забігайлівку". Столики на вулиці.На свіжому повітрі...Клас.Приносять каву. Він жартує, чи знижка ветеранам преси та російсько-турецької війни:) Закурює. Питає, чи не заважатиме. "Нічого", - відповідаю я. Говорить, що його дружина не курить, а терпить, бідна... Хочеться затримати ці хвилини.Зараз прийдеш у кабінет, де й сонця не видно...Тим часом він дістає з кишені розкладний ножик.Зауважує, що дається взнаки блатна юність. Посміхаюся. Поки він розрізає паперовий пакетик із цуром ножиком, я свій просто розриваю і висипаю вміст у каву. "Тобі розрізати?" - питає. "Ні, я вже сама". Дивується. "Пальчики чіпкі. От як вчепишся у жениха, так і не відпустиш", - говорить. Я розумію, що це провокаційна фраза. Тому просто мовчу. Та він продовжує:
- Є у тебе жених?
- Ні. Я сама по собі.
- Що, поки не тягне?..
- А я заміж взагалі не хочу.
Це його, видно, вражає. Він на деякий час замовкає.Тоді виголошує довгу тираду про те, що все одно ж колись потрібно створювати сім"ю. Розповідає про себе, про своїх родичів та знайомих...Про те, що сам одружений вже учетверте...Знову потік свідомості, виливання душі.Я просто слухаю і мовчу.
Він питає, чому це в мене такий настрій: просто не хочу чи був уже якийсь облом. Трохи помовчавши, відповідаю:
- Був...облом...
- Ну, обломів буде ще багато...
Хай краще думає так. Але воно не зовсім так...Тобто - одним словом передати не можна, усе складніше насправді. І не мислю я катергоріями, звичними для більшості...Тільки це дуже довго пояснювати.І не охота пояснювати. Але він і не допитується ні про що. А говорить сам. За життя, за життя...
Встаємо з-за столика. Маленька обідня перерва скінчилася.Попереду довгий день...І життя.
Здається, прийшли. Так і є. Музей видатних діячів української культури. Відчиняємо хвіртку.Гарний дворик. Чисто. Яскраво від квітів.Тихо.Затишно. Місце для відпочинку та роздумів.Але ми тут не для цього...Дивно.Нікого немає. Трохи далі зустрічаємо жінку, яка сидить на вахті. Вона не зовсім в курсі. То ж направляє нас в інший бік двору.Заходимо до будівлі. У коридорі зустрічає якась працівниця.Вітаюся. Викладаю проблему. Вона дещо пояснює. А ще говорить, що керівництво у відпустці, але сьогодні - через кілька годин - має бути. Залишаю свій телефон. Слізно прошу, щоб обов"язково передзвонили. Однак, треба ж і самим усе побачити. Вона вислуховує. Проводить ще далі, глибше у двір. Там хвіртку підпирає кілька десятків гаражів.
Ходимо поміж них, роздивляємося. Усі зачинені. Неподалік стоять якісь машини, але явно не з цих "коробочок".Напевне, тих, хто приїхав до кав'ярні, що поряд. Порожньо. Запущено. І якось загрозливо.Жодних ознак того, що власники поряд, немає... Він починає фотозйомку. Я придивляюся. Один гараж справді відчинений. Ого. Техніки там явно немає. Поряд стоять кілька людей. Якісь ящики...Придивляюся. Це прийом склотари. Тим часом він уже кудись зник. Щоб не гаяти часу, підхожу ближче до споруди.Так і є. Усі ящики заповнені пляшками.Їх саме сортують. Люди, які там тусуються - з брудними обличчями, вдягнуті у бозна-що. Запитую у чоловіка, який там ніби головний - а ви тут пляшки приймаєте?і що, давно?..
Дивиться з напівтемряви гаража на мене трохи з недовірою: ну, приймаємо, давно, а що?..Мені раптом стає дико весело."А по чому, - питаю, - приймаєте?"
"Це дивлячись які...", - розсудливо говорить склотарщик."Наприклад, з-під пива. "Оболонь" темне", - кажу. "По 12 копійок приймаємо". - "Добре, будемо знати..."
Відходжу звідти.
Куди ж він подівся? А, ось іде, повертається. Розповів, що знімав зараз усе неподобство із другого поверху, з даху кафе.Задоволений. Сміється. Каже, охоронець - нормальний мужик, з ним домовився, ще й сказав йому: я ж у вас тут відкриття знімав, презентацію, те-се...
До нас знову виходить працівниця музею. Розпитую ще про історію цих гаражів, вона дещо розповідає, але детально нічого не може пояснити.Ще каже, що тільки-но перетелефонувала директрисі. Та буде о такій-то годині. Дякуємо. Прощаємося.
Він пропонує:"Може, не відразу в редакцію? Кави десь вип'ємо?" Погоджуюся. Бо ще ж і 12-ої дня немає. А я з 6.40 на ногах...
Трохи поблукавши, знаходимо "забігайлівку". Столики на вулиці.На свіжому повітрі...Клас.Приносять каву. Він жартує, чи знижка ветеранам преси та російсько-турецької війни:) Закурює. Питає, чи не заважатиме. "Нічого", - відповідаю я. Говорить, що його дружина не курить, а терпить, бідна... Хочеться затримати ці хвилини.Зараз прийдеш у кабінет, де й сонця не видно...Тим часом він дістає з кишені розкладний ножик.Зауважує, що дається взнаки блатна юність. Посміхаюся. Поки він розрізає паперовий пакетик із цуром ножиком, я свій просто розриваю і висипаю вміст у каву. "Тобі розрізати?" - питає. "Ні, я вже сама". Дивується. "Пальчики чіпкі. От як вчепишся у жениха, так і не відпустиш", - говорить. Я розумію, що це провокаційна фраза. Тому просто мовчу. Та він продовжує:
- Є у тебе жених?
- Ні. Я сама по собі.
- Що, поки не тягне?..
- А я заміж взагалі не хочу.
Це його, видно, вражає. Він на деякий час замовкає.Тоді виголошує довгу тираду про те, що все одно ж колись потрібно створювати сім"ю. Розповідає про себе, про своїх родичів та знайомих...Про те, що сам одружений вже учетверте...Знову потік свідомості, виливання душі.Я просто слухаю і мовчу.
Він питає, чому це в мене такий настрій: просто не хочу чи був уже якийсь облом. Трохи помовчавши, відповідаю:
- Був...облом...
- Ну, обломів буде ще багато...
Хай краще думає так. Але воно не зовсім так...Тобто - одним словом передати не можна, усе складніше насправді. І не мислю я катергоріями, звичними для більшості...Тільки це дуже довго пояснювати.І не охота пояснювати. Але він і не допитується ні про що. А говорить сам. За життя, за життя...
Встаємо з-за столика. Маленька обідня перерва скінчилася.Попереду довгий день...І життя.