Джеймс Рікардс Валютні війни Частина друга Розділ сьомий (продовження)
Ґайтнер грубо критикував небажання Китаю здійснювати більш сильну девальвацію юаня. В газеті «Уолл-стріт джорнел», коли Ґайтнера запитали, чи багато зробив Китай, він відповів: «Звісно, що ні... він зробив мало, дуже мало». Експорт США дійсно покращився 2010 року, але це відбувалося в основному за рахунок новоявлених ринків та попиту на восокотехнологічну продукцію США, аніж за рахунок зміни валютного курсу. Китай дозволив юаневі трохи вирости в ціні, більшою мірою, щоб не дати Міністерству фінансів США приводу називати Китай валютним маніпулятором, що могло пизвести до торгівельних санкцій з боку Конгресу. Але жодне з цих покращень не відповідало вимогам Ґайтнера. Навіть двосторонній саміт у Січні 2011 року президентів Ху Цзіньтао та Барака Обами (так звана «велика двійка») не справив чогось більшого, ніж просто навзаєм сердечні репліки та світлини усміхнених президентів. Здавалося, що якщо США хотіли б дешевшого долара, їм би довелося діяти наодинці, щоб отримати його. А поки що ситуація з довірою світу «Великій двадцятці» виявилась безвихідною.
[Spoiler (click to open)]Тим не менше на Червень 2011 року США вже ставали переможцями у війні валют. Як і всі преможці упродовж століть, США володіли секретною зброєю. Цією фінансовою зброєю було щось під непримітним ім'ям «кількісне пом'якшення», або КП, яке, загалом, передбачає збільшення грошової маси за для різкого підйому ціноутворення на ринку цінних паперів. Як і 1971 року, США діяли одноосібно - з метою послабити долар за допомогою інфляції. КП фактично стало бомбою, кинутою 2009 року у глобальну економіку, а в кінці 2010 року було запущено КП-2 - наступник КП та одночасно його близнюк. Вплив на світову грошову систему був стрімким та ефективним. Використовуючи «кількісне пом'якшення» для створення інфляції за кордоном, США збільшували структуру витрат майже кожної держави, що займається експортом, та одночасно збільшували ріст економіки у всьому світі.
А що ж це воно таке - кількісне пом'якшення? Двома словами, це просто друкування грошей. Для створення грошей із повітря Федеральна резервна система купує боргове свідоцтво у обраного гурту банків, які звуться первинними дилерами. У первинних дилерів є база покупців, що варіюється від головних фондів, центральних банків, пенсійних фондів та організацій-вкладників до фізичних осіб з чистими активами. Дилери служать посередниками між ФРС та ринком з допомогою страхування казначейських аукціонів від нових боргів та створюючи ринок для боргу, що вже існує.
Коли ФРС хоче зменшити грошову масу, вони продають цінні папери первинним дилерам. Цінні папери залишаються дилерам, а гроші, сплачені ними Федеральному резервові, просто зникають. Навпаки, коли ФРС хоче збільшити грошову масу, вони купують цінні папери у дилерів. ФРС приймає папери і платить дилерам щойно надрукованими грошима. Гроші йдуть на банківські рахунки дилерів. Ці купівлі та продажі цінних паперів між ФРС та дилерами є головною формою операцій на відкритому ринку. Основною метою операцій на відкритому ринку є контроль над короткостроковими ставками відсотка, що ФРС зазвичай робить за допомогою купівлі або продажу казначейських цінних паперів по короткострокових кредитах - наприклад казначейські рахунки, що закінчуються за 30 днів. Але що відбувається, коли відсоткова ставка по короткострокових кредитах вже на нулі і ФРС хоче зняти грошові обмеження? Замість того щоб брати короткострокові кредити, ФРС може взяти середньострокові кредити казначейства на п'ять, сім або десять років. Десятирічний кредит, зокрема, є мірилом для іпотечних та корпоративних боргів. Беручи середньостроковий кредит, ФРС може надати меншу відсоткову ставку для приватних та корпоративних позичальників - за для кращої стимуляції економічної активності. Щонайменше, такий вигляд мала теорія.
У світі, підданому глобалізації, тим не менше валютні курси працюють як водяна гірка, щоб швидко посилити ефект відсоткової ставки. Кількісне пом'якшення може бути використаним ФРС, щоб покращити фінансовий стан не лише в США, але також і в Китаї. КП було ідеальною зброєю у валютній війні, і США знали про це. КП працювало завдяки різниці між юанем та доларом, яка підтримувалась Народним банком Китаю (НБК). Коли ФРС друкувала більше грошей за програмою КП, дуже значна частина цих грошей відходила до Китаю у вигляді надлишків, або як наплив спекулятивного іноземного капіталу - з метою пошуку більшого прибутку, ніж у США. Коли долари потрапляли до Китаю, вони відбирались НБК в обмін на нові юані. Чим більше грошей друкувала ФРС, тим більше грошей друкував Китай з метою зберегти різницю. Китайська політика залежності юаня від долара ґрунтувалася на помилковій думці, що ФРС не пригноблюватиме Китай в плані випуску нових грошей. Але тепер ФРС друкувала гроші з метою помсти.
Існувала одна важлива відмінність між США та Китаєм. США володіли в'ялою економікою з дуже слабкою можливістю інфляції у найближчому майбутньому. Економіка ж Китаю, навпаки, - швидко розвивалася, повертаючись до норми після паніки 2008 року. Китайській економіці не вистачало потужності, щоб пустити в обіг нові гроші, не викликавши при цьому інфляції. Друк юаней у Китаї призвів невдовзі до зростання цін. Китай почав імпортувати інфляцію зі США через різницю між доларом та юанем після того, як точнісінько таким само способом експортував до США свою дефляцію.
У той час як юань ревальвувався в кінці 2010-го та початку 2011-го років, інфляція у Китаї опустилася до 5% на рік. За відмови від ревальвації юаня Китай страждав від інфляції. США в обох випадках були в плюсі, позаяк і ревальвація і інфляція піднімали ціни китайських експортованих товарів і робили США більш конкурентоспроможними.
З Червня 2010 по Січень 2011 року ревальвація юаня посунулася до 4% щорічно, а китайська інфляція змінилася до 5% щорічно, тож збільшення у китайській системі витрат склало врешті 9%. Це означало, що долар відносно юаня зменшився на 20%, якщо казати про ціни на експорт. Саме до цього закликали сенатор Чак Шумер та інші критики у США. У Китаю тепер просто не було виходу. Якби він продовжив зберігати різницю між валютами, ФРС продовжувала б друкувати гроші, і китайська інфляція вийшла б з-під контролю. Якби Китай провів ревальвацію, то інфляція увійшла б у норму, але система витрат збільшувалася б, коли б її переводили на іншу валюту. У будь-якому разі ФРС та США вигравали.
Попри те, що ревальвація та інфляція можуть розглядатися у якості економічних еквівалентів, якщо мова йде про збільшення цін, існує одна важлива відмінність. Ревальвація може бути взятою під контроль, якщо Китай керує коливаннями різниці між доларом та юанем, навіть коли ФРС задає основний курс. А інфляція розвивається безконтрольно. Вона може виникнути у будь-якому одному секторі, наприклад в секторі їжі або палива, і швидко та непередбачувано поширитись. Інфляція могла створювати замкнене коло із продавців, що піднімають ціни у відповідь на підняття цін іншими продавцями.
Інфляція стала одним із каталізаторів протесту на майдані Тяньаньмень у Червні 1989 року, який закінчився розстрілами. Консервативна партія Китаю розраховувала на стабільне відношення юаня до долара та на стабільну цінність вкладів у ФРС. Але їх зрадили - ФРС змушувала Китай до небажаних дій. Маючи вибір між неконтрольованою інфляцією (з непередбачуваними наслідками) та контрольованою ревальвацією юаня, китайці обрали ревальвацію, яка почалася у Червні 2010-го та раптово збільшилася на середину 2011 року.
США виграли перший раунд валютної війни. Це був лише перший раунд у бою важковаговиків, у бою, який міг би складатися із 15 раундів. Обидва боксери все ще стояли, США виграли перший раунд за очками, не з допомогою нокауту. Тренером в американському кутку стояла ФРС, готова виправити будь-яку шкоду. Китай теж мав свїх помічників - жертв КП по всьому світу. Скоро гонг сповістить початок нового раунду.
Коли сторони, що воюють, використовують свою зброю у будь-якій війні, ті, хто участі у війні не бере, теж страждають, і валютна війна - не виняток. Інфляція у США пішла не лише до Китаю, але й на ринок. За допомогою комбінації із активного торгівельного балансу та потоків спекулятивного іноземного капіталу інфляція, що виникла через те, що США друкували гроші, скоро з'явилась у Південній Кореї, Бразилії, Індонезії, Таїланді, В'єтнамі, і не лише. Голова ФРС Бернанке тут таки застосував підхід «звинувать жертву», кажучи, що постраждалі країни не мають звинувачувати нікого, окрім себе, бо вони відмовились дозволити своїй валюті перевищити курс долара, щоб скоротити активний торгівельний баланс та уповільнити потік спекулятивного іноземного капіталу.
Болезаспокійливою мовою центральних банків Бернанке сказав:
«Ті, хто ухвалює рішення на ринках, мають широкий вибір різноманітних інструментів, що можуть бути використаними для підняття економіки та запобігання надмірному прискоренню економічного розвитку, включно із регулюванням валютного курсу. Відродження попиту на відсталі ринки сильно вплинуло на різке збільшення товарних цін. Якщо узагальнювати, то підтримка недооцінених валют деякими країнами вплинула на загальносвітові видатки, які є незбалансованими та нестабільними».
Таке висловлювання явно не бере до уваги той факт, що велика кількість товарів, які купують жителі цих країн, наприклад, пшениця, зерно, олія, соя, будівельний ліс, кава та цукор, оцінюються світовим, а не окремим ринком. Коли окремі ринки набавляли ціну у відповідь на друк грошей Федеральним резервом, ціни підіймались не лише на цих ринках, але й по всьому світу.
Невдовзі ефекти друку грошей ФРС відчувалися не лише на ринках з успішним розвитком Східної Азії та Латинської Америки, але також у набагато бідніших країнах Африки та Близького Сходу. Коли фабричний робітник живе на $12 000 на рік, підіймання цін на їжу спричинює йому незручності. А ось коли селянин живе на $3000 на рік, підіймання цін на їжу - це вже межа між їжею та голодом, між життям та смертю. Громадянські страйки та повстання почалися 2011 року в Тунісі та невдовзі поширилися в Єгипті, Ємені, Йорданії, Марокко, Лівії, і в основному це було реакцією на накручування цін на їжу та паливо, не рахуючи зниження стандартів життя через диктаторів та відсутність демократії. Країни Близького Сходу обмежили свій бюджет, щоб підтримати виробництво найважливіших продуктів, таких як хліб, щоб знизити найгірші ефекти інфляції. Таким чином, проблема інфляції перетворилась на проблему грошей, особливо в Єгипті, де збирання податків стало хаотичним, а доходи від туризму майже зникли через наслідки арабської весни. Ситуація потрапила в такий морок, що «Велика вісімка», зустрівшись в Довілі, Франція, у Травні 2011 року, зібрала $20 млрд у якості фінансової підтримки Єгипту та Тунісу. Бернанке і до цього не розумів труднощів звичайних американців, а тепер він не розумів і труднощів усього світу.
Залишалося зрозуміти, чи зможе «Велика двадцятка» завадити грошовій політиці США, які заповнили світ доларами та викликали всесвітню інфляцію в цінах на їжу та паливо. У свою чергу, США мають у G20 союзників, наприклад, Францію та Бразилію, які можуть тиснути на Китай, щоб той ревальвував юань. США вважали, що всі - Європа, Північна та Латинська Америки - будуть лише в плюсі, якщо Китай ревальвує юань та збільшить внутрішнє споживання. В теорії це, може, і правда, але стратегія США заливати світ доларами наразі завдає лише шкоди. Китай та США залучились до всесвітньої гри «Яструби і Голуби», в якій Китай дотримується своєї експортної моделі, а США намагаються ліквідувати переваги Китаю в експорті. При цьому інфляція торкнулась не лише Китаю, і весь світ був готовий до загрози. Малося, що «Велика двадцятка» створить форум для координування всесвітньої економічної політики, але це мало вигляд, радше, як дитячий майданчик з двома зачіпаками, які примушують інших дітей обирати, за кого вони будуть.
Під час підготовки до саміту лідерів G20 у Сеулі в Листопаді 2010 року Ґайтнер намагався загнати Китай у кут, через озвучення статистичних даних за той період часу, коли активний торгівельний баланс став нестійким. Загалом, будь-який щорічний активний торгівельний баланс, що переважає 4% ВВП, розглядається як знак того, що валюта країни, яка має такий баланс, має бути ревальвована, щоб схилити умови торгівлі у бік країн з дефіцитом торгівельного балансу, як, наприклад, США. Це відбувалось автоматично за золотого стандарту, але тепер була потреба у банківських діях.
Ідея Ґайтнера пройшла повз вуха. Він хотів зробити ціль із Китаю, але, на нещастя для нього самого, ціллю стала Німеччина, позаяк активний торгівельний баланс Німеччини був такий само великий, як і китайський, якщо рахувати його у відсотках від ВВП. За системою Ґайтнера німецька валюта - євро - теж мала бути ревальвованою. Німеччина і решта Європи хотіли цього менш за все, враховуючи їхнє сумнівне економічне відновлення, слабкість банківської системи та важливість німецького експорту в цілому. Не знайшовши підтримки ні в Європі, ні в Азії, Ґайтнер відмовився від своєї ідеї.
Замість того щоб ставити ясні цілі, лідери Сеульського саміту запропонували ідею «індикативних рекомендацій» для розуміння того, коли активний торгівельний баланс підіймається до нестійкого рівня. Розробку більш точного опису даних рекомендацій було запропоновано фінансовим міністрам та головам центробанків. У Лютому 2011 року міністри та банкіри зустрілися в Парижі та дійшли консенсусу з приводу того, які фактори можуть слугувати індикаторами. Але вони так і не вирішили, який саме рівень кожного індикатора вважається нормальним, а який не вважається, згідно все тих же самих індикативних рекомендацій. Цей процес підбору визначень було залишено до Квітня, а в підсумку - і до щорічної зустрічі лідерів «Великої двадцятки» у Каннах в Листопаді 2011 року.
В цей час тривало посилення повноважень МВФ як спостерігача «Великої двадцятки». У Березні 2011 року на конференції в Нанкіні, в Китаї, при експертах та економістах голова G8 Ніколя Саркозі сказав, що більш пильне спостереження МВФ є необхідним.
Сказати, що «Велика двадцятка» просувалася вперед у перегонах кригою, було б занадто м'яким. З двадцятьма лідерами і такою самою кількістю планів було незрозуміло, яка має бути альтернатива, щоб відповідала на вимоги всіх лідерів. Це зворотній бік теорії Ґайтнера про організаторські здібності. Відсутність керування може бути ефективним, якщо люди в гурті мають подібне мислення. Або якщо одна із партій в гурті може примушувати решту щось робити, як, наприклад, коли ФРС протистояла чотирнадцятьом різним гуртам під час краху LTCM. У той час як ці гурти мали геть різні цілі та різні погляди на те, як цих цілей досягти, відсутність лідера означала, що повільні поступові зміни - це краще, на що можна сподіватися. На 2011 рік виявилося, що зміни були настільки повільними та непомітними, що їх ніби й не було.
«Велика двадцятка» як організація була далекою від ідеалу, але це все, що було у світу. Модель «Великої сімки» виявилась мертвою. ООН не пропонувала (та й не могла запропонувати) нічого схожого. МВФ був здатним до якісного технічного аналізу та міг бути використаним у якості судді з будь-якого питання, по якому «Велика двадцятка» могла прийти до узгодження. Але керування МВФ було сильно прив'язаним до старої тристоронньої моделі «Північна Америка - Японія - Західна Європа», і його вплив негативно сприймався країнами з ринком у стадії розвитку, наприклад Китаєм, Індією, Бразилією та Індонезією. Та все одно МВФ був корисним, лише потрібні були зміни, щоб відповідати новим віянням.
В кінці 2008-го - початку 2009-го «Велика двадцятка» могла ефективно координувати економічну політику завдяки страхові, що об'єднував її членів. Проблеми ринку, світових продажів, індустріального виробництва та робочих місць були настільки величезними, що доводилося шукати узгодження з таких питань, як допомога за фінансових проблем та створення нових форм керування банками.
На 2011 рік виявилося, що буря минула. І члени G20 повернулися до їхніх власних планів - продовжувати підтримувати активний торгівельний баланс Китаю та Німеччини і продовжувати спроби понизити долар у ціні, щоб повернути узадгузь цей баланс та допомогти експортові США. Але там не було Річарда Ніксона, щоб вжити превентивні заходи, і не було Джона Конналлі, щоб рубати голови. Америка втратила свою силу. Для об'єднаних дій «Великої двадцятки» потрібна була б нова криза. Враховуючи політику США з приводу долара та побічні ефекти цієї політики по всьому світу, криза не примусила на себе довго чекати.
Ця криза розпочалася з підземного поштовху коло міста Сендай в Японії вдень 11 березня 2011 року. За дев'ятибальним землетрусом прийшла десятиметрова цунамі, яка зруйнувала північне узбережжя Японії, вбила тисячі людей, затопила цілі міста і села та зруйнувала величезну кількість об'єктів інфраструктури - порти, рибальські судна, ферми, мости, дороги та комунікації. Упродовж кількох днів почалася найжахливіша ядерна катастрофа після Чорнобиля, на АЕС поряд з містом, яка потягла за собою плавлення радіоактивного палива у кількох реакторах та його витікання, що врешті вплинуло на звичайних людей. Поки світ боровся з наслідками, розпочався новий етап валютної війни. Японська єна раптом піднялася вище за долар, підстьобнута тим, що японські інвестори сподівалися на репатріацію єни для відновлення країни. Японія тримала близько $2 трлн в активах поза країною, в основному в США, і більш як $850 млрд у резерві. Деяка частина цього капіталу мала продаватися в доларах, конвертуватися в єну та повертатись до Японії, щоб оплачувати відновлення. Саме завдяки цій хвилі «продавай долари - купуй єну» японська єна, як наслідок, піднялася.
З точки зору США, підйом єни ідеально вписувався в план США, хоча Японія й хотіла навпаки. Японська економіка переживала кризу, і дешева єна допомогла б Японії з експортом, а в підсумку підняла б японську економіку з колін. Одначе відголоски катастрофи в Японії посунули прагнення США до дешевизни долара, позаяк наразі основною метою була дешева єна.
Ніхто не суперечив терміновості переказу активів Японії, це була сила, яка штовхала єну догори. Лише координоване втручання центрального банку допомогло би протистояти потокові єн, що текли назад до Японії. Відносини єни та долара були занадто окремим випадком для дій «Великої двадцятки», до того ж не передбачалося ніякого саміту G20. «Велика трійка» (США, Японія та Європейський Центробанк) мусила вирішувати проблему самотужки.
Під прапором G7 французька міністерка фінансів Христина Лагард організувала телефонний дзвінок до свого американського колеги Ґайтнера 17 березня 2011 року для того, щоб вдатися до атаки на єну. Після консультацій між головами центробанків, відповідальними за дане втручання, та брифінгу для президента Обами, вранці 18 березня 2011 року було розпочато атаку на єну. Вона складалася із активного демпінгу єни центральними банками та закупівель доларів, євро, швейцарських франків та інших валют. Ця атака проходила по всьому світу та в різних годинникових поясах, коли відчинялися ринки Європи та Америки. Дане втручання було успішним, і на кінець дня 18 березня ціна єни впала та повернулася до свого нормального стану по відношенню до долара. Спритне втручання Лагард в ситуацію з єною покращило її й без того сильну репутацію кризового менеджера, зароблену під час паніки 2008 року та під час першої частини єврокризи, 2010 року. Вона стала фактично ідеальним наступником скинутого з рахунків Домініка Строс-Кана.
Якби «Велика двадцятка» була армією, «Велика сімка» показала б (як у даному випадку), що вона ще може виконувати роь спецчастин, діючи швидко та непомітно, за для досягнення конкретно означеної мети. G7 призупинила приплив хоча б тимчасово. Тим не менше природна сила репатріації єни до Японії нікуди не поділася, нікуди не поділися й спекулянти, що наживались на цій ситуації. Деякий час це нагадувало 1970-і та 80-і, коли маленька купка банків відбивала атаки спекулянтів. В цілому японське бажання зробити єну більш слабкою цілком вписувалося у схему США зробити більш слабким долар. Класична проблема політики розорення сусіда знову випливла, цього разу - у новій обгортці. Тепер, окрім Китаю, ще й США з Європою також хотіли послабити свої валюти, Японія, що завжди грала на боці США за посилення єни, стала на бік Європи.
Однак всі не могли здешевити свою валюту одночасно, коло не може стати квадратом. Тепер і сутички поміж доларом та єною додалися до битви між доларом та юанем, і цю тему буде додано до порядку денного «Великої двадцятки», поки світ шукає рішення своїх валютних проблем.
[36] Девід Ротколф «Суперклас: Ті, хто керує світом». New York: Farrar, Straus and Girux, 2008, 174-75.
[37] Ротколф. цит. твор.
[38] «Заяви лідерів: Система сильного, стабільного та збалансованого росту». Пітсбургський саміт G20, 24-25 вересня, 2009, див: www.cfr.org/world/g20‑leaders-final-statement-pittsburgh-summit-framework-strong-sustainable-balanced-growth/p20299
[39] «Заяви лідерів», цит. твори.
[Spoiler (click to open)]Тим не менше на Червень 2011 року США вже ставали переможцями у війні валют. Як і всі преможці упродовж століть, США володіли секретною зброєю. Цією фінансовою зброєю було щось під непримітним ім'ям «кількісне пом'якшення», або КП, яке, загалом, передбачає збільшення грошової маси за для різкого підйому ціноутворення на ринку цінних паперів. Як і 1971 року, США діяли одноосібно - з метою послабити долар за допомогою інфляції. КП фактично стало бомбою, кинутою 2009 року у глобальну економіку, а в кінці 2010 року було запущено КП-2 - наступник КП та одночасно його близнюк. Вплив на світову грошову систему був стрімким та ефективним. Використовуючи «кількісне пом'якшення» для створення інфляції за кордоном, США збільшували структуру витрат майже кожної держави, що займається експортом, та одночасно збільшували ріст економіки у всьому світі.
А що ж це воно таке - кількісне пом'якшення? Двома словами, це просто друкування грошей. Для створення грошей із повітря Федеральна резервна система купує боргове свідоцтво у обраного гурту банків, які звуться первинними дилерами. У первинних дилерів є база покупців, що варіюється від головних фондів, центральних банків, пенсійних фондів та організацій-вкладників до фізичних осіб з чистими активами. Дилери служать посередниками між ФРС та ринком з допомогою страхування казначейських аукціонів від нових боргів та створюючи ринок для боргу, що вже існує.
Коли ФРС хоче зменшити грошову масу, вони продають цінні папери первинним дилерам. Цінні папери залишаються дилерам, а гроші, сплачені ними Федеральному резервові, просто зникають. Навпаки, коли ФРС хоче збільшити грошову масу, вони купують цінні папери у дилерів. ФРС приймає папери і платить дилерам щойно надрукованими грошима. Гроші йдуть на банківські рахунки дилерів. Ці купівлі та продажі цінних паперів між ФРС та дилерами є головною формою операцій на відкритому ринку. Основною метою операцій на відкритому ринку є контроль над короткостроковими ставками відсотка, що ФРС зазвичай робить за допомогою купівлі або продажу казначейських цінних паперів по короткострокових кредитах - наприклад казначейські рахунки, що закінчуються за 30 днів. Але що відбувається, коли відсоткова ставка по короткострокових кредитах вже на нулі і ФРС хоче зняти грошові обмеження? Замість того щоб брати короткострокові кредити, ФРС може взяти середньострокові кредити казначейства на п'ять, сім або десять років. Десятирічний кредит, зокрема, є мірилом для іпотечних та корпоративних боргів. Беручи середньостроковий кредит, ФРС може надати меншу відсоткову ставку для приватних та корпоративних позичальників - за для кращої стимуляції економічної активності. Щонайменше, такий вигляд мала теорія.
У світі, підданому глобалізації, тим не менше валютні курси працюють як водяна гірка, щоб швидко посилити ефект відсоткової ставки. Кількісне пом'якшення може бути використаним ФРС, щоб покращити фінансовий стан не лише в США, але також і в Китаї. КП було ідеальною зброєю у валютній війні, і США знали про це. КП працювало завдяки різниці між юанем та доларом, яка підтримувалась Народним банком Китаю (НБК). Коли ФРС друкувала більше грошей за програмою КП, дуже значна частина цих грошей відходила до Китаю у вигляді надлишків, або як наплив спекулятивного іноземного капіталу - з метою пошуку більшого прибутку, ніж у США. Коли долари потрапляли до Китаю, вони відбирались НБК в обмін на нові юані. Чим більше грошей друкувала ФРС, тим більше грошей друкував Китай з метою зберегти різницю. Китайська політика залежності юаня від долара ґрунтувалася на помилковій думці, що ФРС не пригноблюватиме Китай в плані випуску нових грошей. Але тепер ФРС друкувала гроші з метою помсти.
Існувала одна важлива відмінність між США та Китаєм. США володіли в'ялою економікою з дуже слабкою можливістю інфляції у найближчому майбутньому. Економіка ж Китаю, навпаки, - швидко розвивалася, повертаючись до норми після паніки 2008 року. Китайській економіці не вистачало потужності, щоб пустити в обіг нові гроші, не викликавши при цьому інфляції. Друк юаней у Китаї призвів невдовзі до зростання цін. Китай почав імпортувати інфляцію зі США через різницю між доларом та юанем після того, як точнісінько таким само способом експортував до США свою дефляцію.
У той час як юань ревальвувався в кінці 2010-го та початку 2011-го років, інфляція у Китаї опустилася до 5% на рік. За відмови від ревальвації юаня Китай страждав від інфляції. США в обох випадках були в плюсі, позаяк і ревальвація і інфляція піднімали ціни китайських експортованих товарів і робили США більш конкурентоспроможними.
З Червня 2010 по Січень 2011 року ревальвація юаня посунулася до 4% щорічно, а китайська інфляція змінилася до 5% щорічно, тож збільшення у китайській системі витрат склало врешті 9%. Це означало, що долар відносно юаня зменшився на 20%, якщо казати про ціни на експорт. Саме до цього закликали сенатор Чак Шумер та інші критики у США. У Китаю тепер просто не було виходу. Якби він продовжив зберігати різницю між валютами, ФРС продовжувала б друкувати гроші, і китайська інфляція вийшла б з-під контролю. Якби Китай провів ревальвацію, то інфляція увійшла б у норму, але система витрат збільшувалася б, коли б її переводили на іншу валюту. У будь-якому разі ФРС та США вигравали.
Попри те, що ревальвація та інфляція можуть розглядатися у якості економічних еквівалентів, якщо мова йде про збільшення цін, існує одна важлива відмінність. Ревальвація може бути взятою під контроль, якщо Китай керує коливаннями різниці між доларом та юанем, навіть коли ФРС задає основний курс. А інфляція розвивається безконтрольно. Вона може виникнути у будь-якому одному секторі, наприклад в секторі їжі або палива, і швидко та непередбачувано поширитись. Інфляція могла створювати замкнене коло із продавців, що піднімають ціни у відповідь на підняття цін іншими продавцями.
Інфляція стала одним із каталізаторів протесту на майдані Тяньаньмень у Червні 1989 року, який закінчився розстрілами. Консервативна партія Китаю розраховувала на стабільне відношення юаня до долара та на стабільну цінність вкладів у ФРС. Але їх зрадили - ФРС змушувала Китай до небажаних дій. Маючи вибір між неконтрольованою інфляцією (з непередбачуваними наслідками) та контрольованою ревальвацією юаня, китайці обрали ревальвацію, яка почалася у Червні 2010-го та раптово збільшилася на середину 2011 року.
США виграли перший раунд валютної війни. Це був лише перший раунд у бою важковаговиків, у бою, який міг би складатися із 15 раундів. Обидва боксери все ще стояли, США виграли перший раунд за очками, не з допомогою нокауту. Тренером в американському кутку стояла ФРС, готова виправити будь-яку шкоду. Китай теж мав свїх помічників - жертв КП по всьому світу. Скоро гонг сповістить початок нового раунду.
Коли сторони, що воюють, використовують свою зброю у будь-якій війні, ті, хто участі у війні не бере, теж страждають, і валютна війна - не виняток. Інфляція у США пішла не лише до Китаю, але й на ринок. За допомогою комбінації із активного торгівельного балансу та потоків спекулятивного іноземного капіталу інфляція, що виникла через те, що США друкували гроші, скоро з'явилась у Південній Кореї, Бразилії, Індонезії, Таїланді, В'єтнамі, і не лише. Голова ФРС Бернанке тут таки застосував підхід «звинувать жертву», кажучи, що постраждалі країни не мають звинувачувати нікого, окрім себе, бо вони відмовились дозволити своїй валюті перевищити курс долара, щоб скоротити активний торгівельний баланс та уповільнити потік спекулятивного іноземного капіталу.
Болезаспокійливою мовою центральних банків Бернанке сказав:
«Ті, хто ухвалює рішення на ринках, мають широкий вибір різноманітних інструментів, що можуть бути використаними для підняття економіки та запобігання надмірному прискоренню економічного розвитку, включно із регулюванням валютного курсу. Відродження попиту на відсталі ринки сильно вплинуло на різке збільшення товарних цін. Якщо узагальнювати, то підтримка недооцінених валют деякими країнами вплинула на загальносвітові видатки, які є незбалансованими та нестабільними».
Таке висловлювання явно не бере до уваги той факт, що велика кількість товарів, які купують жителі цих країн, наприклад, пшениця, зерно, олія, соя, будівельний ліс, кава та цукор, оцінюються світовим, а не окремим ринком. Коли окремі ринки набавляли ціну у відповідь на друк грошей Федеральним резервом, ціни підіймались не лише на цих ринках, але й по всьому світу.
Невдовзі ефекти друку грошей ФРС відчувалися не лише на ринках з успішним розвитком Східної Азії та Латинської Америки, але також у набагато бідніших країнах Африки та Близького Сходу. Коли фабричний робітник живе на $12 000 на рік, підіймання цін на їжу спричинює йому незручності. А ось коли селянин живе на $3000 на рік, підіймання цін на їжу - це вже межа між їжею та голодом, між життям та смертю. Громадянські страйки та повстання почалися 2011 року в Тунісі та невдовзі поширилися в Єгипті, Ємені, Йорданії, Марокко, Лівії, і в основному це було реакцією на накручування цін на їжу та паливо, не рахуючи зниження стандартів життя через диктаторів та відсутність демократії. Країни Близького Сходу обмежили свій бюджет, щоб підтримати виробництво найважливіших продуктів, таких як хліб, щоб знизити найгірші ефекти інфляції. Таким чином, проблема інфляції перетворилась на проблему грошей, особливо в Єгипті, де збирання податків стало хаотичним, а доходи від туризму майже зникли через наслідки арабської весни. Ситуація потрапила в такий морок, що «Велика вісімка», зустрівшись в Довілі, Франція, у Травні 2011 року, зібрала $20 млрд у якості фінансової підтримки Єгипту та Тунісу. Бернанке і до цього не розумів труднощів звичайних американців, а тепер він не розумів і труднощів усього світу.
Залишалося зрозуміти, чи зможе «Велика двадцятка» завадити грошовій політиці США, які заповнили світ доларами та викликали всесвітню інфляцію в цінах на їжу та паливо. У свою чергу, США мають у G20 союзників, наприклад, Францію та Бразилію, які можуть тиснути на Китай, щоб той ревальвував юань. США вважали, що всі - Європа, Північна та Латинська Америки - будуть лише в плюсі, якщо Китай ревальвує юань та збільшить внутрішнє споживання. В теорії це, може, і правда, але стратегія США заливати світ доларами наразі завдає лише шкоди. Китай та США залучились до всесвітньої гри «Яструби і Голуби», в якій Китай дотримується своєї експортної моделі, а США намагаються ліквідувати переваги Китаю в експорті. При цьому інфляція торкнулась не лише Китаю, і весь світ був готовий до загрози. Малося, що «Велика двадцятка» створить форум для координування всесвітньої економічної політики, але це мало вигляд, радше, як дитячий майданчик з двома зачіпаками, які примушують інших дітей обирати, за кого вони будуть.
Під час підготовки до саміту лідерів G20 у Сеулі в Листопаді 2010 року Ґайтнер намагався загнати Китай у кут, через озвучення статистичних даних за той період часу, коли активний торгівельний баланс став нестійким. Загалом, будь-який щорічний активний торгівельний баланс, що переважає 4% ВВП, розглядається як знак того, що валюта країни, яка має такий баланс, має бути ревальвована, щоб схилити умови торгівлі у бік країн з дефіцитом торгівельного балансу, як, наприклад, США. Це відбувалось автоматично за золотого стандарту, але тепер була потреба у банківських діях.
Ідея Ґайтнера пройшла повз вуха. Він хотів зробити ціль із Китаю, але, на нещастя для нього самого, ціллю стала Німеччина, позаяк активний торгівельний баланс Німеччини був такий само великий, як і китайський, якщо рахувати його у відсотках від ВВП. За системою Ґайтнера німецька валюта - євро - теж мала бути ревальвованою. Німеччина і решта Європи хотіли цього менш за все, враховуючи їхнє сумнівне економічне відновлення, слабкість банківської системи та важливість німецького експорту в цілому. Не знайшовши підтримки ні в Європі, ні в Азії, Ґайтнер відмовився від своєї ідеї.
Замість того щоб ставити ясні цілі, лідери Сеульського саміту запропонували ідею «індикативних рекомендацій» для розуміння того, коли активний торгівельний баланс підіймається до нестійкого рівня. Розробку більш точного опису даних рекомендацій було запропоновано фінансовим міністрам та головам центробанків. У Лютому 2011 року міністри та банкіри зустрілися в Парижі та дійшли консенсусу з приводу того, які фактори можуть слугувати індикаторами. Але вони так і не вирішили, який саме рівень кожного індикатора вважається нормальним, а який не вважається, згідно все тих же самих індикативних рекомендацій. Цей процес підбору визначень було залишено до Квітня, а в підсумку - і до щорічної зустрічі лідерів «Великої двадцятки» у Каннах в Листопаді 2011 року.
В цей час тривало посилення повноважень МВФ як спостерігача «Великої двадцятки». У Березні 2011 року на конференції в Нанкіні, в Китаї, при експертах та економістах голова G8 Ніколя Саркозі сказав, що більш пильне спостереження МВФ є необхідним.
Сказати, що «Велика двадцятка» просувалася вперед у перегонах кригою, було б занадто м'яким. З двадцятьма лідерами і такою самою кількістю планів було незрозуміло, яка має бути альтернатива, щоб відповідала на вимоги всіх лідерів. Це зворотній бік теорії Ґайтнера про організаторські здібності. Відсутність керування може бути ефективним, якщо люди в гурті мають подібне мислення. Або якщо одна із партій в гурті може примушувати решту щось робити, як, наприклад, коли ФРС протистояла чотирнадцятьом різним гуртам під час краху LTCM. У той час як ці гурти мали геть різні цілі та різні погляди на те, як цих цілей досягти, відсутність лідера означала, що повільні поступові зміни - це краще, на що можна сподіватися. На 2011 рік виявилося, що зміни були настільки повільними та непомітними, що їх ніби й не було.
«Велика двадцятка» як організація була далекою від ідеалу, але це все, що було у світу. Модель «Великої сімки» виявилась мертвою. ООН не пропонувала (та й не могла запропонувати) нічого схожого. МВФ був здатним до якісного технічного аналізу та міг бути використаним у якості судді з будь-якого питання, по якому «Велика двадцятка» могла прийти до узгодження. Але керування МВФ було сильно прив'язаним до старої тристоронньої моделі «Північна Америка - Японія - Західна Європа», і його вплив негативно сприймався країнами з ринком у стадії розвитку, наприклад Китаєм, Індією, Бразилією та Індонезією. Та все одно МВФ був корисним, лише потрібні були зміни, щоб відповідати новим віянням.
В кінці 2008-го - початку 2009-го «Велика двадцятка» могла ефективно координувати економічну політику завдяки страхові, що об'єднував її членів. Проблеми ринку, світових продажів, індустріального виробництва та робочих місць були настільки величезними, що доводилося шукати узгодження з таких питань, як допомога за фінансових проблем та створення нових форм керування банками.
На 2011 рік виявилося, що буря минула. І члени G20 повернулися до їхніх власних планів - продовжувати підтримувати активний торгівельний баланс Китаю та Німеччини і продовжувати спроби понизити долар у ціні, щоб повернути узадгузь цей баланс та допомогти експортові США. Але там не було Річарда Ніксона, щоб вжити превентивні заходи, і не було Джона Конналлі, щоб рубати голови. Америка втратила свою силу. Для об'єднаних дій «Великої двадцятки» потрібна була б нова криза. Враховуючи політику США з приводу долара та побічні ефекти цієї політики по всьому світу, криза не примусила на себе довго чекати.
Ця криза розпочалася з підземного поштовху коло міста Сендай в Японії вдень 11 березня 2011 року. За дев'ятибальним землетрусом прийшла десятиметрова цунамі, яка зруйнувала північне узбережжя Японії, вбила тисячі людей, затопила цілі міста і села та зруйнувала величезну кількість об'єктів інфраструктури - порти, рибальські судна, ферми, мости, дороги та комунікації. Упродовж кількох днів почалася найжахливіша ядерна катастрофа після Чорнобиля, на АЕС поряд з містом, яка потягла за собою плавлення радіоактивного палива у кількох реакторах та його витікання, що врешті вплинуло на звичайних людей. Поки світ боровся з наслідками, розпочався новий етап валютної війни. Японська єна раптом піднялася вище за долар, підстьобнута тим, що японські інвестори сподівалися на репатріацію єни для відновлення країни. Японія тримала близько $2 трлн в активах поза країною, в основному в США, і більш як $850 млрд у резерві. Деяка частина цього капіталу мала продаватися в доларах, конвертуватися в єну та повертатись до Японії, щоб оплачувати відновлення. Саме завдяки цій хвилі «продавай долари - купуй єну» японська єна, як наслідок, піднялася.
З точки зору США, підйом єни ідеально вписувався в план США, хоча Японія й хотіла навпаки. Японська економіка переживала кризу, і дешева єна допомогла б Японії з експортом, а в підсумку підняла б японську економіку з колін. Одначе відголоски катастрофи в Японії посунули прагнення США до дешевизни долара, позаяк наразі основною метою була дешева єна.
Ніхто не суперечив терміновості переказу активів Японії, це була сила, яка штовхала єну догори. Лише координоване втручання центрального банку допомогло би протистояти потокові єн, що текли назад до Японії. Відносини єни та долара були занадто окремим випадком для дій «Великої двадцятки», до того ж не передбачалося ніякого саміту G20. «Велика трійка» (США, Японія та Європейський Центробанк) мусила вирішувати проблему самотужки.
Під прапором G7 французька міністерка фінансів Христина Лагард організувала телефонний дзвінок до свого американського колеги Ґайтнера 17 березня 2011 року для того, щоб вдатися до атаки на єну. Після консультацій між головами центробанків, відповідальними за дане втручання, та брифінгу для президента Обами, вранці 18 березня 2011 року було розпочато атаку на єну. Вона складалася із активного демпінгу єни центральними банками та закупівель доларів, євро, швейцарських франків та інших валют. Ця атака проходила по всьому світу та в різних годинникових поясах, коли відчинялися ринки Європи та Америки. Дане втручання було успішним, і на кінець дня 18 березня ціна єни впала та повернулася до свого нормального стану по відношенню до долара. Спритне втручання Лагард в ситуацію з єною покращило її й без того сильну репутацію кризового менеджера, зароблену під час паніки 2008 року та під час першої частини єврокризи, 2010 року. Вона стала фактично ідеальним наступником скинутого з рахунків Домініка Строс-Кана.
Якби «Велика двадцятка» була армією, «Велика сімка» показала б (як у даному випадку), що вона ще може виконувати роь спецчастин, діючи швидко та непомітно, за для досягнення конкретно означеної мети. G7 призупинила приплив хоча б тимчасово. Тим не менше природна сила репатріації єни до Японії нікуди не поділася, нікуди не поділися й спекулянти, що наживались на цій ситуації. Деякий час це нагадувало 1970-і та 80-і, коли маленька купка банків відбивала атаки спекулянтів. В цілому японське бажання зробити єну більш слабкою цілком вписувалося у схему США зробити більш слабким долар. Класична проблема політики розорення сусіда знову випливла, цього разу - у новій обгортці. Тепер, окрім Китаю, ще й США з Європою також хотіли послабити свої валюти, Японія, що завжди грала на боці США за посилення єни, стала на бік Європи.
Однак всі не могли здешевити свою валюту одночасно, коло не може стати квадратом. Тепер і сутички поміж доларом та єною додалися до битви між доларом та юанем, і цю тему буде додано до порядку денного «Великої двадцятки», поки світ шукає рішення своїх валютних проблем.
[36] Девід Ротколф «Суперклас: Ті, хто керує світом». New York: Farrar, Straus and Girux, 2008, 174-75.
[37] Ротколф. цит. твор.
[38] «Заяви лідерів: Система сильного, стабільного та збалансованого росту». Пітсбургський саміт G20, 24-25 вересня, 2009, див: www.cfr.org/world/g20‑leaders-final-statement-pittsburgh-summit-framework-strong-sustainable-balanced-growth/p20299
[39] «Заяви лідерів», цит. твори.