Ні, бабусю, ми високо не йдемо - продовження
Початок
Більшість фото - wheeller
ще вечір 3 січня
4 січня
Без хронології. Час зупинився.
Ночівля у наметі завжди супроводжується двома специфічними моментами.
Перший - то, коли, нарешті, залізаєш у спальник. Ще кілька хвилин мишачої сованини, шурхотіння пакетами, перераховування сусідів, запам’ятовування місця, куди поклав ліхтар і - настає тиша. Можна розслабитися і поринути у думки. При цьому виграє той, хто думає одну думку. Хто розпорошує сили - довго не може заснути, бо думки не дотримуються черги і лізуть одна наперед одну. Кожна хоче, аби подумали саме її.
Другий - то коли прокидаєшся вранці і розумієш, що у наметі - дубак, за тентом - завірюха, а підніматися і лізти у сніг усе одно потрібно.
Між першим та другим є кілька годин відпочинку, які краде сон і не дає нагоди свідомо насолодитися можливістю нікуди не йти і нічого не робити: ліг - заснув -прокинувся - пішов.
Проте, цей ранок приніс фантастичні краєвиди. Сонце ще не зійшло, але воно вже не спало, бо край неба торкнувся великий пензлик і розмалював його всеможливими відтінками рожевого та фіолетового. Від зовсім холодного до теплого.
Коротка фотосесія у снігу. Потрібно привітати Вайта, у якого сьогодні день народження. Вибачаюся, що не зателефонував серед ночі 4 числа і надсилаю ммс-ку. Щоб знав і заздрив.
Осьо вона! Ігор - зберіг її!!!
- Ні, бабусю, ми високо не йдемо. - Матвій на висоті 1650 м, дивлячись на Феркеу. Особливо переконливими при цьому виглядають його міські чоботи.
- А сьогодні день народження мого декана.
Нас таким не купиш, сніданки у нас безалкогольні. Однаково, як і обіди і, відтепер, вечері. Усі набої було давно вже вистріляно і десь далеко на горизонті з’явилася зловісна примара здорового способу життя.
Зійшло Сонце.
Зовсім близько, під нами, клубочився туман. До нього можна було доторкнутися та понюхати. Пахнув він снігом і хвоєю. Туман супроводжував нас цілий тиждень. Уночі він мирно відпочивав, накривши своєю ковдрою села та підглядаючи у вікна та через комини, а удень піднімався догори і постійно заважав нам хоч щось роздивитися.
Навпроти нас мирно височіли Феркеу та Міхайлескул. Вони були зовсім поруч, але до них було дуже далеко.
Пакуємося і виходимо. Ну вже сьогодні точно дійдемо до Лисичої. Стартували ми незле і ніч у теплій колибі видавалася реальністю.
Виходимо на передвершину Петроса. Ми вже відчутно набрали висоту. Йдемо далі. Друга передвершина. Снігу побільшало.
- От і відсвяткував Різдво, - Матвій, черговий раз провалюючись у глибокий слід. Оптиміст.. До Різдва ще потрібно було дотягнути.
Нагору йдемо сходами. Буянівські снігоступи дуже зручні для такого діла. Сніг на підйомі трохи зафірнувався і гострі пластини добре вгризалися у нього. Йти було легко. Тим, хто мав снігоступи.
Виходимо на чергову передвершину.
- Ой, блін!...
Хто це сказав - не мало значення, проте більшість подумали те ж саме. Ми вийшли до гребеня. Останній ривок - і з обох боків будуть стрімкі схили і море, море снігу на вузькому гребені. Снігу там було стільки, що важко було сказати, де сам гребінь. З-під снігу несміливо пробивалися верхівки смерічок. Туман вкрай знахабнів, закрив сонце, гору та нас самих.
Сьогодні буде весело. Без мотузки безпечно не пройти.
Витягаємо мотузку, чіпляємо системи. Щоб не погубитися.
Доки ми це робимо, Віктор бадьоро обходить нас. Щелепи беззвучно падають у м’який сніг. Скоро і він побачить, що чекає на нас.
Кажу, що потягну мотузку першим. Мені дають систему, яка призначалася для Матвія.
Матвій:
- А я з чим піду?
Тоха:
- Так і у Тасіка не було, але він не робив з того проблеми.
Йду нагору. Йти легко, проте доводиться бути обережним, щоб не злетіти униз. Потроху переносимо речі.
Далі «просто» - не вийде. Доводиться спускатися і знову підніматися. Фізично то все було не так і складно, проте займало багато часу.
Мотузку тягне Наталка, за нею йде Сергій.
Нарешті, прийшов той момент, коли стати і перепочити було вже ніде. Кидаємо плєцаки на маленький, проте відносно рівний клаптик снігу. Сидимо на них по черзі.
Беру мотузку. Тягну далі.
Через сніг довелося опуститися на кілька метрів униз. Потім їх потрібно буде набрати назад.
Розкопую сніг. Чіпляю карабіна до міцного кореня і лізу по гілках нагору. Кішки під снігоступами дозволяють почувати себе цілком упевнено. Чого не можна сказати про мої руки. Доки копав, їм стало геть кепсько. Вилажу на карниз.
- Я бачу вершину!
- А дотягнутися можеш?
- Нє..
- Лох!
Можна намацати стежку. З руками зле. Пальці не згинаються, чутливість втратилася. Кричу, що кінець мотузки зафіксований і можна рухатися до мене. Розтираю пальці. Хвилин за 10 стає краще, проте розумію, що цим то не закінчиться.
- Ну і де тут карниз? - Матвій, звішуючись із останнього і дивлячись униз в темряву.
Ще кілька перекидань мотузки. До вершини вже недалеко.
Забираю карабіна у Матвія. Тепер у мене їх вже два і можна мотузку прокинути на усі 60 метрів, бо прив’язати її ближче буде просто ніде. По ходу повідомляю, скільки залишилося до вершини. Народ потроху починав замерзати. Мені було легше, бо я рухався, проте вітер підло дув у спину, яка вийшла з-під захисту плєцака.
- До вершини 10 метрів (після 100, 50, 30)
- Тасік!
- Шо?
- Зара кину палицею і попаду!
Можу підтягнутися ще. Вершина. Все - мотузка закінчилася. Надія прив’язати шворку до тріанга померла.
- Мені не вистачає 4 м мотузки...
- А ти її закріпив?
Розкопую сніг руками, знаходжу якийсь кущик, що не дуже викликає надії, проте іншого не було, тому прив’язую до нього кінець мотузки.
Мерзну під вершиною. Стало дуже холодно. Вітер здурів і вирішив показати нам, що він уміє. Друзі до мене дійдуть хвилин за 15. За той час у тонкій куртці стану бурулькою. У черевиках чвакає, з чола звисає шматок льоду. Копаю яму і залажу у неї. Так - значно краще. Чайку би зараз..
Підтягується компанія. Повертаюся за Матвієм. Змотуємо мотузку.
Вершина!!! Петрос. Наша перша вершина за цей похід. За попереднім планом ми повинні бути вже кілометрів на 20 далі. Але план - він тому і план, що має властивість змінюватися.
Ночувати на вершині, чи ні? Ми були добряче замучені. Гребінь, який влітку проходиться за 10-20 хвилин, забрав у нас цілий день.
Наталці не дає спокою Лисича. Гаразд, йдемо на Лисичу.
Спускаємося трохи. З Антона знімають систему, бо сам від холоду вже не може. З якимось (вроді, переможним) криком Тоха зривається з місця і летить у ближчі корчі, тобто, замети. За кілька секунд він зник серед чорної ночі, проте ми знали, що тепер з ним усе гаразд ;)
Йдемо униз. Трохи йдемо, трохи - зсуваємося, врешті, знаходимо траншею, відключаємо голови і повільно топаємо до сідла.
Все. Стане. Я би клав намета, витягав горівку, якої нема, робив би настоянку із гілочок чорниць, які під снігом (а ще там могли бути і ягоди, ну правда ж, могли?).
- Ех, ананасиків би..
- А рюкзак понесеш?
Головне питання цієї ночі: «буде Лисича чи вже не буде?». Розпочалися дебати. Дебати звелися до того, що Наталка обґрунтовувала необхідність дійти до полонини вже сьогодні.
Із Наталкою я був згоден. Хоча би вже тільки тому, що «сьогодні» вже настало і до «завтра» була ще ціла доба, а цього - вистачало.
Проте, йти зараз організм відмовлявся. Ноги би йшли, але керувати ними було нікому.
Наталка вирішує йти. Крити нічим. Потрібно йти. Наталка йде. Варто би йти. Встаємо. Сідаємо. Пришпорюємо рюкзаки. Не їдуть. Наталка повертається - снігу по пояс і ранок би застав нас ще у дорозі.
Не буде Лисичої сьогодні.
Ставимо намети. Вечеряти вже немає сил. Гриземо те, що не потрібно варити. Пробуємо спати. Не спиться.
А сусідній намет спить. І хропить, холєра. Вирішуємо з Віктором, нарешті, випити стільки води, скільки організмові потрібно.
Варимо чай. П’ємо. Потім ще варимо. Ще п’ємо.
- Слух, а може би ми ще зупки зварили?
- А чому би і ні?
Варимо.
А потім ще по чайкові.
Віктор:
- А може, ще по коньячкові?
У цей момент чорне нічне небо розкрилося, засяяли зорі і стих вітер.
Крім соку у Віктора був ще і коньяк. Кілька крапель - і у наметі запанувала тепла літня днина, а навколо були налиті сонцем грона винограду. Схил був, ймовірно, південним.
Поснули.
Закінчення
Більшість фото - wheeller
ще вечір 3 січня
4 січня
Без хронології. Час зупинився.
Ночівля у наметі завжди супроводжується двома специфічними моментами.
Перший - то, коли, нарешті, залізаєш у спальник. Ще кілька хвилин мишачої сованини, шурхотіння пакетами, перераховування сусідів, запам’ятовування місця, куди поклав ліхтар і - настає тиша. Можна розслабитися і поринути у думки. При цьому виграє той, хто думає одну думку. Хто розпорошує сили - довго не може заснути, бо думки не дотримуються черги і лізуть одна наперед одну. Кожна хоче, аби подумали саме її.
Другий - то коли прокидаєшся вранці і розумієш, що у наметі - дубак, за тентом - завірюха, а підніматися і лізти у сніг усе одно потрібно.
Між першим та другим є кілька годин відпочинку, які краде сон і не дає нагоди свідомо насолодитися можливістю нікуди не йти і нічого не робити: ліг - заснув -прокинувся - пішов.
Проте, цей ранок приніс фантастичні краєвиди. Сонце ще не зійшло, але воно вже не спало, бо край неба торкнувся великий пензлик і розмалював його всеможливими відтінками рожевого та фіолетового. Від зовсім холодного до теплого.
Коротка фотосесія у снігу. Потрібно привітати Вайта, у якого сьогодні день народження. Вибачаюся, що не зателефонував серед ночі 4 числа і надсилаю ммс-ку. Щоб знав і заздрив.
Осьо вона! Ігор - зберіг її!!!
- Ні, бабусю, ми високо не йдемо. - Матвій на висоті 1650 м, дивлячись на Феркеу. Особливо переконливими при цьому виглядають його міські чоботи.
- А сьогодні день народження мого декана.
Нас таким не купиш, сніданки у нас безалкогольні. Однаково, як і обіди і, відтепер, вечері. Усі набої було давно вже вистріляно і десь далеко на горизонті з’явилася зловісна примара здорового способу життя.
Зійшло Сонце.
Зовсім близько, під нами, клубочився туман. До нього можна було доторкнутися та понюхати. Пахнув він снігом і хвоєю. Туман супроводжував нас цілий тиждень. Уночі він мирно відпочивав, накривши своєю ковдрою села та підглядаючи у вікна та через комини, а удень піднімався догори і постійно заважав нам хоч щось роздивитися.
Навпроти нас мирно височіли Феркеу та Міхайлескул. Вони були зовсім поруч, але до них було дуже далеко.
Пакуємося і виходимо. Ну вже сьогодні точно дійдемо до Лисичої. Стартували ми незле і ніч у теплій колибі видавалася реальністю.
Виходимо на передвершину Петроса. Ми вже відчутно набрали висоту. Йдемо далі. Друга передвершина. Снігу побільшало.
- От і відсвяткував Різдво, - Матвій, черговий раз провалюючись у глибокий слід. Оптиміст.. До Різдва ще потрібно було дотягнути.
Нагору йдемо сходами. Буянівські снігоступи дуже зручні для такого діла. Сніг на підйомі трохи зафірнувався і гострі пластини добре вгризалися у нього. Йти було легко. Тим, хто мав снігоступи.
Виходимо на чергову передвершину.
- Ой, блін!...
Хто це сказав - не мало значення, проте більшість подумали те ж саме. Ми вийшли до гребеня. Останній ривок - і з обох боків будуть стрімкі схили і море, море снігу на вузькому гребені. Снігу там було стільки, що важко було сказати, де сам гребінь. З-під снігу несміливо пробивалися верхівки смерічок. Туман вкрай знахабнів, закрив сонце, гору та нас самих.
Сьогодні буде весело. Без мотузки безпечно не пройти.
Витягаємо мотузку, чіпляємо системи. Щоб не погубитися.
Доки ми це робимо, Віктор бадьоро обходить нас. Щелепи беззвучно падають у м’який сніг. Скоро і він побачить, що чекає на нас.
Кажу, що потягну мотузку першим. Мені дають систему, яка призначалася для Матвія.
Матвій:
- А я з чим піду?
Тоха:
- Так і у Тасіка не було, але він не робив з того проблеми.
Йду нагору. Йти легко, проте доводиться бути обережним, щоб не злетіти униз. Потроху переносимо речі.
Далі «просто» - не вийде. Доводиться спускатися і знову підніматися. Фізично то все було не так і складно, проте займало багато часу.
Мотузку тягне Наталка, за нею йде Сергій.
Нарешті, прийшов той момент, коли стати і перепочити було вже ніде. Кидаємо плєцаки на маленький, проте відносно рівний клаптик снігу. Сидимо на них по черзі.
Беру мотузку. Тягну далі.
Через сніг довелося опуститися на кілька метрів униз. Потім їх потрібно буде набрати назад.
Розкопую сніг. Чіпляю карабіна до міцного кореня і лізу по гілках нагору. Кішки під снігоступами дозволяють почувати себе цілком упевнено. Чого не можна сказати про мої руки. Доки копав, їм стало геть кепсько. Вилажу на карниз.
- Я бачу вершину!
- А дотягнутися можеш?
- Нє..
- Лох!
Можна намацати стежку. З руками зле. Пальці не згинаються, чутливість втратилася. Кричу, що кінець мотузки зафіксований і можна рухатися до мене. Розтираю пальці. Хвилин за 10 стає краще, проте розумію, що цим то не закінчиться.
- Ну і де тут карниз? - Матвій, звішуючись із останнього і дивлячись униз в темряву.
Ще кілька перекидань мотузки. До вершини вже недалеко.
Забираю карабіна у Матвія. Тепер у мене їх вже два і можна мотузку прокинути на усі 60 метрів, бо прив’язати її ближче буде просто ніде. По ходу повідомляю, скільки залишилося до вершини. Народ потроху починав замерзати. Мені було легше, бо я рухався, проте вітер підло дув у спину, яка вийшла з-під захисту плєцака.
- До вершини 10 метрів (після 100, 50, 30)
- Тасік!
- Шо?
- Зара кину палицею і попаду!
Можу підтягнутися ще. Вершина. Все - мотузка закінчилася. Надія прив’язати шворку до тріанга померла.
- Мені не вистачає 4 м мотузки...
- А ти її закріпив?
Розкопую сніг руками, знаходжу якийсь кущик, що не дуже викликає надії, проте іншого не було, тому прив’язую до нього кінець мотузки.
Мерзну під вершиною. Стало дуже холодно. Вітер здурів і вирішив показати нам, що він уміє. Друзі до мене дійдуть хвилин за 15. За той час у тонкій куртці стану бурулькою. У черевиках чвакає, з чола звисає шматок льоду. Копаю яму і залажу у неї. Так - значно краще. Чайку би зараз..
Підтягується компанія. Повертаюся за Матвієм. Змотуємо мотузку.
Вершина!!! Петрос. Наша перша вершина за цей похід. За попереднім планом ми повинні бути вже кілометрів на 20 далі. Але план - він тому і план, що має властивість змінюватися.
Ночувати на вершині, чи ні? Ми були добряче замучені. Гребінь, який влітку проходиться за 10-20 хвилин, забрав у нас цілий день.
Наталці не дає спокою Лисича. Гаразд, йдемо на Лисичу.
Спускаємося трохи. З Антона знімають систему, бо сам від холоду вже не може. З якимось (вроді, переможним) криком Тоха зривається з місця і летить у ближчі корчі, тобто, замети. За кілька секунд він зник серед чорної ночі, проте ми знали, що тепер з ним усе гаразд ;)
Йдемо униз. Трохи йдемо, трохи - зсуваємося, врешті, знаходимо траншею, відключаємо голови і повільно топаємо до сідла.
Все. Стане. Я би клав намета, витягав горівку, якої нема, робив би настоянку із гілочок чорниць, які під снігом (а ще там могли бути і ягоди, ну правда ж, могли?).
- Ех, ананасиків би..
- А рюкзак понесеш?
Головне питання цієї ночі: «буде Лисича чи вже не буде?». Розпочалися дебати. Дебати звелися до того, що Наталка обґрунтовувала необхідність дійти до полонини вже сьогодні.
Із Наталкою я був згоден. Хоча би вже тільки тому, що «сьогодні» вже настало і до «завтра» була ще ціла доба, а цього - вистачало.
Проте, йти зараз організм відмовлявся. Ноги би йшли, але керувати ними було нікому.
Наталка вирішує йти. Крити нічим. Потрібно йти. Наталка йде. Варто би йти. Встаємо. Сідаємо. Пришпорюємо рюкзаки. Не їдуть. Наталка повертається - снігу по пояс і ранок би застав нас ще у дорозі.
Не буде Лисичої сьогодні.
Ставимо намети. Вечеряти вже немає сил. Гриземо те, що не потрібно варити. Пробуємо спати. Не спиться.
А сусідній намет спить. І хропить, холєра. Вирішуємо з Віктором, нарешті, випити стільки води, скільки організмові потрібно.
Варимо чай. П’ємо. Потім ще варимо. Ще п’ємо.
- Слух, а може би ми ще зупки зварили?
- А чому би і ні?
Варимо.
А потім ще по чайкові.
Віктор:
- А може, ще по коньячкові?
У цей момент чорне нічне небо розкрилося, засяяли зорі і стих вітер.
Крім соку у Віктора був ще і коньяк. Кілька крапель - і у наметі запанувала тепла літня днина, а навколо були налиті сонцем грона винограду. Схил був, ймовірно, південним.
Поснули.
Закінчення