САЛАТНІ ТЕКСТИ: Дев’ятий з половиною «Jazz Bez», або дебют «Smetanjuk-квартету»
... а потім ше літературу читали. Ваня з Червонограда два томи привіз, мені ше на понтах тіпа папірус скинув.
- І шо, Загребельний?
- Ага, Сосюра, а не Загребельний. Ше й всі філки просрав...
З цих коротких і малозмістовних фраз Артур зрозумів, що мова велась не про класиків української радянської літератури і що залишається надіятись на чудо. Чудо не забарилось і постукало в двері. За кілька секунд над Артуром нахилилось уважне обличчя, зіпсуте окулярами і ввічливою усмішкою, а потім перед очима з’явилась долоня із трьома круглими брунатними таблетками. Хімію Артур не любив, але вибирати не доводилось.
На тупе запитання «Ти хто?» була така ж відповідь «Що, знов? Я твій зведений брат із Торонта Вильям Гуджуманюк-Сметанюк, нащадок магів і артистів. Факенхолєра, сьогодні стартує фест, а ти ще нічого не розумієш». «Шо ше за фестиваль?» - прошепотів Артур. «Джез Без» - сказав той же ж голос з діяспорною вимовою. Артурова голова закрутилась і знову впала на подушку.
На «ДжазБезі» все було, як і кожного року: врочистий гармидер, сніг, на підступах до Філармонії таксівки
утворили корок, курили знервовані організатори, у приміщення протискалась найрізноманітніша публіка від пафосних панянок з претензіями на бомонд, до голених бізнесменів, представників влади та молодіжних субкультур, в костюмах чи в джинсах, з блискітками стразів чи іскрами в поглядах. Артур взяв до рук програмку. «Дев’ятий міжнароний фестиваль Jazz Bez - від 4 до13 грудня», перелік гуртів, у десяти містах, музиканти з 13 країн, бла-бла-бла і ніякої згадки про «9,5», жодної містики. «Ти - ступід, темний, як ніч в дванядцятій годині» - сказав Вильям на розпитування - «чи ти хтів би сь ,аби всім казали етеншн! тута будемо робити долю, приходіть всі хто хоче?» і вклав у спітнілу артурову долоню буклет зі знайомою трійцею.
Концерти дев’ятого з половиною фестивалю розпочинались після півночі, проходили у підвалах театру Заньковецької, на горищі Філармонії і на третьому поверсі кав’ярні «Під Клепсидрою». Перелік виконавців був не менш абсурдним: «Гадяр-тріо» (Шибене), «Ja bez ...sextet» (Кінґстон), «Далай-Мама» (Лхаса), «Кронос квартет», «Сварга Небесна»... А коли Артур прочитав, що фестиваль завершуватиме «Smetanjuk-квартет» (Торонто-Верховина-Львів), в очах йому потемніло. «На, закинься» - сказав Вильям і простяг пігулки. «Ти основне зрозумій: світ - це імпровізація в думках Бога, музика - це мова, якою він думає, а ми чуємо кавалки його думок і робимо звуками, аби сталося так, як має бути. Андестенд?».
Вже десятий день під джазову музику на Львів падав сніг. Артур відвідував два «ДжазБези», спав, закидався колесами, розмовляв із Вильямом, дивився на рухи людей, на траекторії сніжинок і вже не дивувався нічому. Не дивувався навіть зі способу виконань - поки музиканти імпровізували у темряві на сцені, освітлювалось тільки крісло, в котрому кожного разу сидів хтось інший: чи японець, складаючи орігамі, чи йог, перекладаючись як кубик-рубик, чи якись там професор з томиком Шпенглера... Артур вже не відрізняв снів від життя і повністю втратив лік часу.
Одного вечора він прийшов на концерт і побачив у кріслі зодітого у гуцульський стрій Вильяма. Той пив коньяк і курив люльку, його плечі вгортав білий ліжник і білі пасма диму, в залі пахло ялівцем. Артур підійшов до діяспорного нащадка мольфрів і тихо спитав: «Шо робити?». «Грати, просто грати, без нот і без ритмів, без огляду на публіку, взагалі без...» - відповів Вильям і вручив флояру. Артур простягнув жменю за пігулками. Вильям витягнув із тайстри цілу упаковку і віддав. На ній писало «Карсил - здоровая печень!». Артур розгублено поплентався у темряву сцени, де вже вертів платівками Стравінського й Прокоф’єва R.Еддік, а Саня з диким сміхом гаратав у свої там-тами. Артур дивився на силуети людей в залі і думав про те, як кожен із них народився і що пережив перед тим, як зібратись тут на концерті, що в консі він так нічого й не навчився, що все настільки просто, а всі шукають собі гудза, шо його предки, хоч і були вправними музиками, але мали дурну голову, шо все є так, як має бути...».
До тями його привели оплески. Артур взяв від Вильяма келих коньяку, випив його одним махом і перший раз у житті відчув, що п’яніє.
На дворі падав сніг. Артур подивився вгору назустріч лапатим сніжинкам і зрозумів, що це і є щастя.
Одночасне для всіх без розбору, незаслужене і не придатне для тривалого зберігання, щастя, яке не вдається використати - ним можна тільки тішитись.
І він тішився.