Як ми живемо?!
В перші дні в Україні отримуєш масу емоцій, велика частина з яких негативних. Це в перші дні, а далі починаєш звикати, забуваєш про погане, намагаєшся знайти хороше. І складається враження, що людям байдуже. Всіх все влаштовує, або ніхто не хоче помічати весь той безлад, що відбувається. Але ж так жити не можна! Я відтягував з написанням цього запису, думав щоб трішки все вляглося, якщо б написав відразу, це виглядало б, як я запроданець і зовсім не люблю своєї країни. Для декого це і зараз буде так виглядати. Далі вже чекати не буду, починаю забувати весь той безлад.
Я до цих пір пам’ятаю під’їзд будинку в якому проживає моя теща і де я жив протягом відпустки. Я його і раніше бачив, хоча цього разу він справив особливо погане враження. До Хмельницького доїхав вже серед ночі(емоції від поїздки можна прочитати тут) і все шокуюче було в наступні дні. А в цей вечір я побачив лише під’їзд. Після норвезької чистоти, він залишив дуже погане враження, хоча він нічим не відрізняється від сотень і тисяч інших під’їздів в Україні(є і інші, де квіти на площадках). Але це відчуття «засмальцьованості» яке побачив в під’їзді, а далі і на вулиці, яке не полишає і зараз. Потім думка про під’їзд, знову і знову поверталась до моєї голови. Я не міг збагнути чому в людей така байдужість? В під’їзді 36 квартир і ви, жителі, не можете зібратись і навести порядок в своєму під’їзді, для себе ж. Про який порядок на вулицях і в країні можна говорити? Накурено, купа бичків, стіни краски не бачили роки, а сходи мокрої ганчірки. Це я побачив через кілька днів і стало страшно за дітей. Я знаю, що вони поряд, не вірив, що так близько.
Я думав, намагався уявити собі це все. До вас, до кожного, приходять гості, друзі, рідні і йдуть цими сходами, їдуть ліфтом і бачать це все і не соромно? Ні, в них може бути така сама картина, та це не має так бути. Уявляю жителя під’їзду, який веде до себе гостей, бачить реакцію на порядок і каже: « Да, це в мене сусіди такі, свині. Я ж не такий, ти ж бачив(ла) який в квартирі порядок». Кожен відноситься в кращих традиціях українського менталітету - моя хата з краю. Інакше чому не зібратись і не зробити щось? Це те, що перше побачив по приїзді, що засіло в душі.
Взагалі дуже багато побачив, покращення не зустрічав в жодній сфері. А довелось поспілкуватись з багатьма. Днями в ЖЖ мене запитали: «чи подорослішала Україна, га?»На що відповів: « Ну старша стала, почала курити і випивати:)». Це був жарт який містить в собі правду. А взагалі в великій кількості безладу я виділив 3 речі які мене вразили найбільше і про які далі.
СервісПро нього я вже частково писав тут. Особливо мене добило поводження продавців в магазинах, будь-то відомий супермаркет чи прибудинковий магазин, сервіс - однаковий. І ці перші слова, коли підходиш до каси: « кульок треба»? . А де ж Добрий день? Про до побачення, хорошого дня, на прощання я вже мовчу. І це в супермаркетах! Де ж ця боротьба за клієнта? А куди вони дінуться? Не хоче Галя, знайдеться другая, чи як це назвати? А це ж не так важко, посміхнутись і сказати добрі слова, один другому.
Для себе я зрозумів, після повернення до України буду мати певні проблеми. Потрібно буде адаптуватися до реалій, про які встиг забути. В Україні як колись в СССР люди - маленькі гвинтики, на них ніхто не зверне уваги. І якщо хочеш чогось добитись, отримати якусь послугу, чи купити щось - цього потрібно добиватись, боротись. Можна простояти в магазині 20 хв. і на тебе ніхто не зверне уваги. Показовим для мене був випадок в магазині. До магазину зайшли з другом і він відразу почав питати в продавця, не дивлячись на інших людей, які стояли перед вітриною, розплачувались або прицінювались. Я чекав би якоїсь черги, поки продавець зверне увагу, коли всі, хто прийшов раніше розійдуться.
Сервісу як такого немає і перспектив появи не видно. Всіх все влаштовує.
Відношення батьків до дітейОдного дня в парку біля атракціонів довелось зустріти бабусю з внучкою. Дитина просилась на атракціон, а та казала: « Немає грошей, я гаманець дома забула, а безкоштовно катати не будуть». Далі пішли сльози дитини, бабуся продовжувала гнути свою лінію. Стільки сліз за якісь 10 гривень. Так, для декого це великі гроші, проте склалось враження, що це не вперше бабуся гаманець забула і дитина знає, що її обманюють. А до дому будуть їхати на маршрутці і гаманець, забутий, з'явиться. Не варті ті 10 гривень такої кількості сліз, витрачених нервів, а головне дитина змалку вчиться обманювати. І в майбутньому для дитини це буде нормальним, бабуся ж обманює. Але це не саме гірше, що довелось побачити. Далі, через якусь годину побачив як мати кричить на дитину біля ларька: « Давай бігом вже вибирай, бо зараз нічого не куплю». Наступного дня біля під’їзду батько кричав на дочку з приводу телефону. А доводилось і таке чути: « Зкарийся, а то зараз відпиж…жу».
В дитячій лікарні, де роблять щеплення лікар розповідав: « Ці молоді батьки якісь всі дивні, кричать, трусять цими дітьми». Діти бояться щеплень і це потрібно розуміти, а не кричати на них.
Що ж це робиться? Це ж наша кров і плоть, навіщо з ними так? А потім дивуємось, що діти якісь не такі, вчаться погано, не слухаються, обманюють, а причини в нас самих. І те, що нація деградує це наша вина. Задумайтесь скільки часу приділяємо дитині в день? Пів години, годину чи можливо нічого? Ну все вірно, є ж набагато цікавіші речі в житті.
СміттяТак обкакатись потрібно вміти.
Проспект Миру, Хмельницький.
Сільський струмок, Чемеровецький район, Хмельницька область.
Річка Вовк, Летичів.
Стільки сміття, я ще зроду в Україні не бачив, Київ трішки чистіший. Ще про Вінницю чув хороші слова, чисто кажуть. В самому Хмельницькому довелось побачити чисті вулиці, дуже рідко але є.
Вулиця Зарічанська.
Все решта це тьма. Чому так, живемо одним днем, а після нас хоч потоп? Якийсь масовий пофігізм. Але ж я пам'ятаю як нас в школі вчили не смітити, зараз також мабуть вчать. Контейнери для сміття повні постійно. А ось ці стіни? Нереальні кадри.
Контейнери вивозять кожного дня, а вони повні. Міське сміттєзвалище як терикон, а стоки з нього течуть в струмок, який впадає в ставок, там купаються, ловлять рибу.
Як ми живемо? Чи задумувався хтось над тим, що ми залишимо своїм дітям і яких дітей ми залишимо? Так жити не можна...
Я до цих пір пам’ятаю під’їзд будинку в якому проживає моя теща і де я жив протягом відпустки. Я його і раніше бачив, хоча цього разу він справив особливо погане враження. До Хмельницького доїхав вже серед ночі(емоції від поїздки можна прочитати тут) і все шокуюче було в наступні дні. А в цей вечір я побачив лише під’їзд. Після норвезької чистоти, він залишив дуже погане враження, хоча він нічим не відрізняється від сотень і тисяч інших під’їздів в Україні(є і інші, де квіти на площадках). Але це відчуття «засмальцьованості» яке побачив в під’їзді, а далі і на вулиці, яке не полишає і зараз. Потім думка про під’їзд, знову і знову поверталась до моєї голови. Я не міг збагнути чому в людей така байдужість? В під’їзді 36 квартир і ви, жителі, не можете зібратись і навести порядок в своєму під’їзді, для себе ж. Про який порядок на вулицях і в країні можна говорити? Накурено, купа бичків, стіни краски не бачили роки, а сходи мокрої ганчірки. Це я побачив через кілька днів і стало страшно за дітей. Я знаю, що вони поряд, не вірив, що так близько.
Я думав, намагався уявити собі це все. До вас, до кожного, приходять гості, друзі, рідні і йдуть цими сходами, їдуть ліфтом і бачать це все і не соромно? Ні, в них може бути така сама картина, та це не має так бути. Уявляю жителя під’їзду, який веде до себе гостей, бачить реакцію на порядок і каже: « Да, це в мене сусіди такі, свині. Я ж не такий, ти ж бачив(ла) який в квартирі порядок». Кожен відноситься в кращих традиціях українського менталітету - моя хата з краю. Інакше чому не зібратись і не зробити щось? Це те, що перше побачив по приїзді, що засіло в душі.
Взагалі дуже багато побачив, покращення не зустрічав в жодній сфері. А довелось поспілкуватись з багатьма. Днями в ЖЖ мене запитали: «чи подорослішала Україна, га?»На що відповів: « Ну старша стала, почала курити і випивати:)». Це був жарт який містить в собі правду. А взагалі в великій кількості безладу я виділив 3 речі які мене вразили найбільше і про які далі.
СервісПро нього я вже частково писав тут. Особливо мене добило поводження продавців в магазинах, будь-то відомий супермаркет чи прибудинковий магазин, сервіс - однаковий. І ці перші слова, коли підходиш до каси: « кульок треба»? . А де ж Добрий день? Про до побачення, хорошого дня, на прощання я вже мовчу. І це в супермаркетах! Де ж ця боротьба за клієнта? А куди вони дінуться? Не хоче Галя, знайдеться другая, чи як це назвати? А це ж не так важко, посміхнутись і сказати добрі слова, один другому.
Для себе я зрозумів, після повернення до України буду мати певні проблеми. Потрібно буде адаптуватися до реалій, про які встиг забути. В Україні як колись в СССР люди - маленькі гвинтики, на них ніхто не зверне уваги. І якщо хочеш чогось добитись, отримати якусь послугу, чи купити щось - цього потрібно добиватись, боротись. Можна простояти в магазині 20 хв. і на тебе ніхто не зверне уваги. Показовим для мене був випадок в магазині. До магазину зайшли з другом і він відразу почав питати в продавця, не дивлячись на інших людей, які стояли перед вітриною, розплачувались або прицінювались. Я чекав би якоїсь черги, поки продавець зверне увагу, коли всі, хто прийшов раніше розійдуться.
Сервісу як такого немає і перспектив появи не видно. Всіх все влаштовує.
Відношення батьків до дітейОдного дня в парку біля атракціонів довелось зустріти бабусю з внучкою. Дитина просилась на атракціон, а та казала: « Немає грошей, я гаманець дома забула, а безкоштовно катати не будуть». Далі пішли сльози дитини, бабуся продовжувала гнути свою лінію. Стільки сліз за якісь 10 гривень. Так, для декого це великі гроші, проте склалось враження, що це не вперше бабуся гаманець забула і дитина знає, що її обманюють. А до дому будуть їхати на маршрутці і гаманець, забутий, з'явиться. Не варті ті 10 гривень такої кількості сліз, витрачених нервів, а головне дитина змалку вчиться обманювати. І в майбутньому для дитини це буде нормальним, бабуся ж обманює. Але це не саме гірше, що довелось побачити. Далі, через якусь годину побачив як мати кричить на дитину біля ларька: « Давай бігом вже вибирай, бо зараз нічого не куплю». Наступного дня біля під’їзду батько кричав на дочку з приводу телефону. А доводилось і таке чути: « Зкарийся, а то зараз відпиж…жу».
В дитячій лікарні, де роблять щеплення лікар розповідав: « Ці молоді батьки якісь всі дивні, кричать, трусять цими дітьми». Діти бояться щеплень і це потрібно розуміти, а не кричати на них.
Що ж це робиться? Це ж наша кров і плоть, навіщо з ними так? А потім дивуємось, що діти якісь не такі, вчаться погано, не слухаються, обманюють, а причини в нас самих. І те, що нація деградує це наша вина. Задумайтесь скільки часу приділяємо дитині в день? Пів години, годину чи можливо нічого? Ну все вірно, є ж набагато цікавіші речі в житті.
СміттяТак обкакатись потрібно вміти.
Проспект Миру, Хмельницький.
Сільський струмок, Чемеровецький район, Хмельницька область.
Річка Вовк, Летичів.
Стільки сміття, я ще зроду в Україні не бачив, Київ трішки чистіший. Ще про Вінницю чув хороші слова, чисто кажуть. В самому Хмельницькому довелось побачити чисті вулиці, дуже рідко але є.
Вулиця Зарічанська.
Все решта це тьма. Чому так, живемо одним днем, а після нас хоч потоп? Якийсь масовий пофігізм. Але ж я пам'ятаю як нас в школі вчили не смітити, зараз також мабуть вчать. Контейнери для сміття повні постійно. А ось ці стіни? Нереальні кадри.
Контейнери вивозять кожного дня, а вони повні. Міське сміттєзвалище як терикон, а стоки з нього течуть в струмок, який впадає в ставок, там купаються, ловлять рибу.
Як ми живемо? Чи задумувався хтось над тим, що ми залишимо своїм дітям і яких дітей ми залишимо? Так жити не можна...