село і корова
Передивлявся фото, які я зробив взимку в моєму рідному селі Лецьки на Київщині в якому жили мої дідусь та бабуся. Я люблю своє село. Я приїздив сюди з братом на канікули на все літо. Бувало, тижнями не злазив з велосипеда, до сутінок з хлопцями ганяв у футбол. Я знаю тут кожен кущик і, незважаючи на те, що я народився в місті, відчуття Батьківщини і Рідної Землі у мене виникає саме тут.
Місцеві кладки через річку Броварка. Ми по ним легко пролітали на велосипеді. Головне не зупинятися ;)
Трохи заросла моя річка очеретом. Кладки втратили частину поручнів. Тихо. Легкий вітерець. Природа ще спить.
Колись давно в радянському житті ми жартували про автобус Київ - Лецьки (по мотивам Москва - Васюки творів про Остапа Бендера). І це було смішно, бо такого бути не могло. А зараз такий автобус ходить (випадково попав у кадр) і це нікого не дивує. А взагалі мене тут привабив яскраво зелений колір молодої озимої пшенички. Енергійний зелений сильно контрастує зі спокійними жовтими кольорами осені.
Класичний колір українського села сезону осінь-зима. Це ділянка минулорічної кукурудзи на сусідських грядках.
Тиша і спокій. Жодної живої душі. Навколо нічого не відбувається годинами. Тут можна зосередитись, впіймати свій дзен і зібрати думки до купи. Чи взагалі позбутися думок. Мабуть, в горах ще можна це зробити. У великому місті - ні.
Можна емулювати процес занурення в себе на числених курсах йоги і китайських філософій. Але для того, щоб зупинити бурхливу течію думок і вимкнути свідомість потрібна атмосфера самотньості і спокою. Така як тут.
Усвідомлення того, що на "вимкнення свідомості" залишилось 40 хвилин, а потім потрібно кудись бігти і не забути зробити іще купу справ, не дає мізкам нічого вимкнути.
А тут не потрібно себе примушувати, спокій приходить природнім шляхом...
Не знаю чому я захотів зробити цей кадр. Можливо тому, що він багато про що розповідає.
А розповідає він ... про кого ?
Правильно, про корову, яку дуже люблять її господарі.
Думаю, всім зрозуміло, що на цьому подвір'ї є корова, яка протягом зими потороху пересуває сіно з правої копиці в ліву. Господарі тут добрі, запасливі. Вже кінець зими, а сіна ще багато. Підозрюю, що живе наша корова у цьому просторому цегляному сараї за яким сором'язливо ховаються дерев'яні апартаменти господарів. Видно, що вони свою корівку шанують більше ніж себе. Чомусь в селі народ не звик себе любити і берегти. А може просто не знає як це робити ? Чи має інші пріоритети ?
Хоча, якби ці господарі себе сильно любили і берегли, у них би не було корови. Бо тримати корову дуже важко фізично.
Тож дерев'яний туалет, схоже, є ланкою невидимого ланцюга, який пов'язує його із коровою.
...Дивно, що несподівано для себе, я прийшов до думки про несумісність зручного туалету в будинку і власної корови. Тож, виходить, що з ростом стандартів життя на селі ми втратимо корів на подвір'ях.
До речі, у декого в нашому селі вже давно "всі зручності" в будинку/прибудові. Ванна, унітаз, холодна і гаряча вода, пральна-автомат і посудомийка. А потрібно лише - пробити скважину і поставити автоматичну водонапорну станцію за 300-400 доларів. Першими зробили це "прибульці". Ті, хто колись уїхав з батьківської хати в велике місто і повернувся назад вже на пенсії. Вони приїхали зі своїми баченням: як можна жити, а як - ні. Щоправда, місцеві дуже дивляться на сусідів. І "намотують на вуса" корисні речі.
Вдалені видно маленьку іномарочку. Це, скоріше за все, діти приїхали до батьків. Мабуть із райцентра. У них вже інші стандарти життя в голові.
Все змінюється. Повільно. Але на краще. Я оптиміст.
Місцеві кладки через річку Броварка. Ми по ним легко пролітали на велосипеді. Головне не зупинятися ;)
Трохи заросла моя річка очеретом. Кладки втратили частину поручнів. Тихо. Легкий вітерець. Природа ще спить.
Колись давно в радянському житті ми жартували про автобус Київ - Лецьки (по мотивам Москва - Васюки творів про Остапа Бендера). І це було смішно, бо такого бути не могло. А зараз такий автобус ходить (випадково попав у кадр) і це нікого не дивує. А взагалі мене тут привабив яскраво зелений колір молодої озимої пшенички. Енергійний зелений сильно контрастує зі спокійними жовтими кольорами осені.
Класичний колір українського села сезону осінь-зима. Це ділянка минулорічної кукурудзи на сусідських грядках.
Тиша і спокій. Жодної живої душі. Навколо нічого не відбувається годинами. Тут можна зосередитись, впіймати свій дзен і зібрати думки до купи. Чи взагалі позбутися думок. Мабуть, в горах ще можна це зробити. У великому місті - ні.
Можна емулювати процес занурення в себе на числених курсах йоги і китайських філософій. Але для того, щоб зупинити бурхливу течію думок і вимкнути свідомість потрібна атмосфера самотньості і спокою. Така як тут.
Усвідомлення того, що на "вимкнення свідомості" залишилось 40 хвилин, а потім потрібно кудись бігти і не забути зробити іще купу справ, не дає мізкам нічого вимкнути.
А тут не потрібно себе примушувати, спокій приходить природнім шляхом...
Не знаю чому я захотів зробити цей кадр. Можливо тому, що він багато про що розповідає.
А розповідає він ... про кого ?
Правильно, про корову, яку дуже люблять її господарі.
Думаю, всім зрозуміло, що на цьому подвір'ї є корова, яка протягом зими потороху пересуває сіно з правої копиці в ліву. Господарі тут добрі, запасливі. Вже кінець зими, а сіна ще багато. Підозрюю, що живе наша корова у цьому просторому цегляному сараї за яким сором'язливо ховаються дерев'яні апартаменти господарів. Видно, що вони свою корівку шанують більше ніж себе. Чомусь в селі народ не звик себе любити і берегти. А може просто не знає як це робити ? Чи має інші пріоритети ?
Хоча, якби ці господарі себе сильно любили і берегли, у них би не було корови. Бо тримати корову дуже важко фізично.
Тож дерев'яний туалет, схоже, є ланкою невидимого ланцюга, який пов'язує його із коровою.
...Дивно, що несподівано для себе, я прийшов до думки про несумісність зручного туалету в будинку і власної корови. Тож, виходить, що з ростом стандартів життя на селі ми втратимо корів на подвір'ях.
До речі, у декого в нашому селі вже давно "всі зручності" в будинку/прибудові. Ванна, унітаз, холодна і гаряча вода, пральна-автомат і посудомийка. А потрібно лише - пробити скважину і поставити автоматичну водонапорну станцію за 300-400 доларів. Першими зробили це "прибульці". Ті, хто колись уїхав з батьківської хати в велике місто і повернувся назад вже на пенсії. Вони приїхали зі своїми баченням: як можна жити, а як - ні. Щоправда, місцеві дуже дивляться на сусідів. І "намотують на вуса" корисні речі.
Вдалені видно маленьку іномарочку. Це, скоріше за все, діти приїхали до батьків. Мабуть із райцентра. У них вже інші стандарти життя в голові.
Все змінюється. Повільно. Але на краще. Я оптиміст.