невідправлені листи.
Мама, у мене все добре. Я просто так і не навчилась жити, але у мене все прекрасно, мама.
За сім років я не навчилась абсолютно нічого, крім хіба що цього мережива з літер, але й того не вчилась, а завжди була ним повна, лишається тільки періодично блювати словами, така собі літературна булемія.
Мама, я чомусь все ще жива, як не дивно. Як не димно. Мама, інколи в моїй крові більше алкоголю, ніж плазми. Але й це не страшно, ти ж знаєш, мамо. Ти ж напевно маєш знати, як мені болить це життя, цей світ, ці люди, які проходять крізь мене, ґвалтуючи мозок, шматуючи шкіру. Але, мамо, в мене все добре.
Мамо, я не знаю, чому тебе ніколи не було поряд, але знаю, що й це на краще. Бо ж це жіноче, мамо, шкодувати про те, чого не було, чого ніколи не буде. Я колись так хотіла, щоб ти мене обіймала, постійно, перед сном, під час сну, залазила до тебе в ліжко, і сподівалася, що поряд з тобою, вже нічого не страшно, що нутряний біль відступить, загубиться, розсіється разом з твої диханням уві сні.
Я бачу тебе у снах, мамо. Ти кажеш, що я не така, як тобі хотілося б, що в мені щось зламалося, що я збій програми. Мамо, ця програма була бракована від початку, я все ще прагну твоєї любові, коли пускаю когось у своє ліжко, я хочу, щоб мене любила ти.
Мамо, я постійно пишу тобі листи, десь там, в запаленому мозку, але пишу, і не надсилаю.
Мамо, я не пам’ятаю як виживати, та чомусь прокидаюсь щоранку, і це болить нестерпно. Бо ранки страшні, самотні і холодні, чим далі, тим холодніші.
Мамо, колись я може не прокинуся, та тоді ти знатимеш, що я нарешті щаслива, своя, що десь там, поза цією реальністю, мене може таки хтось любитиме. Мене божевільну, мене нестерпну, мене твою.