Гра в НАТО
Що мав на увазі голова СБУ Валерій Хорошковський, коли під час візиту до штаб-квартири НАТО в Брюсселі пообіцяв керівництву Північноатлантичного союзу до кінця року ухвалити таку концепцію безпеки України, яка відповідатиме концепції безпеки НАТО й навіть стане її частиною?
Чому такі гучні заяви, спрямовані на ревізію української зовнішньої політики у тому вигляді, в якому її досі розуміла Партія регіонів, робить керівник спеціальної служби, а не Президент України? І чи можна сприймати такі заяви серйозно? Чи не станеться так, що за кілька тижнів, під час переговорів із представниками російського міністерства оборони, інший український високопосадовець говоритиме про таку концепцію безпеки, яка допоможе нам вбудуватися в концепцію Організації Договору про колективну безпеку на чолі з Москвою? І як усе це відповідає законодавчо ухваленому статусу позаблокової держави, ініціатором якого був особисто Віктор Янукович?
Таких питань - риторичних і не дуже - можна поставити чимало. Проте невідомо, чи потрібно. Адже українські політики не займаються зовнішньою політикою, вони в неї грають. Для політиків західних членство країни в НАТО - це сповідування певної системи спільних цінностей і стандартів у діяльності оборонних відомств. Звичайно, у роки холодної війни поняття стандартів було, м’яко кажучи, розмитим, до НАТО входили не тільки демократичні держави, а й справжні авторитарні режими. Але все одно було щось, що їх об’єднувало - антикомунізм, бажання не допустити поширення сфери впливу Радянського Союзу. І хай це бажання було продиктоване різними міркуваннями у французького президента де Голля та португальського диктатора Салазара, але ж воно було!
У ОДКБ також є спільний стандарт. Звичайно, російські політики та їхні центральноазійські партнери також швидше граються в цінності, але вони вочевидь не бажають поширення західного впливу на свої володіння. І як тільки держава - член ОДКБ починає намагатися встановити нові стосунки із Заходом, її участь в оборонному союзі послаблюється (можна навести приклади Узбекистану, Білорусі). Президенти країн ОДКБ не тільки не говорять про НАТО, вони й не бажають бачити свої держави у Європейському Союзі. А український Президент бажає. Хоча б на словах.
Проте проблема не в цьому, а в тому, що українським політикам абсолютно байдуже, які слова вимовляти. Для того щоб Україна дійсно стала членом НАТО чи Європейського Союзу, владі, яка говорила про це як про свою головну мету, потрібно було докласти реальних зусиль. Для того щоб Україна мала особливі взаємини з Росією, владі, яка обіцяла нам їх поліпшити, потрібно було також докласти зусиль - у цьому разі йдеться вже не про реформи, а про передання російському бізнесу, патроном якого є Володимир Путін, відповідних об’єктів власності. Можна вважати виконання таких побажань зрадницькими, але це - політика. Якщо хочеш дружити та ще й мати прибуток, якщо твій електорат голосує за тебе тому, що ти - друг Росії, треба ділитися.
Проте Віктор Янукович не бажає ділитися з росіянами майном в тій самій мірі, в якій Віктор Ющенко не хотів ділитися із власним народом реформами. Реформи - загроза для будь-якого українського чиновника: вони перетворять його з господаря життя на звичайнісінького державного службовця. «Варяги» на підприємствах - також загроза для кожного українського чиновника: якщо віддати Москві стратегічні об’єкти, Україною керуватимуть із кабінету Володимира Путіна, а не з кабінету Віктора Януковича. За що боролися?
От і виходить, що акціонерам закритої спілки «Україна», яка маскується державними атрибутами, залишається тільки грати в політику й заробляти гроші. Україна не може наблизитися до Європи, тому що західні цінності знищать нашу еліту. Вона не може наблизитися до Росії, тому що московські бізнесмени бажають забрати собі те, що потрібно самим нашим можновладцям. Залишаються слова про концепції й намагання зрозуміти, що за ними криється насправді...
www.glavred.info
Чому такі гучні заяви, спрямовані на ревізію української зовнішньої політики у тому вигляді, в якому її досі розуміла Партія регіонів, робить керівник спеціальної служби, а не Президент України? І чи можна сприймати такі заяви серйозно? Чи не станеться так, що за кілька тижнів, під час переговорів із представниками російського міністерства оборони, інший український високопосадовець говоритиме про таку концепцію безпеки, яка допоможе нам вбудуватися в концепцію Організації Договору про колективну безпеку на чолі з Москвою? І як усе це відповідає законодавчо ухваленому статусу позаблокової держави, ініціатором якого був особисто Віктор Янукович?
Таких питань - риторичних і не дуже - можна поставити чимало. Проте невідомо, чи потрібно. Адже українські політики не займаються зовнішньою політикою, вони в неї грають. Для політиків західних членство країни в НАТО - це сповідування певної системи спільних цінностей і стандартів у діяльності оборонних відомств. Звичайно, у роки холодної війни поняття стандартів було, м’яко кажучи, розмитим, до НАТО входили не тільки демократичні держави, а й справжні авторитарні режими. Але все одно було щось, що їх об’єднувало - антикомунізм, бажання не допустити поширення сфери впливу Радянського Союзу. І хай це бажання було продиктоване різними міркуваннями у французького президента де Голля та португальського диктатора Салазара, але ж воно було!
У ОДКБ також є спільний стандарт. Звичайно, російські політики та їхні центральноазійські партнери також швидше граються в цінності, але вони вочевидь не бажають поширення західного впливу на свої володіння. І як тільки держава - член ОДКБ починає намагатися встановити нові стосунки із Заходом, її участь в оборонному союзі послаблюється (можна навести приклади Узбекистану, Білорусі). Президенти країн ОДКБ не тільки не говорять про НАТО, вони й не бажають бачити свої держави у Європейському Союзі. А український Президент бажає. Хоча б на словах.
Проте проблема не в цьому, а в тому, що українським політикам абсолютно байдуже, які слова вимовляти. Для того щоб Україна дійсно стала членом НАТО чи Європейського Союзу, владі, яка говорила про це як про свою головну мету, потрібно було докласти реальних зусиль. Для того щоб Україна мала особливі взаємини з Росією, владі, яка обіцяла нам їх поліпшити, потрібно було також докласти зусиль - у цьому разі йдеться вже не про реформи, а про передання російському бізнесу, патроном якого є Володимир Путін, відповідних об’єктів власності. Можна вважати виконання таких побажань зрадницькими, але це - політика. Якщо хочеш дружити та ще й мати прибуток, якщо твій електорат голосує за тебе тому, що ти - друг Росії, треба ділитися.
Проте Віктор Янукович не бажає ділитися з росіянами майном в тій самій мірі, в якій Віктор Ющенко не хотів ділитися із власним народом реформами. Реформи - загроза для будь-якого українського чиновника: вони перетворять його з господаря життя на звичайнісінького державного службовця. «Варяги» на підприємствах - також загроза для кожного українського чиновника: якщо віддати Москві стратегічні об’єкти, Україною керуватимуть із кабінету Володимира Путіна, а не з кабінету Віктора Януковича. За що боролися?
От і виходить, що акціонерам закритої спілки «Україна», яка маскується державними атрибутами, залишається тільки грати в політику й заробляти гроші. Україна не може наблизитися до Європи, тому що західні цінності знищать нашу еліту. Вона не може наблизитися до Росії, тому що московські бізнесмени бажають забрати собі те, що потрібно самим нашим можновладцям. Залишаються слова про концепції й намагання зрозуміти, що за ними криється насправді...
www.glavred.info