”Двадцятка” розбрату
Російсько-американські розбіжності останнього часу і рішення Сполучених Штатів про нанесення удару по Сирії дозволяли припустити, що петербурзький саміт "двадцятки" не принесе ніяких серйозних результатів учасникам переговорів. Але важко було собі уявити, що цей саміт буде настільки скандальним, що сторони будуть обмінюватися взаємними претензіями і в кулуарах зустрічі, і на прес-конференціях, що Барак Обама відмовиться не просто проводити переговори з Володимиром Путіним, але навіть сидіти поруч з російським президентом. Після Петербурга можна сказати, що "двадцятка" перестала бути клубом, у якому нерідко дотримуються різних позицій, але намагаються знайти компроміс між собою, і перетворилася на справжнісінький ринг. А вже тому втратила будь-який практичний сенс.
Можливо, Володимир Путін під час петербурзького саміту відчував себе комфортніше, ніж на останній зустрічі "великої вісімки". У Північній Ірландії він був у гостях не в самого свого великого друга Девіда Кемерона й у явній меншості зі сирійського питання. У Петербурзі, у своєму рідному місті, Путін був господарем і його прагнення будь-що-будь підтримати останнього союзника Москви на Близькому Сході - одіозного диктатора Башара Асада - поділяли керівники цілої низки країн, що розвиваються. Але, з іншого боку, на зустрічі "вісімки" вдалося прийти до компромісного рішення щодо Сирії і зберегти ілюзію, що від Росії в сучасному світі щось ще залежить.
А на зустрічі "двадцятки" ніякого спільного рішення не було, зате булa спільнa заявa лiдерiв 11-ти країн, які поділяють підхід Барака Обами. І це - не просто більшість присутніх, це союз розвинених держав з нафтовими монархіями Перської затоки. Росія і Китай тепер можуть тільки спостерігати, причому Китай, за звичаєм - байдуже, бо його економічний потенціал і можливості не потребують визнання, а Росія - роздратовано, тому що після перетворення на сировинну комору, вона відчайдушно цього визнання потребує. Найпарадоксальніше, що якби Путін хоча б зробив крок назустріч Обамі, це воздалося б йому сторицею. На відміну від свого попередника Джорджа Буша-молодшого, готового діяти рішуче і без думки про обставини, Обамa потребує визнання своїх кроків і в самих США - інакше він не звертався б до конгресу, - і на міжнародній арені.
Доброзичливість Путіна була б для Обами ще одним важливим доказом того, що він хоче не воювати в Сирії, а покарати монстра, який застосував хімічну зброю проти жінок і дітей. І це могло б стати початком реальних змін в російсько-американських відносинах - Вашингтон став би рахуватися з Москвою не тому, що Росія впливова, а тому, що вона конструктивна.
Але кондовiсть Путіна в черговий раз послужила йому погану службу.
”Двадцятка” розбрату
Можливо, Володимир Путін під час петербурзького саміту відчував себе комфортніше, ніж на останній зустрічі "великої вісімки". У Північній Ірландії він був у гостях не в самого свого великого друга Девіда Кемерона й у явній меншості зі сирійського питання. У Петербурзі, у своєму рідному місті, Путін був господарем і його прагнення будь-що-будь підтримати останнього союзника Москви на Близькому Сході - одіозного диктатора Башара Асада - поділяли керівники цілої низки країн, що розвиваються. Але, з іншого боку, на зустрічі "вісімки" вдалося прийти до компромісного рішення щодо Сирії і зберегти ілюзію, що від Росії в сучасному світі щось ще залежить.
А на зустрічі "двадцятки" ніякого спільного рішення не було, зате булa спільнa заявa лiдерiв 11-ти країн, які поділяють підхід Барака Обами. І це - не просто більшість присутніх, це союз розвинених держав з нафтовими монархіями Перської затоки. Росія і Китай тепер можуть тільки спостерігати, причому Китай, за звичаєм - байдуже, бо його економічний потенціал і можливості не потребують визнання, а Росія - роздратовано, тому що після перетворення на сировинну комору, вона відчайдушно цього визнання потребує. Найпарадоксальніше, що якби Путін хоча б зробив крок назустріч Обамі, це воздалося б йому сторицею. На відміну від свого попередника Джорджа Буша-молодшого, готового діяти рішуче і без думки про обставини, Обамa потребує визнання своїх кроків і в самих США - інакше він не звертався б до конгресу, - і на міжнародній арені.
Доброзичливість Путіна була б для Обами ще одним важливим доказом того, що він хоче не воювати в Сирії, а покарати монстра, який застосував хімічну зброю проти жінок і дітей. І це могло б стати початком реальних змін в російсько-американських відносинах - Вашингтон став би рахуватися з Москвою не тому, що Росія впливова, а тому, що вона конструктивна.
Але кондовiсть Путіна в черговий раз послужила йому погану службу.
”Двадцятка” розбрату