я пишу в новом блокноте (по субботам) своим жутким почерком
Дорога - єдиний Дім для хронічно бездомних, для бездомних зсередини, єдиноможливий спосіб почувати себе не "не-там", не чути докорів сумління - як свого, так і тих, що довкола, заткнути горлянку внутрішньому голосові, затулити внутрішні вуха, яких чомусь виявляється значно більше, ніж два. У дорозі не треба дбати про облаштування свого життя. Ти, бездомний, ти напевно знаєш, що твоє життя жодної декорації не потребує, немає цвяхів, аби ті декорації чіпляти, та й стін немає - ти невмебльована людина, і нікому не під силу тебе вмеблювати.
Домашній затишок, чи то пак все те сміття, що в це словосполучення дбайливо намагаються запхнути, лише виводить з рівноваги. І чомусь тільки статус подорожнього, набір квитків на різні види транспорту легалізує твоє право на життя, позбавлене декору.
Неповторна атмосфера нічліжок, хостелів, чужих квартир, чужої постільної білизни чи то просто-спальника-на-підлозі, нерозібраних валіз, які полишаєш у тимчасово своєму закуткові, аби ввечері повернутися і витягти звідти піжаму.
Неповторні "мертві" сни, в які падаєш, в які провалюєшся після десятків кілометрів чужих міст, і так само неповторні надто "живі" прокидання і споглядання чужого життя через чужі шибки.
Неповторний смак чужої кави із чужого посуду, звільнення від відповідальності за прийняття рішень кшталту "що приготувати на сніданок".
_
Однак будь-яке спальне місце може непомітно влізти в голову як певний локус-Дім. Не заходити надто далеко з місцями - як заповіт для бездомного-початківця. Бо ж рідність місць найгостріш відчуваєш тоді, коли на них для тебе накладено заборону, або ж коли їх віддалено від тебе у часопросторі реальному. Як і з людьми?
Залишаюся в стані дороги й обираю маршрути на початок лютого.
І декорую "свою" стіну італійськими кіноафішами.
Домашній затишок, чи то пак все те сміття, що в це словосполучення дбайливо намагаються запхнути, лише виводить з рівноваги. І чомусь тільки статус подорожнього, набір квитків на різні види транспорту легалізує твоє право на життя, позбавлене декору.
Неповторна атмосфера нічліжок, хостелів, чужих квартир, чужої постільної білизни чи то просто-спальника-на-підлозі, нерозібраних валіз, які полишаєш у тимчасово своєму закуткові, аби ввечері повернутися і витягти звідти піжаму.
Неповторні "мертві" сни, в які падаєш, в які провалюєшся після десятків кілометрів чужих міст, і так само неповторні надто "живі" прокидання і споглядання чужого життя через чужі шибки.
Неповторний смак чужої кави із чужого посуду, звільнення від відповідальності за прийняття рішень кшталту "що приготувати на сніданок".
_
Однак будь-яке спальне місце може непомітно влізти в голову як певний локус-Дім. Не заходити надто далеко з місцями - як заповіт для бездомного-початківця. Бо ж рідність місць найгостріш відчуваєш тоді, коли на них для тебе накладено заборону, або ж коли їх віддалено від тебе у часопросторі реальному. Як і з людьми?
Залишаюся в стані дороги й обираю маршрути на початок лютого.
І декорую "свою" стіну італійськими кіноафішами.