Бункер райхскомісар Еріха Коха
В Україні є 4 відомі бункера верхівки фашистів. 1. Ставка Гітлера Вервольф розміщалася у 8 км на північ від м. Вінниця с. Стрижавка. 2. Селище Гуйва, Житомирської області, ставку "Хегевальд" (“Заповідний ліс”) рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. 3. Ставка "Штайнбрух" (Steinbruch - каменоломня) головнокомандуючого військово-повітряними силами Німеччини, рейхсмаршала Г. Герінга. Розташовувалася в 5 км на північний схід від Калинівки, поряд з військовим аеродромом. 4. Бункер гауляйтера, рейхскомісара України, Коха знаходиться в м. Рівне. про нього я і напишу.Парадокс в тому що це единий фашист якій не постраждал від Нюрнберзького трибуналу, недивлячись на свою жорстокість і брутальність. Советська влада ніколи не наполягала на видачи його і нічого не закидали йому, всі здогадались чому.
Злочин без покарання. або Чому райхскомісара Еріха Коха не судили в Рівному?
Еріх Кох. У роки нацистської окупації України це прізвище знав кожен дорослий чи підліток. Офіційно із серпня 1941 року він іменувався райхскомісаром України, неофіційно - її катом. Столицею Кох обрав волинське місто Рівне. Гітлер «вділив» йому територію, де мешкало щонайменше 16,9 млн. жителів, переважно українців (безпосередньо у Рівному на початок війни дві третини населення були євреї, прим. www.rivne.org). Із березня 1942 року цей „маленький Сталін”, як його називали в Берліні, став випускати навіть свої карбованці. Керований ним кривавий режим приніс українцям чимало горя, фізичних, матеріальних та моральних збитків. То ж не дивно, що на боротьбу з окупантами стали кращі сини і дочки України. Навесні сорок четвертого воєнний злочинець вимушений був покинути Волинь, а згодом і Україну. У вирі війни, що докотилася і до рідної Коху Східної Прусії, цей недоброї пам'яті правитель земель від Балтики до Чорного моря на певний час зник. Але ненадовго.
Майор вермахту Ральф Бергер, чия сім’я загинула від американських бомб, після війни вирішив поселитися на околиці містечка Хозенмоор, що поблизу Гамбурга. Придбав недорогий будиночок із клаптиком землі і став господарювати. Знайомих не заводив, із сусідами не приятелював. На людях появлявся рідко - купити харчів, газету чи перехилити кухоль пива. Минуло чотири роки. І раптом, як грім серед ясного неба, містечко потрясла новина. Британська військова поліція арештувала Бергера, та не як вчорашнього майора вермахту, а особу, чиє ім'я і постать в роки нацизму і війни не сходило зі шпальт газет, екранів кінохроніки та радіоповідомлень. Під машкарою непримітного пенсіонера, виявляється, ховався від правосуддя колишній гауляйтер і оберпрезидент Східної Прусії, а в роки війни ще й райхскомісар окупованої України, член НСДАП із партквитком № 90, Еріх Кох.
Діяч, який входив у коло найвищих сановників III Райху і за вироком Нюрнберзького трибуналу вже три роки перебував у міжнародному розшуку як воєнний злочинець, чомусь не вважав за потрібне шукати притулку ні в Латинській Америці, ні в Південній Африці а, змінивши прізвище, зовнішність та спосіб життя, вирішив не залишати фатерлянду.
Своє затримання й ареші сам Кох згодом на одному із судових засідань пояснював так: "У травні 1949 року мене затримали англійці. Я перестав ховатися, бо мав намір реабілітуватися перед німецьким судом. Окремі іноземці попереджали мене, що можу бути заарештованим, а тому краще б мені покинути ФРН. Через декілька днів після арешту англійці передали мене німецькій владі. І я опинився у в'язниці м. Білефельда".
Як воєнний злочинець (а таким його заочно визнав Нюрнберзький трибунал) Еріх Кох підлягав покаранню щонайменше у трьох державах, народам яких він чинив злочини. Федеративна Республіка Німеччина не вважала за можливе судити Коха, оскільки після Другої світової війни Східна Прусія відійшла до Польщі і Радянського Союзу (Кенігсберг). Право судити його мала також Польща. Після вересневої кампанії 1939 року, в ході якої територія була розділена між нацистською Німеччиною і більшовицькою Росією, декілька північних польських округів стали підвладними оберпрезиденту гауляйтеру.
І, нарешті, третьою, а, можливо, першою за міжнародним правом, країною, чий народ мав святе право судити воєнного злочинця Еріха Коха, була Україна. Та, на превелике диво, коли стало відомо, що англійці затримали Еріха Коха, Кремль навіть не намагався вимагати його передання до радянського суду за скоєні в Україні злочини. Логічно було запитати: чому радянський уряд і його Феміда, по суті, відмовилися від справедливої акції? Адже Польща зажадала від ФРН його екстрадиції лише після того, як СРСР дав зрозуміти, що не збирається його вимагати.
Спробую обґрунтувати свою думку аргументами з цього приводу. Коха. як відомо, затримали в травні 1949 року. Є всі підстави гадати, що Польща не заперечувала проти його передачі Україні. Така передача могла б відбутися на початку 1950 року, отже судовий процес в Києві чи Рівному, зважаючи на оперативність радянської юстиції стосовно таких справ, міг би розпочатись уже через рік-два. Чому ж він не відбувся?
Почнемо з того, що столиця райхскомісаріату знаходилася в Рівному, тобто в регіоні, який у роки окупації став центром національно-визвольної боротьби українців за свою державну самостійність. Тут уже в 1941 році зародилася «Поліська Січ», в рядах якої, за радянськими даними, перебувало шість тисяч вояків. Восени сорок першого ця армія вже вела партизанську боротьбу на два фронти - проти залишків радянських військ, що осіли на Поліссі, та проти німецької окупаційної влади. Через рік на Волинському Поліссі поряд із ростом кількості радянських партизан із ініціативи обох гілок ОУН народилася Українська Повстанська Армія, яка невдовзі, за тими ж радянськими підрахунками, налічувала понад 20 тисяч повстанців. У краї досить активно діяло також два крила польського Руху опору - формування Армії Крайової та Армії Людової. Найбільшу небезпеку для німців, звичайно, становили українські національні збройні формування. Про це адміністрація Коха регулярно інформувала Берлін, а радянська розвідка - Москву. У квітні 1943 року, за повідомленням Коха, на Волині залишилося тільки два округи, вільні від українських повстанців. А ще через два місяці Кох інформує Берлін, що «українські національні банди мають суворе й уміле керівництво і подиву гідне озброєння....» Через 15 років, перебуваючи на лаві підсудних у Варшавському трибуналі, на запитання прокурора, для чого в 1943 році Кох додатково вимагав у Гітлера 20 тисяч німецьких жандармів і поліцаїв, він пояснив: «Я справді просив 20 тисяч німецьких вояків, щоб приструнити українських націоналістів, які хотіли створити самостійну українську державу...»
Судовий процес над Кохом, якби відбувся в Рівному чи Києві, став би швидше всього міжнародною акцією популяризації українського національно-визвольного руху. На процесі, без сумніву, знайшли б висвітлення не лише бажані Москві звинувачення нацизму, але й антинацистська і водночас антибільшовицька боротьба широких мас українства, і, в першу чергу, його патріотично налаштованої інтелігенції, духовенства, молоді за відродження української державності. Та це йшло всупереч зусиллям партійно-державної пропаганди більшовиків, яка настирливо нав'язувала населенню та зарубіжній громадськості тезу, що в роки нацистської окупації України боротьбу з гітлерівцями вели тільки радянські патріоти - партизани, підпільник а народ їх всемірно підтримував. Що ж до ОУН-УПА, то вони начебто «зарекомендували себе прислужниками і колаборантами нацистів».
У січні 1950 року, на вимогу Варшави Кох був переданий польській владі. На знак протесту деякий час він намагався голодувати, але незабаром припинив протест. У 1955 році слідство завершилося, але минуло ще три роки, перш ніж розпочався судовий процес. Перше засідання відбулося 20 жовтня 1958 року. Зал був переповнений, хоч публіку підібрали «на смак» влади, У новому костюмі, поголений підсудний міг би справити враження щонайменше адвоката, якби не демонстративно хвороблива поведінка. Два міліціонери обережно ввели його під руки до зали і посадили у крісло.
На столі головного судді Едварда Бінукевича виростає гора із 13-томної кримінальної справи. Звинувачення стосувалося державної і політичної діяльності Еріха Коха на посаді оберпрезидента Східної Прусії. а згодом глави цивільної адміністрації приєднаних до Прусії польських округів за час із 1 вересня 1939 року до квітня 1945 року. Йому, зокрема, інкримінувалося, що за власною ініціативою, або виконуючи вказівки влади Третього Райху, він порушував елементарні правові та моральні принципи людського співжиття, перевищував повноваження, що передбачені для окупаційної влади міжнародним правом. Він був співучасником планування, підготовки, організації, заохочення та надання підтримки за скоєння злочинів проти миру і людства, що проявилося в масових та індивідуальних убивствах в таборах людей, яких гітлерівський режим розглядав як перешкоду на шляху до зміцнення фашизму. На запитання судді, чи визнає Кох себе винним у скоєнні злочинів, він відповів коротким німецьким «Nein!». Серед великої кількості свідків, троє вели мову про український період злочинної діяльності підсудного. Командир одного із загонів Армії Крайової на Волині Вінцент Романовський розповів, як німецькі окупанти панували в Україні. «Вони озброювали українських фашистів, обіцяючи їм «самостійну» Україну, і незабаром щедро полилася кров поляків, росіян, євреїв, а також українців». - пояснював свідок. 55-річний інспектор лісів з-під Рівного Станіслав Звиногродський сказав, що «населення боялося приїзду Коха, бо його всі вважали гітлерівським катом, своїм ворогом і гнобителем». По суті, оце й усі «свідчення» про злочини ката українського народу.
Ажіотаж у залі, щоправда, викликало свідчення Юзефа Кур'яти, який в роки окупації командував польською розвідгрупою у партизанському загоні Д. Медведєва. а тому, як було сказано на суді, «добре знав про діяльність німців і підсудного». Кур'ята стверджував, що «навіть деякі місцеві німці, в тому числі й комендант жандармерії, попереджали партизанів про наступні репресії, які за завданням Коха готувалися проти місцевого населення». 9 березня 1959 року на 131 день судового засідання було оголошено вирок. Еріха Коха засудили до смертної кари.
Напередодні процесу «Радянська Україна» опублікувала статтю І.Бречака «Кат перед судом», в якій автор вкриває злочинну діяльність Коха у Східній Прусії, Польщі та Україні й запевнив читачів, що злочинець відповість за скоєні злочини перед людством. Статтю передрукували обласні газети, а сам процес знайшов висвітлення у... чотирьох коротеньких замітках, розповсюджених ТАРС (у 1961 році Московський інститут міжнародних відносин на 265 аркушах надрукував книгу „Эрих Кох перед польским судом”, прим. www.rivne.org).
Автор київської публікації про суд над Кохом завершив її прислів’ям: «Був Кох та здох». Та чи так насправді? Вирок Варшавського трибуналу, як відомо, був оскаржений. Враховуючи все, що можна і треба було врахувати, смертну кару Коху замінили довічним ув'язненням. Кох відбував покарання ще довгих 27 років, а якщо врахувати період слідства до суду, то назагал провів у варшавській в'язниці 35 років. Після 1959 року, як вважає український історик Володимир Косик, його подальша доля покрита завісою таємниць. Лише час від часу в пресу проникали скупі повідомлення про цю неординарну особистість. У1985 році, наприклад. Головна управа українських політв'язнів у США втретє звернулася до Польщі, СРСР та США з вимогою по-справжньому судити Еріха Коха та Лазара Кагановича як головних катів України XX століття за злочини, заподіяні ними проти народу нашої країни. Хоча в СРСР на той час уже почалися перебудова та гласність, їхнього голосу Кремль не почув. 12 листопада 1986 року, маючи 90 років. Кох помер. Злочин проти України, заподіяний ним, так і не отримав належного покарання.
«Волинь - мій біль, моя надія.»
Й. Пацула
Джерело: "Вiртуальне мiсто Рiвне" © www.rivne.org
Злочин без покарання. або Чому райхскомісара Еріха Коха не судили в Рівному?
Еріх Кох. У роки нацистської окупації України це прізвище знав кожен дорослий чи підліток. Офіційно із серпня 1941 року він іменувався райхскомісаром України, неофіційно - її катом. Столицею Кох обрав волинське місто Рівне. Гітлер «вділив» йому територію, де мешкало щонайменше 16,9 млн. жителів, переважно українців (безпосередньо у Рівному на початок війни дві третини населення були євреї, прим. www.rivne.org). Із березня 1942 року цей „маленький Сталін”, як його називали в Берліні, став випускати навіть свої карбованці. Керований ним кривавий режим приніс українцям чимало горя, фізичних, матеріальних та моральних збитків. То ж не дивно, що на боротьбу з окупантами стали кращі сини і дочки України. Навесні сорок четвертого воєнний злочинець вимушений був покинути Волинь, а згодом і Україну. У вирі війни, що докотилася і до рідної Коху Східної Прусії, цей недоброї пам'яті правитель земель від Балтики до Чорного моря на певний час зник. Але ненадовго.
Майор вермахту Ральф Бергер, чия сім’я загинула від американських бомб, після війни вирішив поселитися на околиці містечка Хозенмоор, що поблизу Гамбурга. Придбав недорогий будиночок із клаптиком землі і став господарювати. Знайомих не заводив, із сусідами не приятелював. На людях появлявся рідко - купити харчів, газету чи перехилити кухоль пива. Минуло чотири роки. І раптом, як грім серед ясного неба, містечко потрясла новина. Британська військова поліція арештувала Бергера, та не як вчорашнього майора вермахту, а особу, чиє ім'я і постать в роки нацизму і війни не сходило зі шпальт газет, екранів кінохроніки та радіоповідомлень. Під машкарою непримітного пенсіонера, виявляється, ховався від правосуддя колишній гауляйтер і оберпрезидент Східної Прусії, а в роки війни ще й райхскомісар окупованої України, член НСДАП із партквитком № 90, Еріх Кох.
Діяч, який входив у коло найвищих сановників III Райху і за вироком Нюрнберзького трибуналу вже три роки перебував у міжнародному розшуку як воєнний злочинець, чомусь не вважав за потрібне шукати притулку ні в Латинській Америці, ні в Південній Африці а, змінивши прізвище, зовнішність та спосіб життя, вирішив не залишати фатерлянду.
Своє затримання й ареші сам Кох згодом на одному із судових засідань пояснював так: "У травні 1949 року мене затримали англійці. Я перестав ховатися, бо мав намір реабілітуватися перед німецьким судом. Окремі іноземці попереджали мене, що можу бути заарештованим, а тому краще б мені покинути ФРН. Через декілька днів після арешту англійці передали мене німецькій владі. І я опинився у в'язниці м. Білефельда".
Як воєнний злочинець (а таким його заочно визнав Нюрнберзький трибунал) Еріх Кох підлягав покаранню щонайменше у трьох державах, народам яких він чинив злочини. Федеративна Республіка Німеччина не вважала за можливе судити Коха, оскільки після Другої світової війни Східна Прусія відійшла до Польщі і Радянського Союзу (Кенігсберг). Право судити його мала також Польща. Після вересневої кампанії 1939 року, в ході якої територія була розділена між нацистською Німеччиною і більшовицькою Росією, декілька північних польських округів стали підвладними оберпрезиденту гауляйтеру.
І, нарешті, третьою, а, можливо, першою за міжнародним правом, країною, чий народ мав святе право судити воєнного злочинця Еріха Коха, була Україна. Та, на превелике диво, коли стало відомо, що англійці затримали Еріха Коха, Кремль навіть не намагався вимагати його передання до радянського суду за скоєні в Україні злочини. Логічно було запитати: чому радянський уряд і його Феміда, по суті, відмовилися від справедливої акції? Адже Польща зажадала від ФРН його екстрадиції лише після того, як СРСР дав зрозуміти, що не збирається його вимагати.
Спробую обґрунтувати свою думку аргументами з цього приводу. Коха. як відомо, затримали в травні 1949 року. Є всі підстави гадати, що Польща не заперечувала проти його передачі Україні. Така передача могла б відбутися на початку 1950 року, отже судовий процес в Києві чи Рівному, зважаючи на оперативність радянської юстиції стосовно таких справ, міг би розпочатись уже через рік-два. Чому ж він не відбувся?
Почнемо з того, що столиця райхскомісаріату знаходилася в Рівному, тобто в регіоні, який у роки окупації став центром національно-визвольної боротьби українців за свою державну самостійність. Тут уже в 1941 році зародилася «Поліська Січ», в рядах якої, за радянськими даними, перебувало шість тисяч вояків. Восени сорок першого ця армія вже вела партизанську боротьбу на два фронти - проти залишків радянських військ, що осіли на Поліссі, та проти німецької окупаційної влади. Через рік на Волинському Поліссі поряд із ростом кількості радянських партизан із ініціативи обох гілок ОУН народилася Українська Повстанська Армія, яка невдовзі, за тими ж радянськими підрахунками, налічувала понад 20 тисяч повстанців. У краї досить активно діяло також два крила польського Руху опору - формування Армії Крайової та Армії Людової. Найбільшу небезпеку для німців, звичайно, становили українські національні збройні формування. Про це адміністрація Коха регулярно інформувала Берлін, а радянська розвідка - Москву. У квітні 1943 року, за повідомленням Коха, на Волині залишилося тільки два округи, вільні від українських повстанців. А ще через два місяці Кох інформує Берлін, що «українські національні банди мають суворе й уміле керівництво і подиву гідне озброєння....» Через 15 років, перебуваючи на лаві підсудних у Варшавському трибуналі, на запитання прокурора, для чого в 1943 році Кох додатково вимагав у Гітлера 20 тисяч німецьких жандармів і поліцаїв, він пояснив: «Я справді просив 20 тисяч німецьких вояків, щоб приструнити українських націоналістів, які хотіли створити самостійну українську державу...»
Судовий процес над Кохом, якби відбувся в Рівному чи Києві, став би швидше всього міжнародною акцією популяризації українського національно-визвольного руху. На процесі, без сумніву, знайшли б висвітлення не лише бажані Москві звинувачення нацизму, але й антинацистська і водночас антибільшовицька боротьба широких мас українства, і, в першу чергу, його патріотично налаштованої інтелігенції, духовенства, молоді за відродження української державності. Та це йшло всупереч зусиллям партійно-державної пропаганди більшовиків, яка настирливо нав'язувала населенню та зарубіжній громадськості тезу, що в роки нацистської окупації України боротьбу з гітлерівцями вели тільки радянські патріоти - партизани, підпільник а народ їх всемірно підтримував. Що ж до ОУН-УПА, то вони начебто «зарекомендували себе прислужниками і колаборантами нацистів».
У січні 1950 року, на вимогу Варшави Кох був переданий польській владі. На знак протесту деякий час він намагався голодувати, але незабаром припинив протест. У 1955 році слідство завершилося, але минуло ще три роки, перш ніж розпочався судовий процес. Перше засідання відбулося 20 жовтня 1958 року. Зал був переповнений, хоч публіку підібрали «на смак» влади, У новому костюмі, поголений підсудний міг би справити враження щонайменше адвоката, якби не демонстративно хвороблива поведінка. Два міліціонери обережно ввели його під руки до зали і посадили у крісло.
На столі головного судді Едварда Бінукевича виростає гора із 13-томної кримінальної справи. Звинувачення стосувалося державної і політичної діяльності Еріха Коха на посаді оберпрезидента Східної Прусії. а згодом глави цивільної адміністрації приєднаних до Прусії польських округів за час із 1 вересня 1939 року до квітня 1945 року. Йому, зокрема, інкримінувалося, що за власною ініціативою, або виконуючи вказівки влади Третього Райху, він порушував елементарні правові та моральні принципи людського співжиття, перевищував повноваження, що передбачені для окупаційної влади міжнародним правом. Він був співучасником планування, підготовки, організації, заохочення та надання підтримки за скоєння злочинів проти миру і людства, що проявилося в масових та індивідуальних убивствах в таборах людей, яких гітлерівський режим розглядав як перешкоду на шляху до зміцнення фашизму. На запитання судді, чи визнає Кох себе винним у скоєнні злочинів, він відповів коротким німецьким «Nein!». Серед великої кількості свідків, троє вели мову про український період злочинної діяльності підсудного. Командир одного із загонів Армії Крайової на Волині Вінцент Романовський розповів, як німецькі окупанти панували в Україні. «Вони озброювали українських фашистів, обіцяючи їм «самостійну» Україну, і незабаром щедро полилася кров поляків, росіян, євреїв, а також українців». - пояснював свідок. 55-річний інспектор лісів з-під Рівного Станіслав Звиногродський сказав, що «населення боялося приїзду Коха, бо його всі вважали гітлерівським катом, своїм ворогом і гнобителем». По суті, оце й усі «свідчення» про злочини ката українського народу.
Ажіотаж у залі, щоправда, викликало свідчення Юзефа Кур'яти, який в роки окупації командував польською розвідгрупою у партизанському загоні Д. Медведєва. а тому, як було сказано на суді, «добре знав про діяльність німців і підсудного». Кур'ята стверджував, що «навіть деякі місцеві німці, в тому числі й комендант жандармерії, попереджали партизанів про наступні репресії, які за завданням Коха готувалися проти місцевого населення». 9 березня 1959 року на 131 день судового засідання було оголошено вирок. Еріха Коха засудили до смертної кари.
Напередодні процесу «Радянська Україна» опублікувала статтю І.Бречака «Кат перед судом», в якій автор вкриває злочинну діяльність Коха у Східній Прусії, Польщі та Україні й запевнив читачів, що злочинець відповість за скоєні злочини перед людством. Статтю передрукували обласні газети, а сам процес знайшов висвітлення у... чотирьох коротеньких замітках, розповсюджених ТАРС (у 1961 році Московський інститут міжнародних відносин на 265 аркушах надрукував книгу „Эрих Кох перед польским судом”, прим. www.rivne.org).
Автор київської публікації про суд над Кохом завершив її прислів’ям: «Був Кох та здох». Та чи так насправді? Вирок Варшавського трибуналу, як відомо, був оскаржений. Враховуючи все, що можна і треба було врахувати, смертну кару Коху замінили довічним ув'язненням. Кох відбував покарання ще довгих 27 років, а якщо врахувати період слідства до суду, то назагал провів у варшавській в'язниці 35 років. Після 1959 року, як вважає український історик Володимир Косик, його подальша доля покрита завісою таємниць. Лише час від часу в пресу проникали скупі повідомлення про цю неординарну особистість. У1985 році, наприклад. Головна управа українських політв'язнів у США втретє звернулася до Польщі, СРСР та США з вимогою по-справжньому судити Еріха Коха та Лазара Кагановича як головних катів України XX століття за злочини, заподіяні ними проти народу нашої країни. Хоча в СРСР на той час уже почалися перебудова та гласність, їхнього голосу Кремль не почув. 12 листопада 1986 року, маючи 90 років. Кох помер. Злочин проти України, заподіяний ним, так і не отримав належного покарання.
«Волинь - мій біль, моя надія.»
Й. Пацула
Джерело: "Вiртуальне мiсто Рiвне" © www.rivne.org