100 років після війни (частина 1)
***
Цього разу людей у групі було шестеро. Начальником експедиції призначили пана Коваля, якому саме виповнилось 60 років, і він вже чотири рази бував у такій подорожі. Трохи молодшіми, на шостому десятиріччі свого життя, перебували відповідальний за безпеку Йенс Мюллер та лікарка Магда Ковачик. Остання за фахом була хірургом, і ії робот міг виконати операцію будь-якої складності. Керувала ним, звісно, сама пані Магда, а ось налагоджував робота та слідкував за його технічним станом Ян Томашевський - ровісник Мілленіуму. З ним у подорож поїхала цого дружина Амалія, яка відповідала за технічний стан всієї іншої апаратури, а ще в ії обов'язках був дрібний ремонт комп'ютерної техніки у тих місцях, які мала відвідувати експедиція. Шостою у групи їхала така собі Семмі Чамберс двадцяти дев'яти років, яку Коваль змушений був прийняти під тиском начальства. Офіційно вона мала висвітлювати хід подорожі у пресі, але...
- Будьте обережні з цією темношкірою шукачкою правди,- попередив Мюллер всіх інших.- Вона істерична та скандальна особа, і за своє недовге життя перебувала у всіх можливих та навіть у деяких заборонених організаціях. Феміністка, захісниця тварин, дітей, національних та сексуальних меншин - якщо хтось бажає ознайомитись, то в мене на компі є всі ії титули. Пам'ятайте - будь-яке необережне слово вона може використати для того, аби підняти хвилю лайна серед таких самих стурбованих.
- Дякуємо,- стримано відповіла Амалія Томашевська за себе і чоловіка.
- Ми ії самі розпишемо в інтернеті,- войовниче сказала лікарка Магда.
- Я не хотів брати це дівчиско,- покаявся керівник групи Коваль.- Але на мене тисли.
- Нічого,- відмахнулася Магда.- Впораємось.
Самохідна баржа, на якій і відбувалась подорож, мала довжину 50 метрів, а ширину 10, неглибокий трюм, соняшну батерею, зв'язок зі супутником та можливісь автономного виживання впродовж тижня. Крім службових приміщень для кожного мешканця побудували невеличкий затишний будиночок. Томашевськи жили удвох, всі інші - поодиноко.
Подорож була організована на честь сторіччя закінчення Другої Світової війни. Мешканці Великої русської пустелі мали нездорову зацікавленість цією подією, тому координатори знарядили баржу.
- Нехай всі руські там уп'ються, якщо в них така традиція,- вирішили координатори.
Пан Коваль мав роздавати їжу, спирт, мило, та замовлення гауляйтерів і персоналу, а також їхніх родин. Баржа мусила рухатися річками та каналами до Волги, а потім піднятися на північ і повернутись до цивілізованого світу іншими шляхами.
Почався травень, дерева стояли у квітах, з землі лізла молода трава.
Баржу підігнали до самісенького кордону, який був позначений глибоким ривчаком, де водились величезні соми, кожний з яких міг цілком проковтнути руського дорослого віку.
Ще тільки перевіряли баржу та заносили багаж, а феміністка вже зчепилася з пані Магдою.
- У вас лише один медичний робот?- запитала вона.- Його хіба вистачить? Адже росіян багато.
- Я на них не розраховувала,- відповіла пані Магда.- Медичний робот лише для працівників та їх родин.
Очі у Семмі Чамберс звузились.
- А росіяне?- спитала вона.
- Нехай прикладають подорожник до хворих місць,- сказала пані Магда.- Ікони з путіним цілують, я не знаю.
- Це - геноцид,- заявила Семмі.
- Хай там як, а руськіх на баржі не буде,- втрутився у розмову Мюллер.- Подорожуючі туди уперше, я їх здуру пустив. То вони що змогли, то вкрали, що не змогли вкрасти - зламали, а крім того - вибачте, пані Магдо - понассикали скрізь. Ви будете прибирати за ними, люб'язна леді Семмі? Я так і знав.
Семмі Чамберс мовчки попростувала до свого будиночка.
Завантажували та складали вантажі, перевіряли, переставляли, перевіряли знову. Звісно, деякі речі - досить великі речі - не могли відшукати, бо їх поставили на геть інші місця. Всі були роздратовані, Коваль кричав та лаявся, а координатори кричали та лаялись на нього.
Та згодом все виявилося у порядку. Коваль прийняв вантаж, підписав необхідні документи.
Баржа рушила у подорож лише ввечері, коли всі втомились та встигли сто разів пошкодувати, що зв'язалися з оціїю дурною справою.
Але потім мандрівники прийняли душ, перевдягнулись, повечеряли. Коваль, Мюллер (які були трохи знайомі між собою) та Магда Ковачик зібрались у затишній альтанці у передній частині баржі. Там, під дахом, стояли топчани, столик та мангал.
- Ви це насправді?- спитав Мюллер керівника експедіції.
- Хочу нарешті навчитися,- засмутився той, сідаючи на топчан з гітарою.- Все не було коли.
- Чудова ідея!- підтримала його Магда.- Ви будете грати, а ми усі співатимемо.
Коваль обережно прилаштував пальці до струн.
- Сподіваюсь, хорові співи нам найближчого часу не загрожують,- сказав Мюллер.
- Хіба це якось завадить нашій безпеці?- запитала Магда, спостерігаючи за тим, як Коваль бере аккорди.
- Нашій безпеці загрожують руські,- відповів Мюллер.- І я попросив би вас не відноситись до цих питань легковажно.
- А що ж ми зробимо у разі небезпеки?- здивувалась Магда.- Нас мало, зброї немає...
- Зброя є,- перебив ії Коваль.
- Не відволікайтеся, пане Андрію,- сказав Мюллер.- Зброя дійсно є. І набої. Ми всі маємо деякій...м-м-м... досвід. Пане Андрій воював з росіянами, я - теж... трохи. Дещо вмію на рингу та поза ним. Пане Андрій...
- Я ходив на боротьбу, коли вчився у школі,- втрутився Коваль, не відриваючись від гітари.
- Ви, пані Магдо, неодноразово перемагали у стрілецьких змаганнях. В мене для вас є гвінтівка... Не збираєтесь стріляти? Сподіваюсь, вона вам не знадобиться. Томашевські - то взагалі страшні люди. Ян був спецназівцем, Амалія щільно займається карате, перемагала у різних турнірах, хоча, зараз вже не виступає, звісно. Я б не позаздрив тому руському, якій до них причепиться. Ви бачили, як Томашевська босою ногою ламає дошку завтовшки у два пальця? В мене є відео на компі, можете зайти до мене та подивитись.
- А Семмі?- спитала Магда.
- А Семмі я зажену до трюму, у разі коли щось трапиться. Для неї в мене зброї немає. Так, це - геноцід, і я... Підходьте, приєднуйтесь!
Всі озирнулись на Томашевських, які теж підійшли до альтанки.
- А ми побачили вас з вікна і вирішили підійти, познайомитися,- сказала Амалія, посміхаючись.
- Граєте?- спитав Томашевський Коваля.
- Ще ні. А ви?
Томашевський простягнув руку, і Коваль дав йому гітару. Подружжя сіло поруч на топчан. Томашевскій вдарив по струнах, и вони з Амалією разом заспівали:
Love me tender, love me sweet
Never let me go
You have made my life complete
And I love you so.
Не можна було сказати, що Ян добре грає - він по черзі виконував два акорди; не можна було сказати, що вони з Амалією добре співали, але інші не втримались і приєднались.
Love me tender, love me true
All my dreams fulfill
For my darling, I love you
And I always will,- лунало над річкою.
Починало темніти, від води потягнуло прохолодою. Автопілот тримав баржу рівно на середині річки. Малознайомі, але доброзичливі один до одного люди спілкувались в альтанці і не хотіли розходитись.
Семмі до них не вийшла.
***
Зранку пан Коваль вийшов до пункту керування. Автопілот вів баржу без збоїв, двигуни працювали без зайвого шуму, енергетичні батареї були заряджені повністю. Коваль подивився на все це і вийшов. Не було потреби втручатися.
Томашевський сидів на кормі баржі з вудкою.
- Пан - рибак?- запитав його Коваль, привітавшись.
- Ні. Але як можна подорожувати річкою та не вудити рибу? Я взагалі сьогодні прокинувся від переляку.
- І що вас налякало?
- Я ж спершу думав відмовитись від цієї подорожі. А якби й справді відмовівся?
Він не став розповідати, як з ранку вони з Амалією трохи розминались у трюмі та раптом побачили, що там стоїть Семмі і дивиться на них. Коли Томашевськи повернулись до неї, вона стрімко вийшла.
- Трясця їй!- сердито сказала Амалія.- Вона так дивилась, що мені навіть стало соромно за свої навички.
Про цю подію Ян нічого Ковалю не сказав, а просто запросив його приєднуватися.
Капітан баржі стиснув плечима, сів поруч і теж прийнявся дивитись на поплавок, що гойдався на дрібних річкових хвилях.
Слабке травневе сонце лагідно світило з неба і грало відблисками по воді, час від часу занурюючись у нечислені хмари. Трав'янисті береги з рідкими піщаними пляжами повільно пропливали повз та відповзали за обрій.
Всі вже поснідали. Кожний будиночок комплектувався мультиваркою, микрохвильовою пічкою, електричною плитою та посудом. Мандрівники готували собі самі. Пан Коваль махнув на все рукою та залюбки їв жирне, смажене, гостре та солодке. Пані Магда та пан Йенс теоретично притримувались дієти, але були дуже раді, коли пан Андрій частував їх жирним, смаженим, гострим та солодким. Томашевски дисціпліновано дотримувались режиму, не вживали хліба, картоплі, цукру. Семмі їла якісь трави та коріння, яка вона нікому не показувала.
До найближчого поселення було ще далеченько - руським дозволяли селитися лише у визначених місцях, подалі від цивілізованого світу. Прибуття до першого табору очікувалось наступного дня.
Пані Амалія перевірила усе, що змогла.
Апаратура працювала бездоганно.
Жінка прийшла на корму і сіла біля чоловіка, звісивши ноги та трохи не діставши ними до води.
Потім прийшла пані Магда з планшетом.
- Хочу вивчити французську,- зізналася вона.- Аби читати Верлена та Рембо в оригіналі. Ви дозволите?
- Сідайте,- сказав Коваль.
Магда присіла трохи далі від усіх і попередила:
- Я буду інколи вмикати аудіо, щоб деякі слова читались вголос. Вибачте.
На це ніхто нічого їх не сказав.
Зрозуміло, що і Йєнс Мюллер теж прийшов.
- Багато піймали?- запитав він.
- Он бачите - навіть рівень води у річці знизився, стільки ми виловили,- сказав Коваль.
- Поплавок ще жодного разу навіть не сіпнувся,- доповів Томашевський.
- Сідайте вже, неробо,- запросив Коваль.- Будемо байдикувати всі разом.
- Перепрошую!- запротестувала Магда зі свого місця.- Особисто я - навчаюся!
- Добре-добре,- відповів Коваль.- Навчайтеся. Я вас розбудю, коли прийде час готувати обід.
І після цього настала тиша, в яку іноді вривалися окремі слова французською, що їх вимовляв аудіоплеєр Магди, але на це досить швидко облишили звертати увагу. Люди сиділи й дивились на воду, насолоджуючись неробством. Сонце гріло, а не палило, хвили плескали по борту баржі і...
- Французська? А російську не хочете підтягнути?
Це, звичайно, була Семмі, яка нарешті прийшла познайомитись.
- За яким бісом мені та російська?- відповіла Магда.- Не хочу я ії вчити.
- Але ж ми зараз на російській теріторії.
- Той що? Ми привезли їжу...
- Саму дешеву, прострочену та некондиційну- перебила Семмі.
- ...одежу...
- Яку купили на вагу у секонд-хенді!
- Навіть іграшки дітям. Тож нехай руські самі вивчають англійську, німецьку, українську чи польську, аби спілкуватися з нами. Дякую за розмову, я з вашого дозволу, ще почитаю.
- Пані Семмі, якщо росіянам не подобається їжа, в якої минув термін придатності, чи одежа, яку вже хтось носив, то нехай самі зроблять собі свіже та нове,- втрутився Мюллер.- Особисто я не бачу в цьому проблеми.
- Це ви не бачите,- відповів йому Коваль.- А в росіян особовий шлях і загадкова душа. Тому їм немає коли працювати, а треба упиватись рідинами, що містять спирт, і валятися під парканом.
- Чому ви ненавидите росіян?- спитала його Семмі.
- Люб'язна пані Чамберс, це неправда. В мене немає ненависті до росіян. Так, я воював проти них; так, це дуже підлий та підступний народець. Але ненависть - це занадто розкішно для них. Особисто я вважаю їх лайном, яке треба прибрати та тримати подалі, аби воно не смерділо та не приваблювало здоровезних зелених мух. За відповідь можете не дякувати.
Семмі підійшла до Томашевських і сказала:
- Вибачте за те, що налякала вас вранці.
- Та годі вам, не така ви вже й страшна,- відповів Ян.
Магда затулила рота долонею, аби не розреготатися вголос.
- Як ви ставитесь до росіян?
- Приблизно так саме, як і пан Коваль. Хоча я не воював, але мої батьки мені про них багато розповідали.
- Що саме?- не здаваласа Семмі.
- Дуже огидні та мерзенні речі. Можливо, й розповім колись.
- І запам'ятайте, дамочко, ви можете оприлюднювати розмови з нами у своїх блогах лише з нашого дозволу,- заявила Томашевська.- Інакше - суд; і не сприймайте це порожньою погрозою. Вітаю, у вас з'явився новий читач - дуже уважний та прискіпливий.
Семмі відійшла від неї і сказала відразу усім:
- Чому ви так до мене? Я вам не ворог. Навпаки! Я хочу, щоб були мир та взаємоповага.
- Це відчувається,- відповіла Амалія.
Семмі розвернулась та покрокувала до себе.
- Я вже вп'яте в такій подорожі,- сказав Коваль.- І три рази з попередніх чотирьох мені нав'язували ось таких носіїв миру та взаємоповаги. Одна з цих, як ви висловилися, пані Амаліє, дамочок, була чоловічої статі. Всю подорож вони тактовно не помічали всіх радощів та принад руського світу і виїдали дірки у головах екіпажу. Було безліч конфліктів... Звідки тільки беруться такі люди?
- А ну ії до біса,- відповіла Магда.- Ми сьогодні ввечері будемо співати оце: "Лов ми тендер"? Мені страшенно сподобалось.
- Можна і щось інше,- відповів Йенс Мюллер.
- В мене не такий вже й багатий репертуар,- зізнався Ян.- Але я буду вчитися. Та ви подивіться! Невже?!
Томашевський смикнув вудочку и витяг з води маленьку, прозору рибку.
- З почином!- сказав Коваль.
***
Потім всі пішли готувати обід, ну, в сенсі, Томашевські пішли готувати обід. Семмі їла свої трави, а інші попростували до Коваля, який зранку натушив цілу гору рису з куркою, морквою та цибулею у мультиварці.
- Родина велика,- пояснив він.- Діти, онуки. Нас із бабкою щоденно відвідують, ось я й звик готувати багато.
Йенс з Магдою були не проти.
Після обіду хтось спав, хтось нишпорив в інтернеті, хтось спілкувався з рідними та близькими мобільним зв'язком.
Так пройшов день.
Ввечері п'ятеро мандрівників зібрались у альтанці. Мюллер розпалив багаття, а Томашевскі заварили якись страшенно корисний чай. Всі зручно розвалились на топчанах (Магда навіть принесла з собою невиличку подушку) та розмовляли ні про що. Гітара стояла біля столу, але в ній поки не було потреби.
Коли прийшла Семмі, Магда розповідала кумедний випадок зі своїй практики. Захисниця знедолених присіла навпочіпки біля альтанки.
- Наливайте собі чаю,- запросила ії Амалія.- Тільки підсоложуйте, якщо маєте потребу.
- Дякую,- відповіла Семмі.- Послухайте, люди, годі вже ставитися до мене вороже. Я й справді просто хочу миру. Ви ж знаєте, що мене кинули батьки, і я зростала у сирітському приюті?
- Так,- відповів Мюллер.
- С дитинства я терпіла образи та приниження. І тоді пообіцяла собі, що допомагатиму слабким, коли стану дорослою.
- Це дуже зворушливо,- зауважила Амалія.
- Я дійсно хочу допомогти всім. Дітям, жінкам, тваринам, росіянам. Можливо, це й виглядає по-дурному, але сприйміть мене такою, як якою я є.
- Цілком слушно,- погодився Коваль.- Але й ви, юна леді, теж не намагайтеся нас виховувати.
- Я не буду,- пообіцяла Семмі.
- Біда в тому, що діячі з таких організацій, які когось захищають, не бачать нічого страшного в тому, аби зневажати та принижувати інші категорії населення.
- Саме в цю подорож я напросилась не для того, аби когось захищати,- заявила Семмі.- Просто мені треба переглянути деякі свої принципи. Я добре заробляю останнім часом та стала дещо відомою. На тому тижні шоста за рахунком жінка прийшла до мене і сказала, що вона - моя мати. З п'яти попередніх двоє були білими, одна виявилась старшою за мене лише на два роки. Мабуть, я роблю щось не те і не так.
Ніхто нічого не сказав.
- То ви не проти, якщо я до вас приєднаюсь?- уточнила Семмі після паузи.- Тільки спочатку піду по чашку. Мало не забула - я добре граю на гітарі.
- Чого ж ви мовчали???!- заволав Коваль.- З цього й треба було починати!
- Я зараз,- відповіла Семмі і побігла до себе.
***
Ніч була прохолодною і ясною. Мандрівники поприносили куртки зі светрами, одяглись, та присіли поближче до багаття, на якому підсмажували хліб з сосисками. На небі світились зірки, у річці гуляла риба. Одного разу з темного берега у воду шубовснуло щось таке важке, що Мюллер мало не побіг за гвинтівкою, але потім передумав.
Семмі й справді добре грала на гітарі, щоправда, знала не всі пісні. Коли ії просили зіграти незнайому, вона спершу находила ту пісню в інтернеті, а потім уважно слухала у навушниках, нервово рухаючі пальцями. Після цього грала, а всі хором співали.
Врешті-решт, концерт скінчився, і Коваль був змушенй йти за пивом, на яке погодились навіть режимники Томашевскі, а Семмі відмовилась категорично. Мандрівники зручно улаштувались на топчанах, дивились на зірки, згасше багаття, воду за бортом. Розмовляти нікому не хотілось. І лише коли деякі почали засинати, Магда розігнала всіх по каютам, аби ніхто не застудився на прохолодному повітрі.
***
Зранку Коваль спустився у трюм за борошном, побачив, як Томашевські розмахують ногами у безконтактному спарингу, та розхотів робити взагалі будь-що. Він налаштував вудочку, нанизав на гачка шматочок сосиски та кинув у воду, а сам розвалився на шезлонгу.
Доволі швидко якась нахабна риба зжерла наживку, а Коваль не встиг підсікти. Насаджувати на гачок новий шматок сосиски він полінувався і закинув у воду порожній.
- Ви ж, начебто, говорили, що хочете напекти млинів,- нагадав йому Мюллер.
- Неправда. Я говорив, що поїв би млинів,- заперечив Коваль.- А пекти їх я не хочу.
- Он як. А є у вас ще одна вудка?
- Візьміть цю. Тільки насадіть щось на гачка, але не вздумайте піймати рибу, бо ж ії доведеться патрати, а я не хочу нічого робити.
- Ви, часом, не захворили, пане Андрій?
- Я давно вже не почував себе настільки здоровим, герр Йенс. Але вибачте. Розмовляти я теж не хочу.
Млини спекла Магда. Мюллер погодився патрати рибу, але так нічого й не впіймав, Томашевські лежали на топчанах и читали електронні книги, Семмі знімала відео для своєго блогу і змусила Коваля привітати ії дописувачів.
А після обіду з мандрівники побачили перше руське поселення.
***
Голова поселення на призвище Полтавець радо зустрів гостей. Йому с дружиною виповнилось трохи за півсторіччя, вони працювали тут удвох, дітей на Росію не брали.
Зібрались всі працівники адміністрації та безпеки з родинами - двадцятеро чоловіків та жінок різного віку. Коваль передав їм продукти, одежу та замовлення з магазинів, після цього вигнали руськіх, аби вони розвантажили гуманітарку. Томашевські та Семмі побачили їх уперше. Руські були неохайними, з пропитими пиками, незрозумілого віку та одягнені в брудний і драний одяг.
Мюллер, як и обіцяв, не пустив їх на борт. Під його та Коваля наглядом руські заходили по трапу до трюму, брали те, на що показували, та виходили. Ані чогось вкрасти, ані десь нагадити їм не вдалося.
Перша частина зустрічі відбулась у місцевій бані - світлому та просторому приміщенні, куди раз на тиждень заганяли руськіх, аби їх помити. Лише Мюллер залишився охороняти баржу, та Семмі пішла подивитись на бараки.
Люди сидили за довгими столами на лавках, пили, їли, розмовляли. Місцеві розпитували про життя у цивілізованому світі, розповідали про своє.
По закінченню обіду хтось рушив до себе, інші пішли подивитись баржу, а Полтавець запросив мандрівникив до себе. Представники адміністрації жили у невеличких будиночках, навколо яких садили дерева та квіти. Полтавець і його заступник винесли довгий стіл з хати на вулицю; всі розсілись під квітучими вишнями. Всього там було дев'ятеро людей. Крім Коваля, Магди, Томашевських, Полтавців ще прийшли заступник голови адміністрації з дружиною та лікар. Пили сідр з місцевих сортів яблук, говорили про життя, згадували молоді роки.