7.03.2011 або про «вітьків»
В СРСР у свій час зародилося таке собі неформальне об’єднання як «мітькі». Це були такі собі творчі люди, що вийшли з юнацького віку, але і дорослими не стали. Серед решти інших неформалів ці яскраво виділялись російським менталітетом і відповідною філософією, тобто: заробляли живописом або літературою, мали схильність до душевних теревень, музичних вправ, дуже любили горілку і не дуже - працювати. Особливою зовнішньою відмінністю була обов’язкова наявність смугастих синьо-білих тільників, хоча до повітряно-десантних військ ці люди ніякого відношення не мали. І взагалі - від Збройних Сил воліли триматися подалі, всіляко підкреслюючи свій пацифізм. Відверто кажучи, це були доволі оригінальні люди, відкриті, а тому беззахисні. Як кожна поважаюча себе субкультура мріяли завоювати світ, а як творчі люди спромоглися створили свій сленг, який розповсюджували майже на всі прояви життя, як такого.
На цьому тлі в сучасних умовах буде доречно представити «нашу відповідь Росії». А саме - взяти до розгляду сучасних українських митців - наприклад, в такій тонкій сфері як політика, котрі також активно прагнуть підкорити світ, або як мінімум, одну державу в ньому. Отже не просто абияких дорослих ледарюг, а панів, обтяжених владою, великоваговиков у суспільно-політичному житті країни. Аналогом російським «мітькам» я пропоную вважати наших «вітьків»… Зверніть увагу, наскільки це ім’я розповсюджене і вагоме на фінансово-державному олімпі. Воно одразу спливає в пам’яті, варто лише згадати прізвища: Пінчук, Медведчук, Балога, Янукович, Ющенко. Доречно додати в цю славну когорту і покійного Чорномирдіна - який формально був росіянином, але більшу частину свого політичного життя прожив послом саме в Україні, і тільки його перли сміливо тягнуть на «почесного». А то й «заслуженого». Це вже залежить від вподобань прихильників і ступеня вдячності решти соратників.
То чим славні ці хлопці? А тим самим, чим і їхні російські однодумці з рядів неформалів. Але наші «вітькі» залишили позаду російських митців. Наразі їхня «творчість» оточує нас всюди: валить з газет і журналів, лізе з білбордів, дзижчить з телебачення і радіоефіру. Про таку популярність «мітькі» могли тільки мріяти. А «вітькам» їхні мрії вдалися і тепер вони можуть вільно і щасливо жити, вдосконалювати свої речі, ні в чому себе не обмежувати, за законами, створеними винятково для самих себе. В них власна, відмінна від решти система цінностей, і звідси - їхні дії, які на перший погляд можуть здатися незрозумілими. Але це зовсім не означає, що в їхніх рухах і кроках немає логіки. Логіка є, але - своя. І лексика - своя. А це вже - один з носіїв культури. Хоча, що там культура, коли досягнення наших «вітьків» в будь-якій галузі настільки неперевершені, що зрушення, які вони створили важко переоцінити. Навіть, без огляду на знак тих зрушень, результат піддавати сумніву просто неможливо. Де-де, а в цьому напрямку Україна таки обійшла свою сусідку Росію. Куди тим північно-східним «мітькам» до своїх українських «колег». А все тому, що «вітькі» насамперед славні своєю унікальністю. Крім організаційних здібностей і безлічі інших талантів, вони просто виняткові люди. Переможці. Їх природні здібності і життєві досягнення щодо політичних перформансів та економічних візерунків дозволяють їм робити що і як завгодно. А самих їх перевершити майже неможливо. Їх можна здолати тільки великою кількостю. Або це може зробити інший Переможець. Тобто «вітьок». Якщо ти не «вітьок», або в тебе мало прихільників - шансів немає. Хіба може з ними порівнятися якийсь Миколка, нехай він хоч сам Азаров? Та ніколи! «Миколка» і вербально не надто сприймається, особливо в темних провулках, і взагалі - синонім невдахи. Достатньо загадати останнього «ампіратора» Росії. А втім, хтозна, як воно може повернутися на наших теренах, бо як казав один авторитет з попередньої команди «льончиків»: «Україна - не Росія».
На цьому тлі в сучасних умовах буде доречно представити «нашу відповідь Росії». А саме - взяти до розгляду сучасних українських митців - наприклад, в такій тонкій сфері як політика, котрі також активно прагнуть підкорити світ, або як мінімум, одну державу в ньому. Отже не просто абияких дорослих ледарюг, а панів, обтяжених владою, великоваговиков у суспільно-політичному житті країни. Аналогом російським «мітькам» я пропоную вважати наших «вітьків»… Зверніть увагу, наскільки це ім’я розповсюджене і вагоме на фінансово-державному олімпі. Воно одразу спливає в пам’яті, варто лише згадати прізвища: Пінчук, Медведчук, Балога, Янукович, Ющенко. Доречно додати в цю славну когорту і покійного Чорномирдіна - який формально був росіянином, але більшу частину свого політичного життя прожив послом саме в Україні, і тільки його перли сміливо тягнуть на «почесного». А то й «заслуженого». Це вже залежить від вподобань прихильників і ступеня вдячності решти соратників.
То чим славні ці хлопці? А тим самим, чим і їхні російські однодумці з рядів неформалів. Але наші «вітькі» залишили позаду російських митців. Наразі їхня «творчість» оточує нас всюди: валить з газет і журналів, лізе з білбордів, дзижчить з телебачення і радіоефіру. Про таку популярність «мітькі» могли тільки мріяти. А «вітькам» їхні мрії вдалися і тепер вони можуть вільно і щасливо жити, вдосконалювати свої речі, ні в чому себе не обмежувати, за законами, створеними винятково для самих себе. В них власна, відмінна від решти система цінностей, і звідси - їхні дії, які на перший погляд можуть здатися незрозумілими. Але це зовсім не означає, що в їхніх рухах і кроках немає логіки. Логіка є, але - своя. І лексика - своя. А це вже - один з носіїв культури. Хоча, що там культура, коли досягнення наших «вітьків» в будь-якій галузі настільки неперевершені, що зрушення, які вони створили важко переоцінити. Навіть, без огляду на знак тих зрушень, результат піддавати сумніву просто неможливо. Де-де, а в цьому напрямку Україна таки обійшла свою сусідку Росію. Куди тим північно-східним «мітькам» до своїх українських «колег». А все тому, що «вітькі» насамперед славні своєю унікальністю. Крім організаційних здібностей і безлічі інших талантів, вони просто виняткові люди. Переможці. Їх природні здібності і життєві досягнення щодо політичних перформансів та економічних візерунків дозволяють їм робити що і як завгодно. А самих їх перевершити майже неможливо. Їх можна здолати тільки великою кількостю. Або це може зробити інший Переможець. Тобто «вітьок». Якщо ти не «вітьок», або в тебе мало прихільників - шансів немає. Хіба може з ними порівнятися якийсь Миколка, нехай він хоч сам Азаров? Та ніколи! «Миколка» і вербально не надто сприймається, особливо в темних провулках, і взагалі - синонім невдахи. Достатньо загадати останнього «ампіратора» Росії. А втім, хтозна, як воно може повернутися на наших теренах, бо як казав один авторитет з попередньої команди «льончиків»: «Україна - не Росія».