7.11.2014
Нарешті купив метал. Бронзи не було, а у виборі між латунню і дюралем, перемогу святкував останній. Узяв кілька метрів. Вмовив на партію меншу, ніж у них задекларована мінімальна. Щоправда, через це вони підняли ціну з 85 до 115 грн. Та й побігати довелося: офіс від банку знаходився неподалік, а ось їхній склад виявився за кілька кілометрів, аж під новим терміналом аеропорту Жуляни. Ну то - дрібниці, головне, що знайшли. І добре, що дядько - професійний водій, який Києв знає, як свої п’ять пальців...
Вечором виступив на радіо. Був запис, до прямого ефіру я ще не доріс. Та й у записі - не все сподобалося: і нервував і хвилювався і поспішав і голос не міг настроїти і акценти не туди розставив... Навряд чи в ефір підуть усі дванадцять начитаних сторінок, але нехай буде а архіві. Може знадобиться колись...
Нарешті зустрівся з двоюрідним братом, бо за цілий тиждень так і не спромоглися побачити одне одного. Шкода, що мало поговорили. Брат запропонував роботу - писати скетчі для одного з шоу на СТБ. Відповів, що подумаю. Оце й думаю: з одного боку - гроші непогані, а з іншого - часу нема, бо усе розплановане на два тижні вперед.
Щодня бачу сни. Цікаві й дурні. Інколи - кошмарні. Але щодня. У Донбасі такого не було. Вважаю, це ознака, що в столиці життя цікавіше.
До слова, гуляючи з паном В. біля будинку з химерами, побачили люк підземної комунікації, датований 1940-м роком. У Донбасі таке не протримається і чотирьох тижнів. І це не дивно: можна лікувати гонорею, але ідіотизм невиліковний. Принаймні, не сучасною медициною. Втім, ідіотів я намагаюся ігнорувати. І хоч це у мене не завжди виходить, закликаю усіх: життя надто коротке, щоб розмінювати його на неприємних людей. Тримайтеся свого кола.
Вечором виступив на радіо. Був запис, до прямого ефіру я ще не доріс. Та й у записі - не все сподобалося: і нервував і хвилювався і поспішав і голос не міг настроїти і акценти не туди розставив... Навряд чи в ефір підуть усі дванадцять начитаних сторінок, але нехай буде а архіві. Може знадобиться колись...
Нарешті зустрівся з двоюрідним братом, бо за цілий тиждень так і не спромоглися побачити одне одного. Шкода, що мало поговорили. Брат запропонував роботу - писати скетчі для одного з шоу на СТБ. Відповів, що подумаю. Оце й думаю: з одного боку - гроші непогані, а з іншого - часу нема, бо усе розплановане на два тижні вперед.
Щодня бачу сни. Цікаві й дурні. Інколи - кошмарні. Але щодня. У Донбасі такого не було. Вважаю, це ознака, що в столиці життя цікавіше.
До слова, гуляючи з паном В. біля будинку з химерами, побачили люк підземної комунікації, датований 1940-м роком. У Донбасі таке не протримається і чотирьох тижнів. І це не дивно: можна лікувати гонорею, але ідіотизм невиліковний. Принаймні, не сучасною медициною. Втім, ідіотів я намагаюся ігнорувати. І хоч це у мене не завжди виходить, закликаю усіх: життя надто коротке, щоб розмінювати його на неприємних людей. Тримайтеся свого кола.