15.10.2014
Мати вже вдома, вже садить часник і консервує дачу на зиму: знімає крани, збирає інструмент, обробляє дерева… Каже, дісталися назад дуже вигідно: лише за сто двадцять гривень. Втім, не зовсім і «дісталися», машина довезла їх тільки до дач, далі не ризикнула, у місто вже пішки входили.
Одразу і хресна зателефонувала: дякувала за все. З оповідок її чоловіка за Артемівськ, вийшло, що у нас інша цивілізація: усе працює, усе є, а головне - мир, безпека і закон. Хтів їй сказати: «подякуйте Росії», але втримався - люди прозріли і слава Богу.
Правду кажуть: «не май сто гривень, а май сто друзів». Якби не мої зв’язки в «Ощадбанку» і Пенсійному фонді - їздили б ці біженці в Артемівськ три рази: за номерками у чергу, за виписками на реквізити для Пенсійного фонду і, власне, за картками... А так - за півдня усе вирішили: без нервів і колотнечі. Для них. Мені-то її інсультний чоловік мозок з’їв. Нічого не зробиш: поки ватнику розум вправиш, - сам здурієш.
Мати звзнається, що лається з ополченцями щодня. Вони спочатку наярювали їй свою пропаганду, потім сперечалися з нею, тепер - мовчать, бо та їхні побрехеньки розбиває елементарною логікою. Сміється по телефону: вони мене розстріляють. Хоча, я вже не одна там така.
Люди оповідають про цікавий випадок: один зі здичавілих собацюр навчився красти по дві хлібини за раз. Ну я розумію, коли собака потягне одну хлібину, це - природно, пори те, що люди наразі не допускають подібного, але щоб дві одразу потягнути?! Хоч би одним оком глянути на того собаку...
Але правду кажучи, мати здала. Сильна змарніла, посивіла, під очима - набряки. Каже, нирки турбують. Мабуть, це у нас родинне... У мене жила - тут тепло, і то жалілася, як тягне ногу і ниє права нирка. А як у холодному підвалі? А взимку? Добре, що я відмовився брати у неї картку на отримання пенсії в Ощадбанку. Це буде стимул якнайшвидше повернутися - отримати гроші. Силоміць залишив у себе її речі і сказав, щоб не дурила, а закінчувала свої дачні справи, забирала документи, кицьку та приїжджала до мене. За півтора місяці, їй пообіцяли через банкомат виплатити усю заборгованість по пенсії і з тої пори регулярно видавати щомісяця, а в ЛНР їй се одно нічого не дадуть. Хіба що - розстріляють. Бо вона ж у мене не змовчить і не заспокоїться...
У голові - суцільний розгардіяш. Від новин з малої Батьківщини, з внутрішніх і зовнішніх фронтів, з роботою, яка раптом навалилася, у мене усе вивалилося з віртуальних полиць пам’яті і створило «купу малу». Навіть не знаю, коли розгрібатимусь...
Одразу і хресна зателефонувала: дякувала за все. З оповідок її чоловіка за Артемівськ, вийшло, що у нас інша цивілізація: усе працює, усе є, а головне - мир, безпека і закон. Хтів їй сказати: «подякуйте Росії», але втримався - люди прозріли і слава Богу.
Правду кажуть: «не май сто гривень, а май сто друзів». Якби не мої зв’язки в «Ощадбанку» і Пенсійному фонді - їздили б ці біженці в Артемівськ три рази: за номерками у чергу, за виписками на реквізити для Пенсійного фонду і, власне, за картками... А так - за півдня усе вирішили: без нервів і колотнечі. Для них. Мені-то її інсультний чоловік мозок з’їв. Нічого не зробиш: поки ватнику розум вправиш, - сам здурієш.
Мати звзнається, що лається з ополченцями щодня. Вони спочатку наярювали їй свою пропаганду, потім сперечалися з нею, тепер - мовчать, бо та їхні побрехеньки розбиває елементарною логікою. Сміється по телефону: вони мене розстріляють. Хоча, я вже не одна там така.
Люди оповідають про цікавий випадок: один зі здичавілих собацюр навчився красти по дві хлібини за раз. Ну я розумію, коли собака потягне одну хлібину, це - природно, пори те, що люди наразі не допускають подібного, але щоб дві одразу потягнути?! Хоч би одним оком глянути на того собаку...
Але правду кажучи, мати здала. Сильна змарніла, посивіла, під очима - набряки. Каже, нирки турбують. Мабуть, це у нас родинне... У мене жила - тут тепло, і то жалілася, як тягне ногу і ниє права нирка. А як у холодному підвалі? А взимку? Добре, що я відмовився брати у неї картку на отримання пенсії в Ощадбанку. Це буде стимул якнайшвидше повернутися - отримати гроші. Силоміць залишив у себе її речі і сказав, щоб не дурила, а закінчувала свої дачні справи, забирала документи, кицьку та приїжджала до мене. За півтора місяці, їй пообіцяли через банкомат виплатити усю заборгованість по пенсії і з тої пори регулярно видавати щомісяця, а в ЛНР їй се одно нічого не дадуть. Хіба що - розстріляють. Бо вона ж у мене не змовчить і не заспокоїться...
У голові - суцільний розгардіяш. Від новин з малої Батьківщини, з внутрішніх і зовнішніх фронтів, з роботою, яка раптом навалилася, у мене усе вивалилося з віртуальних полиць пам’яті і створило «купу малу». Навіть не знаю, коли розгрібатимусь...