21.09.2014 або про окупацію
Мати оповідає, що в окупованому Первомайську норми видачі продуктів становлять чверть стандартної буханки хліба на дві доби. Агов, блокадний Ленінград? Естафету прийнято! Добре що мати зробила запаси і має дачу. Втім, на дачі терористи добряче похазяйнували: вирізали усю капусту і решту помідорних кущів... Добре, що картоплю з цибулею встигла вивезла: зиму переживе. Виїжджати, як я зрозумів, не планує - каже, саме у нашому під’їзді окупанти влаштували пункт видачи хліба на кварталі. Вже питали, хто мешкає на першому поверсі? Якби не моя присутність - зробили склад з квартири...
Дві старі баби, яких мати знає особисто, які з перекошеними ротами: «Росія! Росія!» нарізали кола по кварталах Первомайська тепер не лицедіють. Тепер вони стоять на колінах перед окупантами і просять їх «йдіть звідси!» У відповідь, зрозуміло, лунають матюки. Так одна з них давай ридма ридати: «Хіба так можна? Мені вісімдесят вісім років!» Так обидва і стоять на колінах, тільки одна - мовчки молиться і лобом у пол тицькає, а друга сльози розмазує. Три місяці посиділи без пенсії - зрозуміли. І це ще не зима!
А тим часом бойовики ходять по будинках і пропонують гуманітарну допомогу в обмін на паспортні дані. По нашому кварталу ще не ходили, а на сусідньому - люди масово відмовлялися: допомогу чи дадуть чи ні, а особисті відомості хтозна куди і для чого підуть.
Дехто з материних знайомих, які спочатку виїхали до Росії, рятуючись від бойових дій, тепер волають, що хочуть повернутися назад, до Первомайська. На хвилиночку! Люди, які тікали у вирій російської стабільності і процвітання, бажають повернутися у розгромлений Донбас. Це найкраща ілюстрація відмінності реальності і кісєльовщини.
За чутками у місті, нещодавно у селищі Калинове, що на південний схід від міста, був бій. Мати переказує чужу інформацію: «там одній жінці з Сівередонецька, яка серед бойовиків була, голову відірвало, а іншого чоловіка також з їхніх - вбило». Треба так розуміти, що та, що без голови лишилася - вижила... Хоча, цинічно дивлячись на усі ці події, вже нічому не дивуюся: ватники такі істоти, що цілком здатні існувати і без голови.
У себе в Артемівську маю неочікувані відкриття. Дехто з патріотів, які усі роки Незалежності носили оселедці і шпиняли мене відсутністю вишиванки, побігли плазувати перед ДНР і засичали на Україну, звинувачуючи її у слабкості. А деякі, попри декларовані гасла, вперто відмовляються допомогти, хоча б іржавою копійчиною, але й надалі декларують свій патріотизм. І навпаки - ті, кого я ніколи не вважав носіями хоч якоїсь ідеї, порожніми і десь ворожими для українства особистостями, раптом виступили на захист держави, всебічно або у міру сил допомагають... Неправду кажуть: «війна все спише», дещо навпаки - поміняє і закарбує.
Дві старі баби, яких мати знає особисто, які з перекошеними ротами: «Росія! Росія!» нарізали кола по кварталах Первомайська тепер не лицедіють. Тепер вони стоять на колінах перед окупантами і просять їх «йдіть звідси!» У відповідь, зрозуміло, лунають матюки. Так одна з них давай ридма ридати: «Хіба так можна? Мені вісімдесят вісім років!» Так обидва і стоять на колінах, тільки одна - мовчки молиться і лобом у пол тицькає, а друга сльози розмазує. Три місяці посиділи без пенсії - зрозуміли. І це ще не зима!
А тим часом бойовики ходять по будинках і пропонують гуманітарну допомогу в обмін на паспортні дані. По нашому кварталу ще не ходили, а на сусідньому - люди масово відмовлялися: допомогу чи дадуть чи ні, а особисті відомості хтозна куди і для чого підуть.
Дехто з материних знайомих, які спочатку виїхали до Росії, рятуючись від бойових дій, тепер волають, що хочуть повернутися назад, до Первомайська. На хвилиночку! Люди, які тікали у вирій російської стабільності і процвітання, бажають повернутися у розгромлений Донбас. Це найкраща ілюстрація відмінності реальності і кісєльовщини.
За чутками у місті, нещодавно у селищі Калинове, що на південний схід від міста, був бій. Мати переказує чужу інформацію: «там одній жінці з Сівередонецька, яка серед бойовиків була, голову відірвало, а іншого чоловіка також з їхніх - вбило». Треба так розуміти, що та, що без голови лишилася - вижила... Хоча, цинічно дивлячись на усі ці події, вже нічому не дивуюся: ватники такі істоти, що цілком здатні існувати і без голови.
У себе в Артемівську маю неочікувані відкриття. Дехто з патріотів, які усі роки Незалежності носили оселедці і шпиняли мене відсутністю вишиванки, побігли плазувати перед ДНР і засичали на Україну, звинувачуючи її у слабкості. А деякі, попри декларовані гасла, вперто відмовляються допомогти, хоча б іржавою копійчиною, але й надалі декларують свій патріотизм. І навпаки - ті, кого я ніколи не вважав носіями хоч якоїсь ідеї, порожніми і десь ворожими для українства особистостями, раптом виступили на захист держави, всебічно або у міру сил допомагають... Неправду кажуть: «війна все спише», дещо навпаки - поміняє і закарбує.