29.05.2014
У першій половині дня смажили шашлики у Круглику, на території будівництва братової садиби. Покликали усіх: і сусідів, які так само будуються і працівників, які задіяні на внутрішніх роботах у будинку. Пан Мишко, жартома відмовився від м’яса і продовжуючи фарбувати стіни, заявив:
- Не можу я їсти, коли у країні таке робиться!
Сусіди у брата виявилися моєї вдачі: Ярослав Іванович - колишній шахтар зі Свердловська на Луганщині і пан Ростислав - біженець з Криму, який не схотів залишатися під владою російських окупантів. Маленький інтернаціонал по-києвські. Згодом приїхав ще один колишній кримчанин - пан Володимир, який задушевно оповідав історії про свою знайому пані Наталю Поклонську, яка тепер перебуває на посаді генерального прокурора Криму. Особливо цікавими були моменти пиятик на узбережжі у компанії таких само подруг, у т.ч. і його куми, до стану повного безпам’ятства і втрати трусів...
Пізніше поїхав на вокзал у Києві, де купив квиток у зворотньому напрямку на тридцяте травня.
Згодом зустрівся з пані О. aка Smijana, з якою товаришую у Жувому Журналі. Розвіртуалізація відбулася у парку Максима Рильського, неподалік станції метро Голосіївська. Мовою дипломатів «зустріч пройшла у теплій дружній обстановці». Обмінялися приємним настроєм, думками, бідами, планами і сподіваннями на краще.
Раптом виявилося, що на виставку меблів, з якими я їхав до Києва, приїхала пані Н. з якою ми у ланці нашої підпільної боротьби. Її просто прибило, коли я назвав києвську адресу, де вона наразі перебуває. Причому, ми обидва їхали до Києва в один день, не знаючи одне про одного. Тільки й того, що вона - потягом, а я - з далекобійником... Ось він - зворотній бік конспірації, коли особисті плани - загальновідомі, бо ми - сучасні відкриті люди і живемо в світі сучасних технологій, але їх реалізація є таємницею. Принаймні, до певного часу...
Трохи пізніше виявилося, що у Києві наразі перебувають ще двоє наших спільних знайомих і добрих друзів: Славко С. І Сергій З. Ну і як було не зустрітися?
Зустрілися увечері на станції метро Олімпійська, посиділи на сходах біля стадіону, поїли морозива, погуляли старовинним Києвом і нарешті всілися на постаменті пам’ятника Шевченку в однойменному парку, милуючись підсвіченим червоним корпусом КНУ ім. Того ж таки Тараса Григоровича, як символа «кривавої києвської хунти». Своє перебування зацифрували на фото у різних форматах. Ще одна сторінка нашого життя... Шкода, не здогадалися попрохати сторонніх людей засвідчити нас чотирьох разом.
- Не можу я їсти, коли у країні таке робиться!
Сусіди у брата виявилися моєї вдачі: Ярослав Іванович - колишній шахтар зі Свердловська на Луганщині і пан Ростислав - біженець з Криму, який не схотів залишатися під владою російських окупантів. Маленький інтернаціонал по-києвські. Згодом приїхав ще один колишній кримчанин - пан Володимир, який задушевно оповідав історії про свою знайому пані Наталю Поклонську, яка тепер перебуває на посаді генерального прокурора Криму. Особливо цікавими були моменти пиятик на узбережжі у компанії таких само подруг, у т.ч. і його куми, до стану повного безпам’ятства і втрати трусів...
Пізніше поїхав на вокзал у Києві, де купив квиток у зворотньому напрямку на тридцяте травня.
Згодом зустрівся з пані О. aка Smijana, з якою товаришую у Жувому Журналі. Розвіртуалізація відбулася у парку Максима Рильського, неподалік станції метро Голосіївська. Мовою дипломатів «зустріч пройшла у теплій дружній обстановці». Обмінялися приємним настроєм, думками, бідами, планами і сподіваннями на краще.
Раптом виявилося, що на виставку меблів, з якими я їхав до Києва, приїхала пані Н. з якою ми у ланці нашої підпільної боротьби. Її просто прибило, коли я назвав києвську адресу, де вона наразі перебуває. Причому, ми обидва їхали до Києва в один день, не знаючи одне про одного. Тільки й того, що вона - потягом, а я - з далекобійником... Ось він - зворотній бік конспірації, коли особисті плани - загальновідомі, бо ми - сучасні відкриті люди і живемо в світі сучасних технологій, але їх реалізація є таємницею. Принаймні, до певного часу...
Трохи пізніше виявилося, що у Києві наразі перебувають ще двоє наших спільних знайомих і добрих друзів: Славко С. І Сергій З. Ну і як було не зустрітися?
Зустрілися увечері на станції метро Олімпійська, посиділи на сходах біля стадіону, поїли морозива, погуляли старовинним Києвом і нарешті всілися на постаменті пам’ятника Шевченку в однойменному парку, милуючись підсвіченим червоним корпусом КНУ ім. Того ж таки Тараса Григоровича, як символа «кривавої києвської хунти». Своє перебування зацифрували на фото у різних форматах. Ще одна сторінка нашого життя... Шкода, не здогадалися попрохати сторонніх людей засвідчити нас чотирьох разом.