18.02.2013 або про сеанс кацапізму
Відвідини театру у провінції - подія неабияка. 17 лютого в Артемівську давали «Собаче серце». Ні, у театрі ще не годують, вуха філістерів Донбасу можуть не напружуватися. Це назва така. За Булгаковим. Втім, спокушеним театралам і людям, які знаються на мистецтві, насамперед була цікава постановка Валерія Золотухіна. Решта глядачів прийшла «на імена». Не часто місцеву публіку балують зірки сусідньої країни, тим більше - країни театральних традицій.
Обмовлюся, квитки я брав завчасно і на той час балконом не торгували. Буцімто, не дали… Підозрюю, розрахунок ставився на заповнення залу - несолідно мати лисину у центрі. Балкон вирішили тримати у резерві. Механізм заповення лакун у подібних випадках у місті давно відпрацьовано - за рахунок розповсюдження квитків на великих підприємствах: як і будь-яка провінція, Артемівськ прагне тримати реноме, а тому демонструвати московським гастролерам повний зал - питання принципове. Втім, «Собаче серце» і без зайвих рухів - рейтингова річ, тому ажіотаж мав місце бути. У назначений час адміністрація навіть виставила додаткові стільці…
Ще до події, з одного погляду на афішу, досвідчена людина може скласти приблизну уяву рівня пропонованої вистави. Підбір акторського складу тягнув на двійку. Безумовно, режисер має право на особисте бачення авторського твору, крутити сюжет по своєму і акценти ставити відповідно до власних вподобань, але типажі мусять мати відповідність. Інакше - фальш. А це - ганьба, якщо актор вважає себе митцем. Так, «Московський Незалежний театр» - антрепризний. Але це не заважає хоч трохи поважати своїх глядачів і не намагатися в одну фірманку впрягати коня і козу. Перелицьоване порівняння з Пушкіна цілком відповідає стану речей: серед акторів гастролюючого театру є достатня кількість пристойних виконавців, серед яких можна вибрати опуклі персонажі для подібної гострої вистави: Жарков, Федорцов, Горянський, Долинський, Семчев, Стеклов, Панін… А нам дали «не рибу і не м’ясо». Як наслідок - провал.
Так. Беру на себе сміливість заявити про повний провал. І якщо у першого акту ще було майбутнє, у вигляді другого, то другий акт, м’яко кажучи, - приніс розчарування. Актор у театрі від актора кіно відрізняється більшою відповідальністю. У першого - робота унікальна, ручна, душевна, твориться в єдиному примірнику. Він робить раз. Він - ріже, мов хірург. Дубль йому ніхто не дасть. Це у кіно можна до безкінечності ганяти сцену, підчищаючи халтуру; театр помилки висвітлить одразу. Актор театру - заручник миті. І що ми бачили? Звісно, кожен вгледів своє. За себе скажу, що став свідком типової шабашки акторів третього ґатунку. Хлопці виїхали заробити. І роблять те без жодних докорів сумління. Навіть в антракті лунали оголошення щодо можливості для глядачів «придбати продукцію театру». Так на ярмарках рекламують свій товар приватні підприємці, а у вихідний день - зазивають покупців супермаркети. До слова, я вважаю будь-який заробіток - нормальним. Ненормальним я бачу відсутність майстерності. Навіть ознак бажання викластись перед публікою. А навіщо? Для провінції і це - за щастя. Але так можна і втратити себе. Причому, остаточно. Людина звикає і - котиться… Униз завжди легше ніж вгору. Я розумію, що тур затягнувся, усі стомилися, звідси і результат. Я не розумію, де надрив, де вогник, де хоч трохи старання, де самоповага, де елементарна ввічливість до глядача, врешті решт?
На відмінно відпрацював звукорежисер. Що й не дивно, з огляду на акустику залу і наявність сучасної техніки. Світло, в принципі, теж на пристойному рівні, хоча і можна було краще. Але світло для Булгакова - байдуже. Бортко взагалі свій шедевр знімав крізь фільтри - на чорно-білий манер. Все інше - поганенько. Прохідний номер. Рівень студентського театру.
Почнемо реквізиту, а точніше - з його відсутності. Наш донецький обласний театр імені Артема демонструє набагато оригінальніший підхід до формування інтер’ру на сцені. Землякам навіть з нічого вдається зробити непоганий антураж. Бо з фантазією підходять, зі смаком. А у москвичів - квартира професора Преображенського «о семи кімнатах» нагадує притулок синьої компанії бомжів у підвалі дев’ятиповерхівки по вулиці Декабристів.
Взагалі розпиттю спиртних напоїв у виставі приділено невиправдано багато часу. Причому вживання горілки відбувається з видимою насолодою. Складається враження, що професор Преображенський зовсім і не практикуючий лікар, а постійний клієнт трактиру середньої руки. Максимум - асистент Менделєєва, у питаннях пропорцій води і спиртового ректифікату. І якщо Булгакова з його сумом за імперською розкішшю на тлі радянського безладу і дефіциту цілком можна зрозуміти, то у Золотухіна - явно проглядається латентний алкоголізм. Або неспроможність до сценарної роботи. Людина з народу, якою є пан Золотухін, повинна знати нюанси поведінки пролетаріату і тонко відчувати різницю між ним та медичною елітою. Бо як ні - не треба і сідати за сценарій...
Мало, що тексти не чіпали змістом, так ще й актори їх просто барабанили. Дух епохи, відпочатку поданий у художньому оформленні сцени і підкреслений музичним супроводом у подальшому розвитку подій, як міг витягував і нівелював слабку гру колективу, але якщо акторам по цимбалам - глибоку атмосферу не створити. Деякі сцени вийшли погано зв'язані між собою; кінцівка - бліда, неефектна, змазана.
Розводка акторів сценою взагалі кепська. Вони не знають куди себе подіти: професор раз по раз сідає на крісло, щоб одразу вскочити, мов йому там голку хто пристроїв; доктор Борменталь повсякчас махає руками наче вітряк, який побачив Дон Кіхота; жіноча прислуга навпаки - тяжіє завмерти римськими статуями. Вони не знають інших жестів, не вміють рухатися сценою; не здатні підкреслити ситуацію в інший спосіб? За великим рахунком мені се одно, яким московського професора бачить Золотухін, - для мене важливо, як той професор себе на сцені подає!
Гра відбувалася з нульовим артистизмом, ба навіть на мінус одиницю, як для профессіоналів. Про яке свято культури може йти мова, якщо виконувач головної ролі - актор Віктор Черненко - в одному з епізодів забув текст і збився. Але замість того, щоб продовжувати - хто там знає канонічний Булгаковський текст напам’ять - він повертає собі репліку, виправляється і продовжує! Щелепи зводить… Згадана мною вище відмінність театру від кіно диктує, що актор театру, допустивши промах, повинен якомога скоріше абстрагуватися і намагатися докласти зусиль, щоб виправити враження. Бо у разі якщо він занервує, посипеться все.
За провальний підбір акторів вже сказано, але додам. Швондер на сцені мусив бути характерним персонажем, у той час як своєю статурою, рисами і манерами актор нагадував скоріше дебелого сибірського кулака, ніж червону наволоч, схильну до патетики і дурниць. Інший головний герой - популярний останнім часом актор Дмитро Шаракоіс - зі своєю фактурою інтелігента-філолога легко може вписатися у роль закоханого студента-медика, але робити з нього пройдисвіта Шарикова можна хіба що для дуже невибагливої публіки. З нього такий саме Шариков, як з Топталовки - Копакобана. Арнольд Шварценегер у ролі Павлика Морозова матиме більш органічний вигляд. З усіх акторів Шаракоіс показав себе найгірше: часто зривався на фальцет і майже не контролював артикуляцію, так що часом за його скоромовкою неможливо було зрозуміти цілі речення.
Але найбільш огидним аккордом нахабного, самозакоханого, зневажливого, безсоромного кацапізму, не побоюся цього слова, стала вставка у «Собаче серце» діалогу з «Білої Гвардії», де обігрується презирство до української мови:
- Как будєт по украінскі «кот»?
- Кіт!
- А «кит» как будєт?
- Ки-и-ит!!!
Це навіщо сюди? Для чого приплетати розмову недобитих білогвардійців, які їдять український хліб і при цьому ненавидять Україну, у розмову професора Преображенського з Шариковим? Що хтів сказати автор цього міксу?! З яких це пір московський люмпен, дебошир і алкоголік Клім Чугункін цікавиться українською мовою? Не думаю, що і професору Преображенському у його становищі до нюансів іноземних мов і діалектів… А Золотухіна, виявляється, ці питання дуже хвилюють. Хоча, не виключено, згадана вставка є продуманою заздалегідь імпровізацією акторського колективу виключно у російськомовних регіонах України… Але подібна витівка - теж не від великого розуму. Де і хто їх навчав етикету - невідомо. Ви куди приїхали, панове? Не забувайте, що у гості!
Безумовно, мимоволі я порівнюю цю виставу з культовим фільмом Бортко, де блискуче зіграла фантастична трійка Євстігнєєв-Толоконніков-Карцев і тому занадто піднімаю планку, але чому «ні»? З чим накажете мені порівнювати, чому я мушу рівнятися на гірше? Мені халтура не подобається! І ця вистава - не мистецтво. Принаймні, не те, яке потрібне українцям… Здається, ми вже це проходили - на схилі існування СРСР, коли країною роз'їжджали безліч дублюючих колективів популярних на той час "Ласкового Мая" або "Міража". Тільки наразі усе складніше, бо спостерігається чітка тенденція до культурної інтервенції з Півночі. А це - набагато небезпечніше: на відміну від воєнної, культурна інтервенція завжди має благородне обличчя…
Звісно, публіка аплодувала. Були і квіти. І, безперечно, будуть дифірамби у місцевих ЗМІ… Свідомість пересічного мешканця Донбасу не дотягує до рівня людини, яка може встати посеред вистави на повний зріст у принишклому залі і, обрізавши події на сцені нищівним: «Ганьба», покинути приміщення. Втім, на відміну від попередніх візитів цього театру, оплески в овації не перейшли і на біс заїжджих ніхто цього разу не кликав. Мабуть, для нас не все ще втрачено.
Обмовлюся, квитки я брав завчасно і на той час балконом не торгували. Буцімто, не дали… Підозрюю, розрахунок ставився на заповнення залу - несолідно мати лисину у центрі. Балкон вирішили тримати у резерві. Механізм заповення лакун у подібних випадках у місті давно відпрацьовано - за рахунок розповсюдження квитків на великих підприємствах: як і будь-яка провінція, Артемівськ прагне тримати реноме, а тому демонструвати московським гастролерам повний зал - питання принципове. Втім, «Собаче серце» і без зайвих рухів - рейтингова річ, тому ажіотаж мав місце бути. У назначений час адміністрація навіть виставила додаткові стільці…
Ще до події, з одного погляду на афішу, досвідчена людина може скласти приблизну уяву рівня пропонованої вистави. Підбір акторського складу тягнув на двійку. Безумовно, режисер має право на особисте бачення авторського твору, крутити сюжет по своєму і акценти ставити відповідно до власних вподобань, але типажі мусять мати відповідність. Інакше - фальш. А це - ганьба, якщо актор вважає себе митцем. Так, «Московський Незалежний театр» - антрепризний. Але це не заважає хоч трохи поважати своїх глядачів і не намагатися в одну фірманку впрягати коня і козу. Перелицьоване порівняння з Пушкіна цілком відповідає стану речей: серед акторів гастролюючого театру є достатня кількість пристойних виконавців, серед яких можна вибрати опуклі персонажі для подібної гострої вистави: Жарков, Федорцов, Горянський, Долинський, Семчев, Стеклов, Панін… А нам дали «не рибу і не м’ясо». Як наслідок - провал.
Так. Беру на себе сміливість заявити про повний провал. І якщо у першого акту ще було майбутнє, у вигляді другого, то другий акт, м’яко кажучи, - приніс розчарування. Актор у театрі від актора кіно відрізняється більшою відповідальністю. У першого - робота унікальна, ручна, душевна, твориться в єдиному примірнику. Він робить раз. Він - ріже, мов хірург. Дубль йому ніхто не дасть. Це у кіно можна до безкінечності ганяти сцену, підчищаючи халтуру; театр помилки висвітлить одразу. Актор театру - заручник миті. І що ми бачили? Звісно, кожен вгледів своє. За себе скажу, що став свідком типової шабашки акторів третього ґатунку. Хлопці виїхали заробити. І роблять те без жодних докорів сумління. Навіть в антракті лунали оголошення щодо можливості для глядачів «придбати продукцію театру». Так на ярмарках рекламують свій товар приватні підприємці, а у вихідний день - зазивають покупців супермаркети. До слова, я вважаю будь-який заробіток - нормальним. Ненормальним я бачу відсутність майстерності. Навіть ознак бажання викластись перед публікою. А навіщо? Для провінції і це - за щастя. Але так можна і втратити себе. Причому, остаточно. Людина звикає і - котиться… Униз завжди легше ніж вгору. Я розумію, що тур затягнувся, усі стомилися, звідси і результат. Я не розумію, де надрив, де вогник, де хоч трохи старання, де самоповага, де елементарна ввічливість до глядача, врешті решт?
На відмінно відпрацював звукорежисер. Що й не дивно, з огляду на акустику залу і наявність сучасної техніки. Світло, в принципі, теж на пристойному рівні, хоча і можна було краще. Але світло для Булгакова - байдуже. Бортко взагалі свій шедевр знімав крізь фільтри - на чорно-білий манер. Все інше - поганенько. Прохідний номер. Рівень студентського театру.
Почнемо реквізиту, а точніше - з його відсутності. Наш донецький обласний театр імені Артема демонструє набагато оригінальніший підхід до формування інтер’ру на сцені. Землякам навіть з нічого вдається зробити непоганий антураж. Бо з фантазією підходять, зі смаком. А у москвичів - квартира професора Преображенського «о семи кімнатах» нагадує притулок синьої компанії бомжів у підвалі дев’ятиповерхівки по вулиці Декабристів.
Взагалі розпиттю спиртних напоїв у виставі приділено невиправдано багато часу. Причому вживання горілки відбувається з видимою насолодою. Складається враження, що професор Преображенський зовсім і не практикуючий лікар, а постійний клієнт трактиру середньої руки. Максимум - асистент Менделєєва, у питаннях пропорцій води і спиртового ректифікату. І якщо Булгакова з його сумом за імперською розкішшю на тлі радянського безладу і дефіциту цілком можна зрозуміти, то у Золотухіна - явно проглядається латентний алкоголізм. Або неспроможність до сценарної роботи. Людина з народу, якою є пан Золотухін, повинна знати нюанси поведінки пролетаріату і тонко відчувати різницю між ним та медичною елітою. Бо як ні - не треба і сідати за сценарій...
Мало, що тексти не чіпали змістом, так ще й актори їх просто барабанили. Дух епохи, відпочатку поданий у художньому оформленні сцени і підкреслений музичним супроводом у подальшому розвитку подій, як міг витягував і нівелював слабку гру колективу, але якщо акторам по цимбалам - глибоку атмосферу не створити. Деякі сцени вийшли погано зв'язані між собою; кінцівка - бліда, неефектна, змазана.
Розводка акторів сценою взагалі кепська. Вони не знають куди себе подіти: професор раз по раз сідає на крісло, щоб одразу вскочити, мов йому там голку хто пристроїв; доктор Борменталь повсякчас махає руками наче вітряк, який побачив Дон Кіхота; жіноча прислуга навпаки - тяжіє завмерти римськими статуями. Вони не знають інших жестів, не вміють рухатися сценою; не здатні підкреслити ситуацію в інший спосіб? За великим рахунком мені се одно, яким московського професора бачить Золотухін, - для мене важливо, як той професор себе на сцені подає!
Гра відбувалася з нульовим артистизмом, ба навіть на мінус одиницю, як для профессіоналів. Про яке свято культури може йти мова, якщо виконувач головної ролі - актор Віктор Черненко - в одному з епізодів забув текст і збився. Але замість того, щоб продовжувати - хто там знає канонічний Булгаковський текст напам’ять - він повертає собі репліку, виправляється і продовжує! Щелепи зводить… Згадана мною вище відмінність театру від кіно диктує, що актор театру, допустивши промах, повинен якомога скоріше абстрагуватися і намагатися докласти зусиль, щоб виправити враження. Бо у разі якщо він занервує, посипеться все.
За провальний підбір акторів вже сказано, але додам. Швондер на сцені мусив бути характерним персонажем, у той час як своєю статурою, рисами і манерами актор нагадував скоріше дебелого сибірського кулака, ніж червону наволоч, схильну до патетики і дурниць. Інший головний герой - популярний останнім часом актор Дмитро Шаракоіс - зі своєю фактурою інтелігента-філолога легко може вписатися у роль закоханого студента-медика, але робити з нього пройдисвіта Шарикова можна хіба що для дуже невибагливої публіки. З нього такий саме Шариков, як з Топталовки - Копакобана. Арнольд Шварценегер у ролі Павлика Морозова матиме більш органічний вигляд. З усіх акторів Шаракоіс показав себе найгірше: часто зривався на фальцет і майже не контролював артикуляцію, так що часом за його скоромовкою неможливо було зрозуміти цілі речення.
Але найбільш огидним аккордом нахабного, самозакоханого, зневажливого, безсоромного кацапізму, не побоюся цього слова, стала вставка у «Собаче серце» діалогу з «Білої Гвардії», де обігрується презирство до української мови:
- Как будєт по украінскі «кот»?
- Кіт!
- А «кит» как будєт?
- Ки-и-ит!!!
Це навіщо сюди? Для чого приплетати розмову недобитих білогвардійців, які їдять український хліб і при цьому ненавидять Україну, у розмову професора Преображенського з Шариковим? Що хтів сказати автор цього міксу?! З яких це пір московський люмпен, дебошир і алкоголік Клім Чугункін цікавиться українською мовою? Не думаю, що і професору Преображенському у його становищі до нюансів іноземних мов і діалектів… А Золотухіна, виявляється, ці питання дуже хвилюють. Хоча, не виключено, згадана вставка є продуманою заздалегідь імпровізацією акторського колективу виключно у російськомовних регіонах України… Але подібна витівка - теж не від великого розуму. Де і хто їх навчав етикету - невідомо. Ви куди приїхали, панове? Не забувайте, що у гості!
Безумовно, мимоволі я порівнюю цю виставу з культовим фільмом Бортко, де блискуче зіграла фантастична трійка Євстігнєєв-Толоконніков-Карцев і тому занадто піднімаю планку, але чому «ні»? З чим накажете мені порівнювати, чому я мушу рівнятися на гірше? Мені халтура не подобається! І ця вистава - не мистецтво. Принаймні, не те, яке потрібне українцям… Здається, ми вже це проходили - на схилі існування СРСР, коли країною роз'їжджали безліч дублюючих колективів популярних на той час "Ласкового Мая" або "Міража". Тільки наразі усе складніше, бо спостерігається чітка тенденція до культурної інтервенції з Півночі. А це - набагато небезпечніше: на відміну від воєнної, культурна інтервенція завжди має благородне обличчя…
Звісно, публіка аплодувала. Були і квіти. І, безперечно, будуть дифірамби у місцевих ЗМІ… Свідомість пересічного мешканця Донбасу не дотягує до рівня людини, яка може встати посеред вистави на повний зріст у принишклому залі і, обрізавши події на сцені нищівним: «Ганьба», покинути приміщення. Втім, на відміну від попередніх візитів цього театру, оплески в овації не перейшли і на біс заїжджих ніхто цього разу не кликав. Мабуть, для нас не все ще втрачено.