Бути жінкою в СРСР або Рожева куртка для моєї мами
5 Листопада 2018
1990-й рік. Живемо в студентському гуртожитку. Я заміжня. Насувається зима, і мені терміново потрібна куртка. І я вже знаю, яка - фіолетова, гарна, з «золотими» блискавками, м’якенька, тепла!.. Куртка моєї мрії. Я вже уявила, як одягну, піду на роботу, мене питатимуть, де то я купила таку красу?
Але в нас немає грошей на ту куртку.
До того, на мій випускний, мама шиє мені плаття. З тканини з блискітками. Відрізок тканини пролежав у шафі років зо п’ять. Мама десь купила з оказією. За 5 років до самого випускного. Мама все своє попереднє життя прожила з порожніми магазинними полицями.
У нас удома було багато тканини. Ситець і кримплен - найважливіші з них. Мама купувала. Вона вміла шити. Працювала в сільській швейній майстерні, обшивала дружин сільської знаті і продавчинь в магазині. Тому була допущена до дефіциту. І приносила додому не 200 грамів вершкового масла, як усім продавали, а півкілограма. І цукру не 2 кілограми, а 5. Ковбаси в магазині не бувало. Взагалі.
А ще мама могла купувати «з-під поли», як це тоді називалося, туфлі чеської фірми «Цебо». Вони були прекрасними в порівнянні з вітчизняними. Коштували 42 карбованці. Я пам’ятаю цю ціну, бо мій учитель у школі сказав, що мама мені купує дорогі речі - і це не зовсім правильно. От виростеш, сказав учитель, і не зможеш собі такі купувати, бо то дорого.
Я не любила коричневу шкільну форму. Мама шила мені сарафани в тон, прикрашала яскравими ґудзиками, шила білі блузки. Шила сукні на шкільні вечори.
На вихідні, коли мама виходила теревенити з сусідками на вулицю, одна з них вичитувала їй:
- Ну що ти її балуєш? Тільки вона щось задумала звечора, а ти вже зранку їй пошила. Будь-яку примху виконуєш! Купи ото шкільну форму - і нехай ходить, як всі. А то виросте егоїсткою.
Мама посміхалась. Шкільна форма колола тіло, мала грубі шви й була негарною.
У нас, хто жив недалеко від Молдови, був «привілей» - їздили до Кишинева і там скуповувалися. Моє покоління дівчаток, покоління наших мам і бабусь виросло в «молдавських» тапочках. Зручна взувачка, з яскравим верхом у квіточках та білою гумовою підошвою. І я казала своїй учительці, що все життя буду носити молдавські тапочки! Тому що взуття, яке продавалося в радянських магазинах, не можна було взувати апріорі. Вчителька дивилася на мене сумним поглядом: - Будеш в молдавських тапках в університет ходити?
Мамі було трохи легше, аніж її подружкам - вона собі шила одяг. Майже весь. У тому числі пальто і куртки. І ще навчилася шити ковдри. І постільну білизну. І купальники.
Тому що купити все це було не просто проблематично, а часто неможливо. У країні будували комунізм, готувалися захищатися від американців і вирощували новий вид радянських людей.
Перед 10 класом ми поїхали з мамою купувати мені джинси. Перші. Тодішні модні «банани- варьонки». Боялися, що нас обдурять, ходили міряти в якісь смердючі під’їзди, де нас підганяли і шепотіли, що «мєнти йдуть». 200 карбованців - дві мамині заробітні плати. Але я повернулась модною. Правда, штани ті були трохи затісними. Але ж гарними! Тому одягала їх, лежачи на підлозі.
А ще мама купувала якусь вовну, мила її, сушила, потім здавала на місцеву суконну фабрику, а звідти привозила мені дивного зеленого кольору кофти. Чомусь кожного разу зелені. І казала, що інші кольори - ще страшніші.
Я пам’ятаю, якою щасливою була мама, коли виходило купити болгарську зубну пасту «Поморін» і шампунь. Бо миття голови сирим яйцем якось не додавало блиску і краси.
Пам’ятаю, що по нормальні труси требу було їхати до Одеси - і то не факт, що привезеш. По все треба було їхати до Одеси. Бо там був «Привоз» з «самопалом», який виробляли «цеховики» -імітація модних виробів. І в Одесі була «товкучка», де продавали неймовірно красивий одяг із «американських посилок». За неймовірними цінами.
А якось, на початку 80-х, моя мама поїхала в Москву, до родичів. Була там 5 днів, три із них провела в чергах у ГУМі. Цілий день стояла за чоботами для мене. Купила. Вони виявилися на розмір меншими. Але я стійко носила, трохи прим’явши задник.
У мами був один парфум - «Ландыш». Я і досі пам’ятаю той запах. І запах «Красной Москвы», яку мама теж привезла з Москви, їй там подарували. Нудотний запах, але мама берегла на свята - дорого ж!
Про колготки я можу написати цілий трактат. Як фарбувати в потрібний колір у домашніх умовах і як не переборщити з йодом. Як акуратно штопати і одягати під брюки. Як витримувати в морозилці, бо хтось сказав, що так вони стануть міцнішими.
Моя мама в свої 35-38 років носила хебешні колготи, бо капронові були одні, і я вже починала ходити на танці - мені ж потрібніше!
Мені подружка в 91-му році надіслала посилку з-за кордону - там було пар 20 колготок. Я плакала від щастя. І перший раз надягла цілі колготки під джинси…
Наші мами хотіли бути гарними. Хтось сказав сусідці, що добра зачіска виходить, якщо волосся, перед тим, як накручувати на бігуді, змочувати в пиві. Як же вони потім смерділи Жигулівським пивом - ці молоді, красиві жінки з дивно накрученими «зачісками».
А плювати в засохлий «брасматік» - польську туш для вій, розтягуючи термін її життя?
А прати шматки старого простирадла, якими жінки користувалися під час менструацій, тому що вати і бинтів не було в аптеках узагалі! І лише щасливиці й допущені до дефіциту могли купити пакунок вати і почувати себе до біса цивілізованими. Звідки було знати, що Ерл Хаас винайшов гігієнічні тампони ще у 1929 році?!
А не могти роками купити звичайні шкарпетки… Я пам’ятаю час, коли продавали по 2 пари в руки. І поради в настінному відривному календарі, як правильно штопати шкарпетки, щоб це було непомітним.
А мохерові шапки і берети? Вулицями сіл і міст ходили жінки в однакових головних уборах, часто одного і того ж кольору. В залежності, який мохер привозили моряки з рейсів.
Чоловіки теж ходили в усьому однаковому. Піджаки, штани, чорні туфлі навіть влітку. Яскраво я пам’ятаю еру турецьких светрів. Але то вже починалася ліберальна економіка J
Я розглядаю світлини часів молодості своєї мами. На них - красиві молоді жінки. В однакових болоньєвих плащах, однакових «газових» хустинах, однакових чорних «лодочках».
- А більше нічого і не було, - зітхає мама. - Ми були такими бідними! І, навіть якщо були гроші, то не було що на них купувати. Не хочу і ніколи не хотіла в Радянський Союз. Я там була. Мені там не сподобалось.
Я везу мамі з усіх своїх поїздок одяг - футболки, брюки, блузки, куртки. Вона радіє, як мала дитина, але кожного разу мені каже:
- Ну навіщо ти витрачаєш гроші? Скільки мені потрібно того одягу? Я ж нікуди не ходжу!
І гірко та ностальгійно зітхає:
- От якби мені оці всі наряди тоді, коли я була молодою!.. Я нічого путнього так і не зносила…
Коли я слухаю балачки про «прекрасне життя і перспективу» в країні, яка все своє існування якщо не знищувала, то гнобила своїх громадян, нівелювала почуття гідності та обмежувала навіть побутовий вибір, я жалкую, що не існує машини часу. Щоб повернути ностальгуючих туди, де всі зусилля йшли не на розвиток, не на спілкування з власними дітьми, не на читання книжок, яких теж не можна було дістати. Туди, де життя було спрямоване на черги, виживання, сіру і безпросвітну нужденність, відкладання грошей на вічно дефіцитну меблеву «стінку».
Наші батьки, наші бабусі і дідусі, і навіть трохи моє покоління, всі ми жили в парадигмі виживання. І лише наші діти вирвалися. Наші діти - це інший всесвіт. І назад вони вже не повернуться. Після 2014 року точно не повернуться.
… В гардеробі моєї 75-літньої мами є рожева куртка. Така, яку вона б могла собі купити 50 чи 40 років тому. Могла б. Якби не жила в Радянському Союзі.
Зоя Казанжи
_________________________________________________________
1990 год. Живем в студенческом общежитии. Я замужем. Надвигается зима, и мне срочно нужна куртка. И я уже знаю, какая - фиолетовая, красивая, с «золотыми» молниями, мягкая, теплая!.. Куртка моей мечты. Я уже представила, как надену, пойду на работу, меня будут спрашивать, где я купила такую красоту?
Но у нас нет денег на ту куртку.
К тому же, на мой выпускной, мама шьет мне платье. Из ткани с блестками. Отрезок ткани пролежал в шкафу лет пять. Мама где-то купила с случаем. За 5 лет до самого выпускного. Мама всю свою прежнюю жизнь прожила с пустыми магазинными полками.
У нас дома было много тканей. Ситец и кримплен - самые важные из них. Мама покупала. Она умела шить. Работала в сельской швейной мастерской, обшивала жен сельской знати и продавщиц в магазине. Потому была допущена к дефициту. И приносила домой не 200 граммов сливочного масла, как всем продавали, а полкилограмма. И сахара не 2 килограмма, а 5. Колбасы в магазине не бывало. Вообще.
А еще мама могла покупать из-под пола, как это тогда называлось, туфли чешской фирмы Цебо. Они были прекрасны по сравнению с отечественными. Стоили 42 рубля. Я помню эту цену, потому что мой учитель в школе сказал, что мама покупает мне дорогие вещи - и это не совсем правильно. Вот вырастешь, сказал учитель, и не сможешь себе такие покупать, потому что это дорого.
Я не любила коричневую школьную форму. Мама шила мне сарафаны в тон, украшала яркими пуговицами, шила белые блузки. Шила платья на школьные вечера.
На выходные, когда мама выходила болтать с соседками на улицу, одна из них вычитывала ей:
- Ну что ты ее балуешь? Только она что-то задумала с вечера, а ты уже утром ей сшила. Любую капризу исполняешь! Купи вот школьную форму - и пусть ходит, как все. А то вырастет эгоисткой.
Мама улыбалась. Школьная форма колола тело, имела грубые швы и была некрасивой.
У нас, кто жил недалеко от Молдовы, была «привилегия» - ездили в Кишинев и там скупались. Мое поколение девочек, поколение наших мам и бабушек выросло в «молдавских» тапочках. Удобная обуви, с ярким верхом в цветочках и белой резиновой подошвой. И я говорила своей учительнице, что всю жизнь буду носить молдавские тапочки! Потому что обувь, которая продавалась в советских магазинах, нельзя было обувать априори. Учительница смотрела на меня грустным взглядом: - Будешь в молдавских тапках в университет ходить?
Маме было немного легче, чем ее подружкам - она себе шила одежду. Практически весь. Среди них пальто и куртки. И еще научилась шить одеяла. И постельное белье. И купальники.
Потому что купить все это было не просто проблематично, а зачастую невозможно. В стране строили коммунизм, готовились защищаться от американцев и выращивали новый вид советских людей.
Перед 10 классом мы ехали с мамой покупать мне джинсы. Первые. Тогдашние модные «бананы-варонки». Боялись, что нас обманут, ходили мерить в какие-то зловонные подъезды, где нас подгоняли и шептали, что «менты идут». 200 рублей - две мамины заработные платы. Но я вернулась модной. Правда, штаны те были немного тесными. Но ведь хорошими! Поэтому одевала их, лежа на полу.
А еще мама покупала какую-то шерсть, мыла ее, сушила, потом сдавала на суконную фабрику, а оттуда привозила мне странного зеленого цвета кофты. Почему каждый раз зеленые. И говорила, что другие цвета еще страшнее.
Я помню, как счастлива была мама, когда получалось купить болгарскую зубную пасту «Поморин» и шампунь. Мытье головы сырым яйцом как-то не придавало блеска и красоты.
Помню, что за нормальными трусами нужно было ехать в Одессу - и то не факт, что привезешь. По всему нужно было ехать в Одессу. Там был «Привоз» с «самопалом», который производили «цеховики» -имитация модных изделий. И в Одессе была «толкучка», где продавали невероятно красивую одежду из «американских посылок». По невероятным ценам.
А однажды, в начале 80-х, моя мама уехала в Москву, к родственникам. Была там 5 дней, три из них провела в очередях в ГУМе. Целый день стояла за сапогами для меня. Купила. Они оказались на размер меньше. Но я стойко носила, чуть примяв задник.
У мамы был один парфюм - «Ландыш». Я до сих пор помню этот запах. И запах Красной Москвы, которую мама тоже привезла из Москвы, ей там подарили. Тошнотворный запах, но мама хранила на праздники - дорого же!
О колготках я могу написать целый трактат. Как красить в нужный цвет в домашних условиях и как не переборщить с йодом. Как аккуратно штопать и одевать под брюки. Как выдерживать в морозилке, потому что кто-то сказал, что так они станут крепче.
Моя мама в свои 35-38 лет носила хэбэшные колготы, потому что капроновые были одни, и я уже начинала ходить на танце - мне нужнее!
Мне подружка в 91-м году послала посылку из-за границы - там было пару 20 колготок. Я плакала от счастья. И первый раз надела целые колготки под джинсы…
Наши мамы хотели быть хорошими. Кто-то сказал соседке, что хорошая прическа получается, если волосы, прежде чем накручивать на бигуди, смачивать в пиве. Как же они потом воняли Жигулевским пивом - эти молодые, красивые женщины со странно накрученными «прически».
А плевать в засохший «брасматик» - польскую тушь для ресниц, растягивая срок ее жизни?
А стирать куски старой простыни, которыми женщины пользовались во время менструаций, потому что ваты и бинтов не было в аптеках вообще! И только счастливицы и допущенные к дефициту могли купить сверток ваты и чувствовать себя чертовски цивилизованными. Откуда знать, что Эрл Хаас изобрел гигиенические тампоны еще в 1929 году?!
А не могла годами купить обычные носки… Я помню время, когда продавали по 2 пары в руки. И советы в настенном отрывном календаре, как правильно штопать носки, чтобы это было незаметно.
А мохеровые шапки и береты? По улицам деревень и городов ходили женщины в одинаковых головных уборах, часто одного и того же цвета. В зависимости, какой мохер привозили моряки из рейсов.
Мужчины тоже ходили во всем одинаковом. Пиджаки, брюки, чёрные туфли даже летом. Ярко я помню эру турецких свитеров. Но это уже начиналась либеральная экономика J
Я рассматриваю фотографии времен молодости своей мамы. На них - красивые молодые женщины. В одинаковых болоневых плащах, одинаковых «газовых» платках, одинаковых черных «лодочках».
А больше ничего и не было, - вздыхает мама. - Мы были такими бедными! И даже если были деньги, то нечего было на них покупать. Не хочу и никогда не хотела в Советском Союзе. Я была там. Мне там не понравилось.
Я везу маме из всех своих поездок одежду - футболки, брюки, блузки, куртки. Она радуется, как маленький ребенок, но каждый раз мне говорит:
- Ну зачем ты тратишь деньги? Сколько мне нужно той одежды? Я ведь никуда не хожу!
И горько и ностальгически вздыхает:
- Вот если бы мне все эти наряды тогда, когда я была молодой!.. Я ничего путного так и не сносила…
Когда я слушаю болтовню о «прекрасной жизни и перспективе» в стране, которая все свое существование если не уничтожала, то притесняла своих граждан, нивелировала чувство достоинства и ограничивала даже бытовой выбор, я сожалею, что не существует машины времени. Чтобы вернуть ностальгирующих туда, где все усилия шли не на развитие, не на общение с собственными детьми, не на чтение книг, которых тоже нельзя было достать. Туда, где жизнь была направлена на очереди, выживание, серую и беспросветную нужду, откладывание денег на вечно дефицитную мебельную стену.
Наши родители, наши бабушки и дедушки и даже немного мое поколение, все мы жили в парадигме выживания. И только наши дети вырвались. Наши дети - это другая вселенная. И обратно они уже не вернутся. После 2014 точно не вернутся.
…В гардеробе моей 75-летней мамы есть розовая куртка. Такая, которую она могла себе купить 50 или 40 лет назад. Могла бы. Если бы не жила в Советском Союзе.
Зоя Казанжи
Бути жінкою в СРСР або Рожева куртка для моєї мами - Повага
%
povaha.org.ua