Рух Неприєднання та Югославія: “втеча” Тіто від СРСР
17 Липня, 2022
Сучасна розстановка сил у міжнародних відносинах сформувалася під впливом Холодної війни та результатів Другої світової війни. Одні країни хочуть бути членами військово-політичних організацій, інші - зберігати нейтралітет, треті - балансувати між різними країнами. Є ще один напрямок - Рух Неприєднання, який виник на початку 1960-х років через розподіл світу на два табори, бажання країн вступати у різні організації та блоки. Азійські та африканські країни намагалися знайти своє місце у біполярному світі. Виходом для них стало створення міжнародної організації Рух Неприєднання, де головна роль належала європейській державі - Югославії та її харизматичному лідеру Йосипу Брозу Тіто.
Югославія після Другої світової війни вдало балансувала між соціалістичним і капіталістичним світами. І Йосип Броз Тіто, який очолював югославських партизан, а потім і Югославську комуністичну партію, міг це собі дозволити. Його партизанські загони провели на Балканах багато вдалих та успішних операцій без підтримки Червоної Армії. Це робило Тіто багато у чому незалежним від москви та Сталіна, який диктував свою волю Болгарії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині.
Югославський лідер був далекий від покори сталінському режиму. Під його керівництвом Югославська комуністична партія залишалася незалежної від втручань Комуністичної партії Радянського Союзу. Небажання Тіто коритися Сталіну викликало прохолоду у відносинах очільників Югославії та СРСР.
Виключення з соцтабору
Сталін не збирався просто так відпускати зухвалу Югославію, яка демонструвала непокору та самостійність. У 1945 році у Комуністичній партії югославської федерації була розгорнута шпигунська мережа радянських агентів, що ще більше загострило непрості стосунки Тіто та Сталіна. Останній намагався дотиснути югославського лідера та добитися від нього згоди на створення малих федерацій на Балканах та Центральній Європі. Тіто, натомість, хотів під егідою Югославії утворити так звану Балканську федерацію, до якої б увійшли, окрім його країни, Албанія, Болгарія, Греція. Планам ані Сталіна, ані Тіто не судилося збутися, але свою роль у історії двох федерацій - СРСР та Югославії - відіграли.
Йосип Броз Тіто не менш за свого колегу з кремля мріяв про регіональне лідерство. Тому усі пропозиції визнати де-факто та де-юре владу Радянського Союзу і в Юославії, і на усіх Балканах призвели, врешті-решт, до повного припинення відносин двох держав та комуністичних лідерів. У 1948 році Югославію було виключено зі складу Комінформбюро (міжнародна комуністична організація, заснована у місті Шклярська Поремба у 1947 році, проіснувала до 1956 року). Одразу після цього у країнах соціалістичного табору почалася відкрита антиюгославська кампанія, яка проявлялался у блокуванні кордонів країнами, які межували із Югославією; ідеологічному тиску на членів Компартії Югославії.
Федерація, зіштовхнувшись з досить негативними наслідками конфлікту із СРСР, почала змінювати свою внутрішню та зовнішню політику. Насамперед, Тіто почав боротьбу із “сталіністами” - членам партії, які відкрито підтримували Сталіна і Радянський Союз. Тисячі людей були відправлені на спеціально створені концентраційні табори для політичних в’язнів на острова Светі Гргур та Голі Оток. Там були створені окремі табори для жінок та чоловіків, яких югославське керівництво підозрювало у прихильності до Радянського Союзу чи у співпраці із ними.
Далі Тіто запросив економічну допомогу у Сполучених Штатів Америки, що дозволило Югославії наприкінці 1940-х рр. отримувати фінансову та матеріально-технічну допомогу від США у рамках плана Маршалла. Це дозволило югославському уряду проголосити курс на побудову самоврядного соціалізму. Зближення із США сприяло налагодженню відносин із країнами Західної Європи, що позначилося на зовнішній політиці югославської федерації.
Йосип Броз Тіто оголосив, що його держава буде дотримуватися принципу позаблоковості та співпраці із США, Німеччиною, Великою Британією, Австрією, Францією тощо.
Смерть Сталіна та прихід Микити Хрущова до влади призвів до відновлення статусу Югославії у соціалістичному таборі. Утім, незалежний курс на міжнародній арені та подальше уникання контролю з боку СРСР так і не відновили відносини між двома країнами, які існували в роки Другої світової війни.
Політика неприєднання
Югославія не з самого початку у зовнішньополітичній діяльності дотримувалася принципу позаблоковості. Ще у 1953 році Тіто поїхав до Анкари, де разом із Туреччиною та Грецією створив Балканський пакт. Ця військово-політична організація ставила за мету створити систему оборони на Балканах, щоб зупинити наступ Радянського Союзу у регіоні. Остаточно пакт оформився у 1954 році, що на Заході сприйняли як надзвичайно позитивний крок. Югославія підписала договір про військову та політичну співпрацю із країнами, які на той момент вже були членами Північноатлантичного альянсу.
Передбачалося, що Балканський пакт зможе швидко інтегрувати югославську федерацію у західну систему оборони та отримувати країною економічну допомогу для проведення реформ у військовій та оборонній сферах, зміцнювати армію.
Утім, написане в угоді так і ніколи не було реалізоване. Микита Хрущов, який змінив на посаді генерального секретаря КПРС Йосипа Сталіна, став діяти більш м’яко щодо потенційних союзників Радянського Союзу. Це змусило Тіто та його оточення переглянути ставлення до СРСР. Наслідком стала Белградська декларація між Тіто та Хрущовим, яку у червні 1955 року вони підписали у Белграді. Документ став дорожньою картою у відносинах СРСР та Югославією у наступні десятиліття. Зокрема, москва визнала право федерації на власну зовнішню і внутрішню політику (це і стосувалося форми соціалізму, обраного Югославією).
На щастя, подібні зміни у зовнішньополітичній орієнтації не привели Югославію до Організації Варшавської Угоди (1955), але і не зміцнив зв’язки із країнами-сусідами
Балканський пакт у середині 1950-х років припинив своє існування, недивлячись на активні спроби Туреччини застосувати його у всіх сферах життя трьох країн. Невдовзі між Туреччиною та Грецією спалахнула війна через острів Кіпр, яка продемонструвала нездатність країн-учасниць Балканського пакту дотримуватися взятих на себе зобов’язань.
Відносини між москвою та Белградом були і надалі прохолодними. Із Заходом Югославію пов’язували міцні економічні зв’язки, при цьому держава зберігала повну незалежність у економіці, торгівлі, політичній сфері. Щоб і надалі вміло сидіти на двох стільцях, Тіто перейшов до встановлення відносин із нейтральними державами, які не хотіли вступити в жодну військово-політичну організацію. Таких у світі виявилося багато у 1950-х - 1960-х років. Першим із ким почав домовлятися Тіто про позаблоковість, а не про дружбу через нейтралітет, став Дж.Неру, прем’єр-міністр Індії.
Вони вперше зустрілися у 1954 році у Нью-Делі, де і підписали спільну заяву про позаблокову співпрацю. Під цим вони розуміли проведення конструктивною політики, метою якої є встановлення миру колективними зусиллями.
У 1956 році до співпраці Тіто та Неру доєднався президент Єгипту Гамаль Абдель Насер. Їхня зустріч на острові Бріоні закінчилася укладенням договору про подальше співробітництво, направлене на створення колективної безпеки і встановлення миру.
Таким чином, Югославія перетворювалася не просто на країну, яка вислизнула з-під влади СРСР, а й ставала лідером серед держав, які щойно звільнилися з колоніальної залежності від інших держав. Тіто така роль сильно імпонувала, він не приховував того, що Югославія веде власну зовнішньополітичну гру. І вона не передбачала приєднання до різних блоків чи таборів. Щоб закріпити свій статус серед політиків Індії та Єгипту, Тіто вирішив ближче познайомитися з сусідами цих країн, які стали незалежними після краху колоніальної системи.
Міжнародне плавання на кораблі “Галеб” упродовж трьох місяців (кінець 1958 - початок 1958 років) до Індонезії, Єгипту, Сирії, Судану, Бірми, Судану та інших країн Азії та Африки, зробило з Йосипа Броза Тіто справжнього героя. Його вважали громадянином світу, якого радо вітали у кожній державі.
Після повернення з подорожі почалася підготовка до першої конференції Руху Неприєднання. Вона відбулася у 1961 році в Белграді.
На неї приїхали представники азійських (12) і африканських (11) країн, Югославія та Куба. У Белграді була узгоджена поява нової міжнародної організації - Руху Неприєднання, кількість учасників якої з того часу постійно зростає. Ініціаторами створення стали п’ять країн - Югославія, Єгипет, Гана, Індія, Індонезія. Члени організації домовилися збиратися раз на три роки, у цей період працюють різні саміти, метою яких є вирішення актуальних та нагальних проблем країн-учасниць організації.
Привид Югославії
Наступний раз Белград став місцем проведення конференції країн, що стали члнами Руху Неприєднання, у 1989 році. На той момент в живих уже не було Йосипа Броза Тіто, але про нього не забували і не забувають. Він був не тільки одним із засновників організації, а йі її першим головою. Про це раз у раз нагадують керівники Сербії на заходах, присвяченим ювілейним датам у діяльності та існуванні організації. У 2011 та 2021 роках Белград знову став місцем місцем збору лідерів країн-учасниць, які з’їхалися тоді до сербської столиці для відзначення 50-річчя та 60-річчя від заснування Руху.
У 1989 році конференція у Белграді була зібрана з ініціативи міністра закордонних справ Соціалістичної Республіки Хорватія Будимира Лончара. Так він намагався попередити розпад Югославії та згуртувати населення під гаслами єдності.
Упродовж наступних трьох років ледь живий федеративний уряд у Белграді не займався Рухом Неприєднання. Внутрішніх проблем вистачало. Тому у 1992 році в організації склалася непроста ситуація. В той час на теренах колишньої федерації вже відбувалися війни у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Голова федерального керівництва Добріца Чосич мав їхати до Джакарти, аби здійснити символічну передачу головування до Індонезії. Утім, Чосич перебував за кордоном на мирних переговорах щодо війн у Югославії, тому замість нього до Джакарти відправилася делегація на чолі із чорногорським дипломатом Бранко Луковацем. Через невирішенність питання правонаступництва, югославська делегація погодилася на те, щоб представники інших республік колишньої федерації були присутні у Джакарті у якості спостерігачів.
До 2001 року Югославія (Союзна Республіка Югославія у складі Сербії та Чорногорії) де-факто була учасницею Руху Неприєднання, але запрошувати державу на засідання було заборонено через санкції Ради Безпеки ООН. Ще на початку ескалації конфліктів ООН призупинила членство Югославії і не відновлювала його до початку ХХІ ст., коли почався процес поступового пом’якшення санкцій.
У Русі Неприєднання вирішили залишати стілець Югославії на конференціях вільним, з натяком на те, що її місце в організації залишається незайнятим. Наразі жодна з країн колишньої Югославії не мають постійного членства в Русі Неприєднання. Чорногорія, Сербія, Хорватія та Боснія і Герцеговина приймають участь у роботі конференцій організації як спостерігачі. Набути повноправного членства не зможуть через особливості зовнішньої політики. Чорногорія, Хорватія, Словенія, Північна Македонія є членами НАТО, Косово та Боснія і Герцеговина прагнуть стати членами Північноатлантичного альянсу.
Окремо варто згадати Сербію, яка дотримується військового нейтралітету. Про це президент Александар Вучич неодноразово наголошував під час своєї першої каденції на посаді голови держави, а також постійно повторює з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Цікавий спосіб виправдати свою слабкість та маріонетковість, бо Сербія залежна від рф і політично, і економічно, і енергетично, і інформаційно.
Політика військового нейтралітету дивна. Країна активно озброюється, і не без допомоги КНР та рф, проводить військові навчання і заявляє про більшу участь у Русі Неприєднання. Великий жаль з приводу статусу спостерігача в організації висловював Івіца Дачич, колишній міністр закордонних справ Сербії, президент країни Александар Вучич. Вони обидва ввавжають, що мають берегти спадщину Тіто і Югославії, тому прагнуть збільшити присутність Сербії у Русі Неприєднання.
Поки у Белграді думають, як змінювати свою зовнішню політику, кількість учасників Руху Неприєднання зростає. До його складу входить тільки дві європейські країни - Білорусь та Азербайджан, майже всі країни Африки, низка азійських та латиноамериканських країн, острівні держави Океанії. Незважаючи на таку чисельність країн, Рух Неприєднання не є ключовим гравцем у міжнародних відносинах і не визначає напрямки світової політики, хоча саме із такою метою Тіто, Неру та Насер створювали організацію. Участь у Русі Неприєднання можна розглядати як позицію держави, а не напрямок її зовнішньої політики. У випадку із Югославією ситуація була інша - це саме була основа зовнішньополітичної діяльності, яка була вигідна і Тіто, і державі, якою він керував.
mil.in.ua