Прах Канта
24.07.2022
Віталій Портников
Після рішення Литви обмежити транзит через свою територію з Росії до калінінградського анклаву, тема цього регіону Російської Федерації є постійно присутньою у європейських медіа. Про Калінінград говорять майже так само часто, як і про Україну. Чи розпочне Путін війну з НАТО через обмеження у перевезенні вантажів? Чи справді європейці пішли на компроміс із Росією через транзит, чи просто «правильно прочитали» власні правила? Цікаво, що про життя у самому регіоні мало хто згадує з однієї простої причини: всі чудово розуміють, що калінінградцям нічого не загрожує, що всі розмови про проблеми області через обмеження транзиту - кремлівський блеф. Західні журналісти дісталися навіть Білгорода, щоб подивитися на наслідки обстрілів міста і здивуватися дивному фаталізму місцевих жителів, які начебто й розуміють, чим загрожує їм війна, але проти неї не виступають. Але Калінінград - він не на лінії фронту!
Однак це - помилкова думка. Калінінград на лінії фронту з часів закінчення Другої світової війни. І коли під час своєї останньої поїздки до Калінінградської області я побачив на будинках її курортних міст знайоме слово «форпост», то вже приблизно розумів, що на нас усіх чекає.
Спочатку варто відповісти на запитання, як взагалі у центрі Європи з'явилася область Російської Федерації. Звична відповідь, що такими були результати Другої світової війни та поразки Німеччини, насправді нічого не пояснює. У Ялті погодилися з тим, що Польща опиниться у сфері впливу Радянського Союзу - чому ж тоді Сталін не вирішив, що васальна держава отримає не лише Данциґ та Штеттін, а й Кеніґсберґ? Тим більше, що Кролевець, як і Ґданськ, завжди був важливою частиною польського історичного міфу.
Припустімо, вождь хотів би, щоби ця частина Східної Пруссії відійшла не до Польщі, а до Радянського Союзу. Але тоді міг би приєднати Калінінградську область до Литовської РСР. Литовці здавна називають регіон «малою Литвою», з Караляучусом пов'язане становлення литовської культури. Але ж ні!
Сталін вважав за краще перетворити Калінінградську область на капкан. На територію, на якій перетинатимуться інтереси Росії з Литвою та Польщею, на військову базу, на жах Сувалкського коридору. Вражаюче, але майже до 1975 року, коли було підписано Гельсінський акт, Калінінград не розвивався, а… розбирався. Місто не відновлювали, а планомірно знищували - ніби побоювалися, що його ось-ось вимагатимуть назад. З кеніґсберзької цегли будувалися московські «висотки», а в самому місті ліквідувалися руїни королівського палацу, на зміну яким приходила радянська провінційна потворність. Так Калінінград утратив обличчя, душу та історичну спадкоємність - острів із собором, в якому лежить прах Канта, найбільшого жителя загиблого міста, виглядає радше глузуванням з минулого, ніж спробою його зберегти. І якщо просто проїхати кілька годин на захід і побачити, як поляки сприяли відродженню Ґданська та інших балтійських міст, неважко зрозуміти, яка країна стала для регіону Батьківщиною, а яка - мачухою.
Звісно, 1990-ті ненадовго дали шанс людям, які мріяли про європейський Калінінград. Антології місцевої літератури несподівано продемонстрували, що з'являється покоління людей, які починають розуміти: Калінінград - не військова база, а велике у минулому місто із незавидною долею російського обласного центру. Місцеві видання з подивом писали про підлітка, який самостійно намагався реставрувати покинуті кірхи: влада робила все можливе, щоби будь-які архітектурні пам'ятки минулого зникли з землі. Зрозуміло було, що душу місту вже не повернути, що все безжально понівечено радянським бульдозером. Але те, що можна хоча би побачити людей, яким ця душа була небайдужа, давало надії. Під час однієї зі своїх поїздок до Калінінграда я зайшов у першу кав’ярню, що тоді відкрилася у місті, замовив капучино - дивовижний напій для російської провінції, і сів за столик з видом на довоєнну частину вулиці, що дивом збереглася. І подумав: може, хоча б у цій частині Росії, у такій безпосередній близькості від цивілізованого світу, мешканці намагатимуться жити по-людськи?
Це, звісно, була безглузда ілюзія. Через кілька років (саме тоді, коли я побачив всюди плакати з «форпостом») я почув від господаря маленького готелю у Світлогорську, що туристи - це, звичайно, добре, але для розвитку регіону не вистачає… балістичних ракет. Ракет і ядерної зброї - пояснив співрозмовник. Який сенс у всьому цьому туризмі, якщо нас не бояться та не поважають?
В аеропорту Храброво перед посадкою на рейс міліціонери намагалися добитися у пасажирів відступних за відсутність реєстрації в області. Я показав молодим грабіжникам рішення їхнього власного начальства, яке встановлювало пільговий порядок перебування для громадян України, - то був час після першого Майдану, й Путін намагався цим жестом допомогти своєму агенту Януковичу. У відповідь мені порадили не розповідати про це попутникам по рейсу до Києва. Я не дослухався: 2005 року ще можна було дозволити собі не звертати уваги на поради російської міліції. Але те, що я відлітаю з «форпосту», а не з одного з найзнаменитіших міст старої Європи, що жодного Кеніґсберґа більше немає навіть у моїх фантазіях, стало зрозумілим остаточно. Коли літак «Калінінградських авіаліній» уже відривався від землі, я побачив біля входу до будівлі аеропорту сутулу постать Сталіна, який недобрим поглядом проводжав наш рейс. Звичайно, тепер він, а не якийсь там Кант, став на цій землі господарем.
24.07.2022
Прах Канта
Калінінград втратив обличчя, душу та історичну спадкоємність - острів із собором, в якому лежить прах Канта, виглядає глузуванням з минулого
zbruc.eu
После решения Литвы ограничить транзит через свою территорию из России в калининградский анклав, тема этого региона Российской Федерации постоянно присутствует в европейских медиа. О Калининграде говорят почти так же часто, как и об Украине. Начнет ли Путин войну с НАТО из-за ограничений в перевозке грузов? Действительно ли европейцы пошли на компромисс с Россией из-за транзита или просто «правильно прочитали» собственные правила? Интересно, что о жизни в самом регионе мало кто вспоминает по одной простой причине: все прекрасно понимают, что калининградцам ничего не угрожает, что все разговоры о проблемах области из-за ограничения транзита - кремлевский блеф. Западные журналисты добрались даже до Белгорода, чтобы посмотреть на последствия обстрелов города и удивиться странному фатализму местных жителей, которые вроде бы и понимают, чем грозит им война, но против нее не выступают. Но Калининград - он не на линии фронта!
Однако это - ошибочное мнение. Калининград на линии фронта со времен окончания Второй мировой войны. И когда во время своей последней поездки в Калининградскую область я увидел на домах ее курортных городов знакомое слово «форпост», то уже примерно понимал, что всех нас ждет.
Сначала следует ответить на вопрос, как вообще в центре Европы появилась область Российской Федерации. Привычный ответ, что таковы результаты Второй мировой войны и поражения Германии, на самом деле ничего не объясняет. В Ялте согласились с тем, что Польша окажется в сфере влияния Советского Союза - почему тогда Сталин не решил, что вассальное государство получит не только Данциг и Штеттин, но и Кенигсберг? Тем более что Кролевец, как и Гданьск, всегда был важной частью польского исторического мифа.
Предположим, что вождь хотел бы, чтобы эта часть Восточной Пруссии отошла не к Польше, а к Советскому Союзу. Но тогда он мог бы присоединить Калининградскую область к Литовской ССР. Литовцы давно называют регион «малой Литвой», с Караляучусом связано становление литовской культуры. Но нет!
Сталин предпочел превратить Калининградскую область в капкан. На территорию, где будут пересекаться интересы России с Литвой и Польшей, на военную базу, на ужас Сувалкского коридора. Впечатляюще, но почти до 1975 года, когда был подписан Хельсинкский акт, Калининград не развивался, а… разбирался. Город не восстанавливали, а планомерно уничтожали - будто опасались, что его вот-вот потребуют обратно. Из кенигсбергского кирпича строились московские «высотки», а в самом городе ликвидировались руины королевского дворца, на смену которым приходило советское провинциальное уродство. Так Калининград потерял лицо, душу и историческую преемственность - остров с собором, в котором лежит прах Канта, крупнейшего жителя погибшего города, выглядит скорее издевкой из прошлого, чем попыткой его сохранить. И если просто проехать несколько часов западнее и увидеть, как поляки способствовали возрождению Гданьска и других балтийских городов, нетрудно понять, какая страна стала для региона Родиной, а какая - мачехой.
Конечно, 1990-е ненадолго дали шанс людям, мечтавшим о европейском Калининграде. Антологии местной литературы неожиданно продемонстрировали, что появляется поколение людей, начинающих понимать: Калининград - не военная база, а большой в прошлом город с незавидной судьбой российского областного центра. Местные издания с удивлением писали о подростке, который самостоятельно пытался реставрировать заброшенные кирки: власти делали все возможное, чтобы любые архитектурные памятники прошлого исчезли с земли. Понятно было, что душу городу уже не вернуть, что все безжалостно изуродовано советским бульдозером. Но то, что можно хотя бы увидеть людей, которым эта душа была небезразлична, давало надежды. Во время одной из своих поездок в Калининград я зашел в первое открывшееся в городе кафе, заказал капучино - удивительный напиток для русской провинции, и сел за столик с видом на довоенную часть чудом сохранившейся улицы. И подумал: может, хотя бы в этой части России, в столь непосредственной близости от цивилизованного мира, жители будут пытаться жить по-человечески?
Это, конечно, была бессмысленная иллюзия. Через несколько лет (именно тогда, когда я увидел всюду плакаты с «форпостом») я услышал от хозяина маленькой гостиницы в Светлогорске, что туристы - это, конечно, хорошо, но для развития региона не хватает баллистических ракет. Ракет и ядерное оружие - объяснил собеседник. Какой смысл во всем этом туризме, если нас не боятся и не уважают?
В аэропорту Храброво перед посадкой на рейс милиционеры пытались добиться у пассажиров отступных за отсутствие регистрации в области. Я показал молодым грабителям решение их собственного начальства, которое устанавливало льготный порядок пребывания для граждан Украины - это было время после первого Майдана, и Путин пытался этим жестом помочь своему агенту Януковичу. В ответ мне посоветовали не рассказывать об этом попутчикам по рейсу в Киев. Я не прислушался: в 2005 году еще можно было позволить себе не обращать внимания на советы.
Прах Канта
Калінінград втратив обличчя, душу та історичну спадкоємність - острів із собором, в якому лежить прах Канта, виглядає глузуванням з минулого
zbruc.eu