100 днів воєнної дипломатії: хто є хто серед ключових гравців?
5 Червня 2022
Вільний світ має робити все можливе для підтримки ЗСУ фото: day.kyiv.ua
Росія перейшла в режим «почекай, поки Захід втомиться»
Початок широкомасштабної і віроломної війни Росії проти України з 24 лютого шокував цивілізований світ та спонукав світову дипломатію перейти у режим воєнного стану. Ключовий підсумок перших 100 днів протистояння путіну - Вільний світ об’єднався, як ніколи раніше, як у своєму прагненні допомогти Україні дати відсіч путінському вторгненню, так і запобігти поширенню війни на інші європейські країни. Схоже, не лише в Україні відчули історичну нагоду звільнити світ від головного кандидата на найбільшого тирана ХХІ сторіччя.
Своєю безпрецедентною єдністю і солідарністю з нашим народом світ здивував путіна, який розраховував на кволу реакцію та розкол і всередині ЄС, і в НАТО. Першим ударом по сподіванням кремля нейтралізувати світову єдність стала підтримка 141 країнами резолюції Генасамблеї ООН від 2 березня із засудженням російської агресії та вимогою повного виведення російських військ з території України. Остаточною руйнацією путінських мрій стала зустріч міністрів оборони НАТО на німецькій авіабазі у Рамштайні 26 квітня, що запустила процес формування міжнародної антипутінської коаліції.
Водночас, незважаючи на в цілому позитивну міжнародну реакцію, війна та виклики, пов’язані з нею, викрили «хто є хто» для України серед ключових світових акторів. Як кажуть, «справжній друг пізнається в біді».
За підсумками 100 днів можна зробити перші оцінки.
Зі знаком «супер-плюс»
Передусім, трійця - США, Велика Британія та Польща.
Ці країни стали справжнім двигуном глобальної підтримки України та продемонстрували лідерство у протистоянні імперіалістичному режиму путіна. Саме завдяки ним вдалося мобілізувати світ і у турборежимі забезпечити Україну фінансово-економічною допомогою, летальною зброєю для відсічі російській агресії та допомогти у вирішенні термінових гуманітарних проблем.
Зі знаком «плюс»
Приємним сюрпризом стала позиція керівництва інституцій ЄС - Президента Євроради Шарля Мішеля, Президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн та Президентки Європарламенту Роберти Мецоли. Їм вдалося заповнити вакуум справжнього європейського лідерства в питанні мобілізації ЄС на підтримку України. Саме ця «євротрійця» змогла подолати як традиційну залежність від примх ключових держав-членів, так і інерцію забюрократизованих процедур, від якої страждала політика ЄС. Чи не вперше в історії ЄС, завдяки їх лідерству, структури ЄС працювали як єдиний механізм на підтримку нашої країни і у рекордні терміни приймали вагомі рішення - від ініціювання і просування шести пакетів санкцій до макрофінансової допомоги, від допомоги українським переміщеним особам до створення загальноєвропейської платформи економічної відбудови України, від виділення коштів на закупівлю озброєнь для України до прискореної розгляду заявки на членство в ЄС. Символічно, що ця «євротрійця» була серед перших міжнародних лідерів, які відвідали Київ і Одесу після початку вторгнення.
До когорти країн, які підтвердили практичну відданість підтримці Україні, можна віднести більшість країн ЄС, передусім країни Балтії, Словаччину та Чехію, Канаду, Японію, Австралію та Норвегію.
На межі «плюс-мінус»
Ще одну групу сформували країни, які намагалися балансувати на межі «плюс-мінус»: з одного боку, аби остаточно не зіпсувати відносини з росією, керуючись своїми геополітичними та бізнес-інтересами, з іншого - аби не зрадити базовим принципам міжнародного права, основою якого є неприйнятність силової зміни кордонів і повага до суверенітету та територіальної цілісності суверенних держав. До них варто віднести Туреччину, Китай та Швейцарію.
Свій потужний потенціал для підтримки України у протистоянні російській агресії не використали повною мірою ФРН та Франція. Хочеться вірити, що поки що. Всі 100 днів не полишало відчуття, що ці країни намагалися «петляти», засвідчуючи підтримку більше через словесну риторику і обіцянки, аніж за рахунок конкретних дій.
Тому ані Париж, ані Берлін поки не склали залік у питанні ефективної протидії путінському режиму, залишаючи маржу для власних маневрів з кремлем. Важливим чинником, який знівелював їхню підтримку санкцій та надання зброї (заради справедливості варто відзначити історичність рішення Німеччини щодо відмови від табу на постачання зброї Україні), стали спроби загравати з путіним, «врятувати для нього обличчя» та прагнення виступати адвокатами громадян росії, відокремлюючи їх від путінського режиму.
Це ж стосується і Кіпру, який своїми діями явно не сприяв посиленню санкційної політики ЄС (як приклад, вилучення зі списку санкцій заборони на купівлю нерухомості в країнах ЄС громадянами росії).
Окремо - про Угорщину і ООН. Проросійська позиція Угорщини стала прикрою несподіванкою не стільки тим, що підтвердилася навіть за умов війни. Прикрою вона стала через свою відвертість та неприхований цинізм з акцентом на національний егоїзм. Будапешт майже пробив дно не лише підтримки України, а, насамперед, політики європейської солідарності.
Очікувалося, що поведінка Будапешта не буде конструктивною, проте, ситуація, коли Орбан, користуючись агресією кремля, намагався пропагувати реваншистські настрої, вдавався до загравань з путіним під час трагедії в Бучі, нав’язував умиротворювальну риторику щодо агресора, блокував нафтове ембарго і, що обірвало терпець 26 країн ЄС, наклав вето на персональні санкції проти глави РПЦ кирила - перейшло всі адекватні межі. Єдиним промінцем позитиву в позиції Будапешта стало надання прихистку українським переміщеним особам.
Якщо 2014 рік довів, що ООН, передусім її Рада Безпеки, не може більше розглядатися як вагомий чинник міжнародної безпеки і стабільності, то 24 лютого 2022 року стало моментом істини, наочно продемонструвавши всі вади і обмеженість можливостей цієї універсальної організації та її керівництва, коли серед п’ятірки ядерних держав «завівся» божевільний.
Звідси й нерішуча, інколи страусова, та інертна поведінка з таких важливих питань, як ядерна безпека внаслідок захоплення і обстрілів росією українських АЕС, зволікання зі створенням гуманітарних коридорів, конформістська позиція щодо блокування росією українських морських портів. Якщо ООН розраховує повернути свій авторитет, цілком очевидною є необхідність реформи організації і посилення легітимності РБ ООН. Водночас ООН ще не сказала свого останнього слова в питанні запобігання глобальній продовольчій кризі та сприяння у вирішенні гуманітарних питань, передусім посередництві у звільненні українських полонених і заручників.
Варто розставити крапки над «і» й у позиції НАТО, на адресу якої подекуди лунала несправедлива критика з боку української влади. Слід розуміти, що НАТО - це її країни-члени, які активно допомагають Україні, починаючи від палива і амуніції, завершуючи важкою зброєю. Секретаріат НАТО, очолюваний її Генсеком виконував роль координатора зусиль країн-членів. Для того, щоб об’єктивно оцінити роль Альянсу у підтримці України слід просто подивитися, з яких країн Києву постачають зброю, і тоді все стане більш, ніж очевидним, у тому числі і щодо того, де справжні гарантії безпеки для нашої держави та хто їх може забезпечити не пустими і гарними словами, а реальними справами і «залізними» аргументами.
Наступні 100 днів обіцяють бути важливими для боротьби за збереження українського питання в топі світового порядку денного, консолідації міжнародної підтримки та збільшення всебічної, передусім військової, допомоги.
Росія перейшла в режим «почекай, поки Захід втомиться». Відтак всі зусилля російської дипломатії спрямовані на те, щоб максимально посилити «втому від війни» - звідси акценти на продовольчу кризу, підсвічування економічних проблем Заходу, прискореної інфляції, гра на стереотипах, що «росія занадто велика держава, щоб її можна було викреслити з політичної мапи та принизити». Російська дипломатія робитиме все, щоб російські війська отримали оперативну паузу для перегрупування і підготовки до третього з 2014 року наступу.
Зараз важливо утримати існуючу безпрецедентну підтримку і переконати Вільний світ, що лише військовий програш росії в Україні гарантує мир в Європі, а не проміжні тимчасові компроміси, які в результаті закінчаться новою і можливо ще більшою війною.
Тому українська дипломатія повинна сконцентруватися на таких завданнях:
остаточна формалізація Міжнародної антипутінської коаліції та її розширення за рахунок максимальної кількості країн Азії, Африки та Латинської Америки;
надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС та започаткування передвступних переговорів як свідчення повної консолідації на користь підтримки України та протидія політиці шантажу і диктату з боку росії;
надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО на Мадридському саміті Альянсу наприкінці червня;
переведення у практичну площину обіцянок щодо масштабного надання з боку партнерів, передусім Німеччини (тепер це символ і приклад для всього ЄС), сучасної важкої зброї та реактивних систем залпового вогню;
консолідація єдності всередині ЄС як запоруки продовження санкційної політики проти росії, центральним елементом якої має стати запровадження ембарго на закупівлю російських енергоресурсів та повна торговельна і фінансова ізоляція росії;
визначеність щодо міжнародного механізму для притягнення до відповідальності всіх причетних за злочини, скоєні на території України;
визнання росії державою-терористом з усіма відповідними міжнародно-правовими наслідками;
визнання парламентами максимальної кількості країн світу акту геноциду росії проти українського народу з формуванням т.зв. «списку Бучі»;
запровадження партнерами механізму т.зв. ленд-лізу для надання всебічної прискореної матеріальної та військової допомоги Україні;
формалізація джерел наповнення майбутнього пакету фінансування плану відновлення України (т.зв. плану Маршала) у пост-воєнний період;
розблокування українських портів з метою недопущення глобальної продовольчої кризи;
звільнення українських полонених, в тому числі героїв оборони Маріуполя.
Нарешті, Вільний світ має робити все можливе для підтримки ЗСУ, які завдяки своєму героїзму і самопожертві відіграють вирішальну роль у визначенні умов, на яких будуватиметься світоустрій майбутнього.
І ще одне: дипломатія має бути про дипломатію, а не про війну, і цього елементу в діях Києва наразі явно бракує. Від реактивної позиції представлення своїх відповідей на підходи російської сторони Києву вже час запропонувати свій власний план мирного врегулювання та припинення війни саме на українських умовах. І план такий попередньо мав би бути проговорений і погоджений із столицями країн з оцінкою «супер-плюс» та «плюс», а також окремими країнами «на шляху виправлення» з групи «плюс-мінус». Саме на рубежі 100 днів такий план був би потрібен не лише для того, щоб зафіксувати нову ситуацію на полі бою і в світі щодо ізоляції росії, а й для того, щоб відмова кремля йти планом Києва не викликала у світі втоми чи зайвих запитань, чому слід і далі нарощувати санкційний тиск на путіна.
Віримо у Збройні Сили України, незламну світову єдність і солідарність з Україною, внутрішню єдність і стійкість в нашій державі та уважно слідкуємо за розвитком подій.
100 днів воєнної дипломатії: хто є хто серед ключових гравців?
Росія перейшла в режим «почекай, поки Захід втомиться»
m.glavcom.ua