"У 1996 році Україна точно мала бути в списку на вступ до НАТО". Спогади експосла США 1.
"У 1996 році Україна точно мала бути в списку на вступ до НАТО". Спогади експосла США про відносини з Росією, кримський сепаратизм і ядерне роззброєння Києва
2022-05-26
Чому США наполягали на позбавленні України ядерного потенціалу, як відбувалася приватизація державного майна, чи мала Україна шанс вступити до НАТО в середині 1990-х? Нині залишається дедалі менше свідків цих процесів, які від першої особи розповіли б про те, на якому фундаменті будувалася наша країна лише 20-25 років тому. ТЕКСТИ публікують фрагменти спогадів колишнього посла США в Україні від 1993-го до 1998 роки Вільяма Міллера (1931-2019), який працював тут під час економічної кризи, становлення олігархату та був провідником позиції США в питаннях ядерного роззброєння. Деякі його думки сьогодні здаватимуться наївними, деякі - аж надто актуальними. А частину проблем, схоже, не вдалося розв’язати й за 18 років, які минули від часу цієї розмови.
Це інтерв’ю Міллер записав наприкінці 2003-го - на початку 2004 року, напередодні Помаранчевої революції. Ми знайшли його в архіві Асоціації дипломатичних досліджень та навчання (Association for Diplomatic Studies and Training), яка зберігає велику колекцію інтерв’ю американських дипломатів і політиків. У 232-сторінковому документі, більше схожому на поєднання сповіді, звіту й автобіографії, посол Міллер максимально детально розповідає про свою дипломатичну службу, зокрема й в Україні. Цей історичний матеріал дає уявлення про те, як влаштовано відносини послів і керівників держав, які їх приймають, а також яким є рівень обізнаності дипломатів у внутрішньополітичній кухні тощо.
Посол Вільям Міллер. Фото: Радіо Свобода
Ми вибрали найцікавіші фрагменти, які безпосередньо стосуються сьогоднішнього дня та важливих сторінок історії України, і публікуємо їх у скороченому вигляді.
Діаспора здійснює "оглядини" посла
Перед моїм відправленням в Україну до Вашингтона прибула делегація, щоб обговорити майбутню співпрацю з діаспорою, конгресом і новою адміністрацією - саме в такому порядку. До неї належали деякі лідерт "Руху" -українського прозахідного націоналістичного руху за незалежність - вони уважно приглядалися, чи не були ми надто промосковськими. Діаспора, наприклад, дуже підозріливо ставилася до Строуба Телботта через його довгий інтерес до Москви та Росії (заступник Держсекретаря Телботт довгий час працював у Москві журналістом - прим. пер.) Діаспора не знала, що думати про мене. Вони мали інформацію, що я жив і працював у Москві, тому хотіли з’ясувати, чи можна мені, так би мовити, довіряти.
Мене попросили виступити й зустрітися в усіх основних групах діаспори, щоб "пройти інспекцію". Зі мною обговорювали ядерну зброю, наміри, прагнення та, які, на їхню думку, в них є права. Також вони намагалися зрозуміти мої погляди на це. У них були початкові сумніви через мою довгу роботу в Радянському Союзі та Москві, але зрештою представники діаспори вирішили, що я для них прийнятний. Особливо після того, як адміністрація Клінтона заявила, що всіляко сприятиме новим незалежним державам, що утворилися після розпаду СРСР.
Я дуже чітко висловив нашу позицію, що ми підтримуємо сильну, успішну, суверенну, незалежну, демократичну Україну
Я дуже чітко висловив нашу позицію, що ми підтримуємо сильну, успішну, суверенну, незалежну, демократичну Україну. Ми вважаємо, що це в інтересах українців і таким є найкращий шанс для колишньої республіки Радянського Союзу, зокрема й Росії, знову не стати імперією, як раніше. Я сказав, що маю намір якомога тісніше співпрацювати з українським урядом, коли приїду до Києва.
Які питання щодо України вас непокоїли насамперед? Чи розколюють націю розбіжності між україно- й російськомовними частинами, Заходом і Сходом, розділеними по Дніпру? Чи повстане Крим? Чи відмовлятимуться росіяни від угод про поділ таких активів, як Чорноморський флот? Усе це були невідомі змінні, що викликали великі сумніви. Ніхто в адміністрації Клінтона не знав гравців нового уряду України, а ті, з ким вони зустрічалися, їм не подобалися. Тоді вважали, що їм не можна довіряти, що вони не дотримають свого слова.
Через певний час контакти вдалося налагодити. Ми всіляко демонстрували, що ставитимемося до України як до великої суверенної держави. Українці мали глибокі сумніви, що ми ставитимемося до України справедливо й гідно, як до великої держави. Українські лідери вважали, що оскільки наші дипломати довгий час працювали в Москві, то американські експерти із зовнішньої політики налаштовані проти України. Як ми протистояли цьому відчуттю незахищеності? Запровадили правило, за яким кожен візит до Москви слід здійснювати або з попередньою посадкою в Києві, або завершувати в Києві. Це було прагматичним доказом наших намірів щодо України.
"Їдеш у Київ? Ти зможеш світитися!"
Україну й Чорнобиль часто розглядали як частину єдиної проблеми. Коли я вперше їхав в Україну, то багато моїх друзів жартували: «О, ти їдеш у Чорнобиль? Ти будеш опромінении. Зможеш світитися, а твоє життя зменшиться на десятиліття». Через надзвичайні труднощі й небезпеку вважали, що Київ - це місце, якого співробітникам дипломатії слід уникати.
Труднощами були відсутність гідного житла, питання щодо безпеки чи місцевої їжі. Говорили про небезпеку радіації від Чорнобиля. Палива не було; ми мерзли, а політично це взагалі був великий знак питання. Тож люди, які зголошувалися їхати до Києва, здебільшого були американцями з діаспори або тими, хто знав Радянський Союз і те, яким гарним містом є Київ. Або хто мав смак до пригод і бачив дипломатичну службу саме як пригоду й шанс зробити щось нове та креативне, що було завданням для України. Тож ефект Чорнобиля в підсумку став для нас можливістю здійснити позитивний добір. У результаті в мене був найкращий, найсміливіший та інноваційний персонал.
Чорнобиль, безперечно, постійно перебував у свідомості українців, бо значну частину українського населення було опромінено радіаційною хмарою, а дуже значну - залучено до евакуації всіх людей з околиць Чорнобиля в радіусі 30 км від місця вибухонебезпечного реактора. Усю націю було залучено до процесу надання притулку жертвам Чорнобиля: їм довелося будувати житло для переміщених і лікарні для хворих на рак. Це стало великим тягарем для країни. Фактично, Чорнобиль і досі є однією з найбільших статей бюджету: виплати постраждалим, витрати на лікарні та потреби на відновлення, які розтягнуться на кілька поколінь.
Чорнобиль був дуже вагомою складовою свідомості українців, коли я приїхав сюди в 1993 році. Страх їсти заражену їжу був таким, що нам усім видавали дозиметри, лічильники Гейгера, щоб перевірити нашу їжу, яку купували на ринках. Також з ним обходили всі меблі. Та згодом відчуття небезпеки розвіялося.
Я вважаю, що Чорнобиль є однією з головних причин того, що українці глибоко відчували необхідність ліквідувати ядерну зброю. Це було основним фактором їхнього менталітету. Для них допомога інших у розв’язанні цієї проблеми стала випробуванням дружби, і це був для мене дуже важливий дипломатичний урок. Вони попросили про допомогу, ми сказали, що виконаємо їхнє прохання.
Страх їсти заражену їжу був таким, що нам усім видавали дозиметри, щоб перевірити наші страви
Ми організували кілька конференцій, щоб зібрати необхідні кошти. Країни ЄС, Японія й низка інших країн та США, звісно, пообіцяли гроші на ремонт чорнобильського саркофагу, який звели над підірваним реактором. Ми пообіцяли задовольнити цю потребу. Проте досі не виконали свою обіцянку (ідеться про 2004 рік - прим. пер.). Невиконання такого урочистого зобов’язання зашкодило українському погляду на чесність нашої роботи. Ця невдача посилила в українців відчуття покинутості та страх бути занедбаними. Це нагадування мені як дипломату, а іноді й політику, що коли ви берете такі зобов’язання, то повинні їх виконувати. Ми сказали, що все зробимо. До честі Гора, до честі адміністрації Клінтона, вони наполегливо працювали, щоб досягти цього, але сповна не вдалося все здійснити.
Місія: ядерне роззброєння України
Коли мене призначили послом, основним занепокоєнням з боку США було перебування в Україні третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Міжконтинентальні балістичні ракети були націлені на Штати в достатній кількості, щоб безперешкодно знищити нас кілька разів.
Кому вони належали? Ними володіла нова Україна чи Москва? Зі стратегічної точки зору, стабільність цієї зброї була під великим сумнівом. У Вашингтоні перед моїм приїздом у Київ було відчуття, що Україна досі дуже нестабільна й надто "крихка", а тому може не вижити як держава. Зброя мала бути або під контролем Росії, або її слід ліквідувати. Стало зрозуміло, що нова українська влада ніколи не віддасть зброю росіянам. Найгірші прогнози полягали в тому, що й ліквідовувати її українці не збираються і що ця зброя так і залишиться під контролем нового неперевіреного та нестабільного військового керівництва України. Моїм завданням було переконати Україну ліквідувати свій ядерний арсенал.
Початкові дискусії щодо розміщення ядерної зброї були безрезультатними. Передумови щодо прав держав-наступників ніхто не узгодив. Українська позиція була "зброя наша", а наша позиція - "ні, не ваша". І це стало помилкою з нашого боку. Думаю, що ми тоді мали казати: "Вона на вашій території, ми хвилюємося про правонаступництво. Як справи з цим? Ви збираєтеся її позбутися чи ні?".
Але ми діяли на випередження й розмовляли з українцями в манері диктату: "Вам треба позбутися цієї зброї".
Звісно, Москва підтримала такий підхід. Українці відчували, що Вашингтон і Москва об’єднуються проти Києва, нової держави.
Я вирішив ввічливо слухати й не займати жодних позицій, поки не почую українців. Одразу після прибуття до Києва продовжив попередні зустрічі, які провів із законодавцями та посланцями українського уряду в серпні у Вашингтоні. Зустрів усіх, кого міг: від комуністів до ультранаціоналістів - і запитав їх, що вони насправді думають.
Моїм завданням було переконати Україну ліквідувати свій ядерний арсенал
Президент Леонід Кравчук сказав, що його уряд і Рада в Києві ухвалили політичне рішення, яке полягало в тому, що Україна, згідно з їхніми попередніми деклараціями, ще до проголошення незалежності стане без'ядерною державою. Вони погодилися б ліквідувати всю зброю на своїй території за умови надання гарантій безпеки, тобто якщо ми підтримаємо Україну в разі військового, політичного чи економічного тиску, а також надаватимемо економічну допомогу для демонтажу й ліквідації зброї.
Моїм завданням було сказати: "Ви можете сподіватися на нас, ми з вами". Й опісля переконати Кравчука та керівників Ради, що Сполучені Штати підтримають їх на тлі ймовірних загроз з боку Росії.
Далі буде
https://texty.org.ua/articles/106783/u-1996-roci-ukrayina-tochno-mala-buty-v-spysku-na-vstup-do-nato-spohady-eksposla-ssha-pro-vidnosyny-z-rosiyeyu-krymskyj-separatyzm-i-yaderne-rozzbroyennya-kyyeva/?fbclid=IwAR1GrHOA9fo7YXB5bSG4DECkPx2DyI9MoCJch5_g8dEr63KS_qdqcWCj4b4