Намалюю щасливий Світ
Що би я хотів намалювати? Візьму наструганого олівця і намалюю на невидимому аркуші... радість. Таку усміхнену струнку життєдайну. А її очі повні світла яскравого, впевненості, грайливості весняної, що переливається в душі з тихої усмішки і гучний дитячий переливчастий сміх. Намалюю мить, коли ця пані підійме руки до неба, вхопить пустуна вітрика за руки і почне танцювати так, що аж перехопить дух. Цей танок запалить довколишній світ і він заграє незбагненними барвами...
А ще намалюю... мрію. То така струнка і вічно молода дівчина, яка має тисячі ключів від всеможливих замків. Або ж ні... Для неї немає ні замків, ні дверей. Вона вхожа всюди... І літає до небес, немов земного тяжіння для неї не існує. І може бути будь-де. А які чарівні світи вона може вмить витворити. Перехоплює дух! Які міста будує і які чудернацькі речі вміє дарувати...
А ще намалюю Любов і Шану... Бо з них все починається. Коли любиш всенький світ, коли щасливий від подиху вітру, від проблиску сонця, від сюркотіння струмка, коли обнімаєш уявні світи, і все для тебе - таке рідне і своє... Коли зливаєшся з довколишнім, що стирається межа між тобою, і тією красою, що є поряд... Коли тебе пронизує щось яскраве і неймовірно рідне, що хочеться співати, тоді впізнаєш, що Любов прийшла до тебе в гості, і її дари ти можеш сіяти довкола... Тієї сіянки вистачає і вистачить надовго... Аби тільки очі іскрилися... І коли це відчуваєш, то хочеться безперевно висловлювати Шану цьому великому і незбагненному Світові, і Творцеві, який його втілив для нас...
А ще хочу добру думку намалювати... Вона ж бо як паросток, проросте у велике дерево життя, сіючи плоди, які теж дадуть свої пагони наступної весни... Адже коли сам подумаєш щось добре, то тихо усміхнешся, а як довкола тебе лунатимуть світлі думки, то й світ перетвориться на неймовірний потік позитиву і радості... Добра думка має могутнє коріння, а тому впевнено стоїть на своїх ногах, а її віття видно ген-ген далеко за обрій. Та так, що чудернацькі диво-птахи злітаються до неї звідусіль, забарвлюючи буття...
Намалюю свою реальність - ніжну як вранішня роса, могутню, як приємний перегук травневого грому, лагідну, як погожа місячна нічка, і глибинно-загадкову, як та оспівана квітка папороті, що спонукає долати перешкоди і вірити в своє щастя і добру долю...
А потім всі ці мальовані світи наберуть об'єму і просочаться у затишну світлицю, заповнять собою простір і в ту мить прийде розуміння глибини речей... Щирі наміри стануть такими досяжними... Хотітиметься малювати щиросердно і з розмахом, мріючи, дякуючи і бажаючи Світові бути ще надзвичайшішим... Пісня сама вирине з грудей і її невидимий спалах охопить довколишній простір... Радість і Любов пружною хвилею вихопляться із невеликої кімнати і обдадуть собою довколишній люд. Кожен, до кого торкнеться цей промінь, усміхнеться, і збагне, якими дріб'язковими були його буденні турботи і думки... А натомість, свідомість заповнить вдячність за все те велике, що подарував їм Світ, і бажання творити, любити, дякувати, мріяти і втілювати...
Світ-бо такий незбагненний! :)
Розгорнути або коментувати