Зміни на краще.
Що є то є.
Мене в селі рахують москалем.
Це не так, але в Галичині ти або українець або москаль.
Є правда ще жиди.
Але вони всі десь пощезали.
Не то щоб зовсім повимирали, а просто не зустрічаються на вулиці.
Їхні фамілії не згадуються в пресі , вони не дають інтерв'ю на ТБ і радіо,
їх не зустрінеш у владних коридорах.
Вони переважно успішні бізнесмени і стали жити трохи в іншому вимірі
чим звичайні люди.
Вимерли традиційні жиди юристи та лікарі.
Я не хочу сказати, що ви не знайдете в місті шанованого адвоката на призвіще Гац, але будьте стовідсотково впевнені він має ще ресторан, готель, спортивно-тренажерний зал і таке інше.
Мати справу з жидом-юристом назвичайно важко.
Справа в тім , що не можливо вникнути в його пояснення, неможливо зосередитись на нюансах справи бо вас терзає одна нав'язлива думка:
- а нащо, пане Гац, вам треба оте адвокатство?
За совітів було інакше.
Жид був зубним лікарем, мав авто і файну хату. Про його хатній інтер'єр люди говорили пошепки. Не можливо було за радянських часів, з легкістю надзвичайною, розповідати про мебельні гарнітури, килими та кришталеві вази.
Жида поважали.
До його кабінету завжди була кількагодинна черга.
Якщо вам стояння в черзі видається нудним то ви дуже помиляєтесь.
Саме в тій черзі зуб перестає боліти бо ви взнаєте , що чоловік перший у
черзі є родичем того самого провідника який збагатився вбивством
єврейської сім'ї при переході кордону.
Було то як німці пришли.
Ви вже здогадалися чий родич лікар?
Тут не те що зуб боліти перестане; тут язва шлунку загоїться.
Хоча, жид людина доволі мстива, чоловіка того він не зарізав.
Навпаки. Гарно полікував і гроші малі взяв.
Разова помста тільки галичанина влаштує.
Жид мстив постійно.
День і ніч.
Він мстив самим своїм існуванням.
Найбільше дошкуляла його українська фамілія по жінці.
Він тепер був не Гофман, а приміром Юречко чи Котурбаш.
Він не їздив на роботу в авто хоча і міг. Його авто ніколи не стояло в гаражі хоча він був. Він на роботу не ходив ,а слідував.
Такої ходи я не бачив навіть у французьких та італійських фільмах, що демонструвалися в нашому кінотеатрі.
На ньому були світлі туфлі.
Світле взуття для галицького села взагалі дивина.
Річ непрактична по причині , що недоступна.
Тобто по великому блату за великі гроші можна було купити, але ж куди в тих мештах підеш? За світлими туфлями слідували темніші, кольору хмарного неба, ідеально випрасовані сподні підтримувані коричневим ременем з широкою пряжкою . Темно коричнева сорочка з накладними кишенями довершувала його вбрання. Сорочка була розщеплена на один-два верхні гудзики, що давало змогу бачити дуже тонкий золотий ланцюжок. В довершення до всього він носив позолочені окуляри тонкої оправи.
Можливо такий вигляд не шокував відвідувача львівського іподрому, але в селі це було щось.
Про його зимову дублянку я не напишу ні слова бо це вище моїх сил.
А як він говорив! То була пісня.
Виключно літературна мова без натяку на акцент. Спілкуватися з ним було важко бо хотілося мовчати. Встидно було вживати місцеві гій або шьо.
Все це було важко. З одного боку він радянська людина як і ви, а з другого він абсолютно для вас недоступний.
Тепер значно легше.
Жид просто богач і його можна ненавидіти на законних підставах.