Спогади про мир.
Сю "бойову" машину 5-го батальйону Прикарпаття я особисто купляв на автобазарі і особисто допомогав клеїти напис "Поліком".
З водієм їздив на схід України в Артемівськ, за обладнанням для нашого п-ва.
Це "МАN", 7 тон вантажопідйомність, ціна 7 тис. долларів на час купівлі.
Бідний наш водій дуже переймався, що автомобіль обладнаний центральною системою змащування.
Просив дозволу вкрутити масльонку бодай в лопату вікривання кузова. Він тільки-но купив новий шпріц і мав ціле відерко салідолу. Для старого водія радянського виховання було просто необхідно перед рейсом щось змащувати.
Я йому твердо пообіцяв, що коли він не перестане удосконалювати авто за німецькими інженерами, я той шприц особисто засуну йому в дупу і випущу весь салідол.
Він образився.
Щоб залагодити наші відносини довелось виконати його другу захцянку.
В мебельному цеху я замовив велетенських розмірів дерев яний ящик.
Ящик був встановлений в кабіні між сидіннями водія і пасажира.
В ящику зберігались цукор, сіль, консервації, шляхові листи, бланки доручень та інші дрібниці, що могли згодитись водію у відрядженні.
Особливе місце в цьому потворному "вдосконаленні" відводилось для зберігання туалетного паперу.
Не дивлячись на час відрядження паперу було не менше чим один повний блок і кілька рулонів врозсип.
Ця "мрія серуна" займала не менше 50% об єму, і запаси регулярно поповнювались. Всі аргументи, що людина просто не здатна виробляти таку кількість фекалій йшли в жорсткий ігнор.
Справа в тім, що кузов час від часу треба було опломбовувати, а вкузові водій тримав ще один ящик "зверхнеобхідних" йому речей. Там були куфайка, резинові чоботи, запасні каністри з соляркою і питною водою ... і па яльна лампа.
Мені приходилось особисто залізати в кузов і викидувати весь той непотріб на землю:
- Ігор! Ми тебе забезпечуєм не малими коштами на харчування, проживання, штрафи і тех обслуговування. Навіщо ти все це возиш за собою? Поясни навіщо тобі паяльна лампа, приміром?
- А вдруг чийсь мОтор замерзне і треба буде йго відогріти.
- Друже спам ятайся, на дворі літо, яке в сраці замерзне? - я вже себе не стримував і орав матом.
- Та най мені стоЇт, - була стандартна відповідь.
Так ми боролись з ним багато щасливих років нашої співпраці.
Пам ятаю те відрядження до Артемівська. Мої умови була слідуючі:
- В дорозі ми не будемо слухати "Радіо шансон" - раз. Ми не ночуємо в полі, на обочині доріг і в других місцях де зупиняються твої
друзья-водітєлі з большой дорогі. Тільки гостинниця, поняв?
- Поняв.
-Ми харчуємось виключно в кафе і ніяких пікніків у обочіни з кострами і сковородками не буде - це два. Поняв?
-Поняв.
-Відрядження не гонки на виживання, вдень ідем - вночі спимо. Куняти в кабіні поруч з водієм який не спить другу сутку бо "тре їхати" я нє намєрєн. Приїдемо і як моральну компенсацію за спільне відрядження я тобі обіцяю купити касету Руслани "Дикі танці". Поїдеш за лісом в гори на три дні і буде тобі щастя, поняв?
-Поняв.
Понятливий був мужик. Заїзжає по мене в четвертій ранку в ящику купа консервів, цибуля, часник, початки кукурудзи і неймовірна кількість пачок з куривом поверх рулонів того самого паперу.
-Ігор !!! На пес воно то треба? Ми будемо пересуватись територіями заселенеми гомосапієнс! Все необхідне можна запросто купити. Що буде думати працівник ДАІ який захоче оглянути машину? Буде думати, що їдуть два жлоба які за копійку удавляться, економлячи відрядні кошти, так?
- Най стоЇТ, на всякий случай.
Так ми і жили. Він викурював по три пачки цигарок за день, тихенько підкручував радіохвилю на шансонський блатняк і що раз в кафе несучи піднос з їдою бурмотів собі під ніс:
- Дорого, курва! За тоти гроші мож тиждень жити.
Було це десь років 14 тому. Тепер то авто на війні.
Де мій Ігор я не знаю, але сподіваюсь ми ще зможемо їхати на Схід озброївшись виключно консервами і бутилками моршинської мінеральної води.
Я дуже на се сподіваюсь.