УПЦ як лебідь, рак і щука
В Україні війна. Очільник РПЦ, до складу якої входить УПЦ МП, благословляє російське військо на вбивство «ворогів єдиної святої Русі», себто всіх українців. Заводи, школи, дитсадки, лікарні руйнуються лише тому, що вони призначені для українців. Жінок і малолітніх дівчаток ґвалтують за те, що вони українки.
Навіть церкви Московського патріархату руйнуються тому, що знаходяться на українській землі. Адже в Україні за задумом кремлівських загарбників не має залишитися нічого живого й святого. Патріарх Кирил на це не реагує ніяк - ба більше, продовжує звинувачувати в усіх бідах тих самих позірних ворогів «триєдиної і неділимої» православної квазиімперії.
В УПЦ МП не на жарт захвилювалися й загомзалися. Натхненник тероризму і масових вбивств на чолі української Церкви - якось воно не тойво. Як наслідок, відплив парафій з Московського патріархату в ПЦУ - процес триває нешвидко, проте стабільно й щодня. УПЦ МП опиняється у критичному стані - їй слід негайно з цим щось робити, щоб уникнути ганебного невпинного «схуднення».
Що саме? І як?
Бо ж одна її частина духовенства й мирян вимагає негайного самопроголошення автокефалії УПЦ.
Інша частина зупинилася на половинчастому рішенні, - мовляв, автокефалія ще не на часі, тому ліпше просто відмовитися від поминання московського патріарха як «великого господина и отца нашего». Отже, УПЦ і надалі залишатиметься частиною РПЦ, але патріарх РПЦ - не наш патріарх. Гмм...
Третя група - московити. Та ж сама відмазка: «Церква поза політикою», що значить «війна війною, а Третій Рим по распісанію».
Четверта - пристосуванці. За гарно сформованою позицією: як Бог зволить, так і чинити будемо. Що означає насправді: чия сторона переможе у війні, ту й визнаємо.
І ось оцей весь церковний різношерстий парламент належало зібрати, щоб зліпити з нього подобу соборної єдності. І схоже, задум удався. Собор УПЦ ухвалив постанову з доволі неоднозначними сентенціями. Приміром, висловив «незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні». Але задля визначення незгоди Собори не збирають. Патріарха не засудили, однак ніби й зазначили щось проти нього, аби привернути на це увагу. Жодного негативного відгуку на адресу російської влади й головного злочинця світу Путіна, натомість - прохання про переговори.
Найбільше здивувало наступне: «Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих.20:13)». Не кремлівського агресора, а саму війну. Але ж до війни причетні й наші захисники. Що це, натяк на капітуляцію (та ще у контексті прохання про перемовини)? Вже не кажу про те, що вказана заповідь не стосується війни жодним чином, бо ж єврейський оригінал заповіді містить слово, що означає навмисне (не вимушене) вбивство конкретної (відомої) особи. Усі архиєреї мають академічні дипломи. Як вони навчалися у вищих духовних школах, яким чином здобували освіту, якщо не знають богословських азів, лише Богу єдиному відомо.
«Собор ухвалив доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви». Про самі ж формулювання змін і доповнень ані слова. Заявлено про «повну самостійність і незалежність» УПЦ, але при цьому не проголошено автокефалії. Мовляв, ми повністю самостійні, але не автокефальні. Не автокефальні, проте незалежні. Це те саме, що «наша країна незалежна, хоча не суверенна». Цирк на дроті.
Митрополит Онуфрій у неділю 29 травня під час Великого входу пом'янув Предстоятелів Помісних Церков як повноцінний очільник автокефальної Церкви. Це справді приємна новина. Але (треба ж такому статися!) при цьому не згадав тих Предстоятелів (в їх числі й патріарха Вселенського), яких також не згадує Кирил. Тобто, УПЦ від Москви вже нібито й відійшла, але політичний вектор залишився незмінним, московським.
Дивна незалежність.
Це тільки у дідуся Крилова, лебідь, рак і щука можуть тягти воза в різні боки, анітрохи не впливаючи при цьому на стан самого воза. Схоже, з УПЦ станеться інакше: вона зрештою розтрощиться по цих самих «фракціях». От і сумнозвісне СПЖ повідомляє, що переважна більшість вірян УПЦ не підтримує владику Онуфрія, якого в коментарях іменують розкольником, христопродавцем та прочія безумния глаголи. Тому Московський патріархат з України нікуди не зникне, перетворившись згодом в Український екзархат РПЦ. Або в таку собі УПЦ(о), одначе сутність від того не зміниться.
Частина УПЦ все ж проголосить автокефалію, від’єднавшись таким чином назавжди від євхаристійної єдності з Церквами світу. Адже не може бути в одній державі дві визнані Українські автокефальні Церкви. Тим більше Собор 27 травня своєю Постановою відверто зневажив Фанар - про яке визнання УПЦ може йтися? Ще не так давно, до утворення ПЦУ еклезіологія Московського патріархату дотримувалася дивного логічного ланцюжка: невизнаний - значить, неканонічний; неканонічний - отже, безблагодатний. Твердженні ці насправді суперечливі, але доведеться вам в УПЦ пити з того колодязя, у який донедавна плювали, і наступати на граблі, приготовлені для своїх опонентів. Як то мовиться, отримайте й розпишіться!
Позаяк весь час залишатися ізольованим від православного світу не дуже хочеться, а повертатися до Церкви натхненника тероризму Кирила проукраїнським силам також немає охоти, то з УПЦ продовжиться відтік до ПЦУ.
Отже, Московський патріархат втратить в Україні кілька тисяч своїх парафій, в чому є все ж певний внесок у відчайному кроці митрополита Онуфрія.
Дякувати Богові. Адже Україна завжди була, є й буде! І Христос воскреслий перебуватиме посеред нас!