Відкрити Бога в собі
…Бог у людині починається там, де скінчаються все помисли та побажання й пов’язані з ними почування: «Чи ви не знаєте самих себе, що Iсус Христос у вас? Хiба тiльки ви не тi, ким повиннi бути?» (2 Кор. 13, 5)… Православна задача бачиться також і в сходженні людини до самої себе, до свого найвищого «Я», до образу Божого, до своєї нової людини, народженій від води й духа. Вона також і в тому, щоб навчити людину чути слово Боже, яке не обмежується значеннєвою канвою, але є, насамперед, логос з його енергійною дією благодаті. Задача у тім, щоб досвідчено відкрити в собі Христа, а не лише уяснити відмислене про Нього знання, щоб завжди відчувати натхнення зберігати почуте слово Боже, утримувати в собі святий дух й прикликати його, коли той відступив: «Блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його (хранящії - у слов’янському перекладі, що значно точніше - Лк. 11, 28). Якщо ця задача православним християнином залишиться нерозв’язаною, то може статися, що всі його релігійні потуги з альтруїзмом включно на ділі виявляться лишень марною працею.
Коли трирічний малюк грається кубиками з буквами, складаючи з них слова - це добре, просто чудово. Якщо те ж саме він з захопленням робить у п’ять років - допустимо, але дещо насторожує. А коли вже десятирічне парубча замість навчання продовжує гратися кубиками, то це вже діагноз. Якщо християнин з одно-, дво-, трирічним віком церковності намагається ретельно вичитати всі прописані молитвослів’я, а у дні посту не допустити ані граму скоромного - дуже похвально. Цілком природно, що у релігійному розвитку особистості проглядається певна аналогія стадіям внутрішньоутробного онтогенезу людського організму.
Багато хто проходить у церкві ступінь, цілком сумісний з тим, який слушно назвати християнським язичництвом, оскільки формально православний бува часом й насправді шукає того, що «шукають язичники» (Мф. 6, 31-32). Про це свідчить зокрема величезний попит у церковних лавках на довідники про те, кому в яких земних потребах належить молитися. На більш серйозних щаблях християнського, вже сказати б, старозавітного неофітства душа неминуче керується відповідній їй наївністю. Всевишній сприймається в антропоморфних категоріях певних біблійних обрисів як велика віддалена Істота. Крізь призму малечого юридизму і тут невідворотні уявлення: «бозя сердиться», «боженька покарає», «боженька простить», а також «ти мені - я тобі». Страх перед гріхом та наступними за те поцей- й потойбічними прикростями, страх Божий нижчого ґатунку - майже неминучий стимул у цьому віці. Проте свідомість вірянина доконче повинна увійти у православний простір, ознайомившись з тим, як спілкувалися з духовним світом святі подвижники. На цьому етапі ставлення до Бога, як правило, невідхильним стається земний формат спілкування з начальством. Чим більше я вичитаю найрізноманітніших акафістів і канонів, а також вчиню поклонів, чим менше й простіше я поїм, посплю й одягнуся, тим більше перерахують мені заслужених (у власних коментарях, ясна річ, «незаслужених») пожитків на небесний банківський рахунок.
Все це, звісно, добре й навіть здорово… втім, до певного рівня. Якщо ж православний з десяти-, двадцяти-, а то й тридцятирічним стажем церковності продовжує додержуватися подібних принципів, то дитинство його явно затягнулося. Те, що славно для дошкільного й молодшого шкільного віку, перетворюється у серйозне гальмо для віку середньої духовної школи. За принципом К. Ціолковського, перша ступінь ракети, яка здіймає летальний апарат на певну висоту, виявляється для нього надзвичайно шкідливим баластом, коли її вчасно не відкинеш. На вдалу ілюстрацію космічного принципу, який відображається у царині духовного життя, натрапляємо ми у одного з його великих знавців - свят. Феофана Затворника. На запитання про корисність паломництва відповідає він коротко й ясно: «Якщо ти не знайшов ще шлях до свого серця - корисно, а знайшов - шкідливо». Ну й, окрім того, преп. Серафим не менш напоумливо заспокоїв доростову православну душу орудою поміркованого бізнесмена: пускати в обіг варто лише ті церковні засоби, які приносять благодать, а які не приносять - без побоювань відсувати набезрік. Таж Саровський старець - виходець з купецької гільдії - став у Царстві Божому ще на землі великим купцем (образ з Великого покаянного канону преп. Андрія Критського).
Напрошується тут ще й приклад студента. Перейшовши початкові вишівські курси, учневі вищої школи належить по змозі справно відвідувати всі заняття. А от коли вже на старших курсах визначається він зі своїм особистим направленням у майбутній спеціальності, лекції з інших, менш цікавих дисциплін йому можна безпечно прогулювати, поглиблюючись при цьому у додаткові матеріали у галузі обраної теми. Подібно до того й сенс старанного виконання релігійних приписань на початкових ступенях релігійного розвитку вбачається в тому, щоб розкрити людині живого Бога, ще перебуває всередині нього.
Церковні таїнства й богослужіння, а також приватні молитви повинні відривати свідомість від чуттєвих та й абстрактних речей, щоб поступово привести його до пізнавання богонавідання у самому собі. Душа покликана все ясніше й ясніше відчувати смак благодаті, який закономірно породжує націленість на світлові кванти її енергії Життя. Це внутрішнє світло й є єдине на потребу (Лк. 10, 42), гірчичне зерно, найменше з усіх зерен (Мф. 13, 31-32). Воно ж є й ім’ям Отця Небесного у вищому його значенні, якому належить святитися - перебувати на особливому, обраному місці у нашому серці. І от коли смак до імені Божого розбуркає в душі належний благодатний апетит, починається зцілення її від, подібної до анорексії тілесної, духовної анорексії, яка не тільки виснажує душу, але й позбавляє її бажання живитися святим духом.
«Якщо не знаєш Бога, то неможливо, щоб зворушилася в тобі й любов до Нього; і не можеш любити Бога, якщо не побачиш Його». Так, насправді, це, як і багато інших свідчень преп. Серафима Саровського, адресовані вже не початковій школі православ’я з маленької літери, школи старозавітного формату, а до середньої. У цій школі християнин поряд з головною метою християнського життя починає ясно усвідомлювати ще одну максиму великого подвижника: «Коли хто у мирному налагодженні перебуває, той немовби лжицею черпає духовні дари». І тоді головним критерієм правильності слів та вчинків стає внутрішній мир, що дозволяє не заважати Богові нас обдаровувати. Крізь призму цієї найвеличнішої цінності показуються й справжні гріхи, й чесноти. Усе, що порушує цей блаженний стан, так чи інакше призводить до внутрішнього дискомфорту, якого природно хочеться якнайшвидше позбутися. Крім прописаних у сповідальних методичках гріхів осуду, ремства, звеличування тощо до них належить і поринання у всіляке марнодумство. Порушення внутрішнього спокою з будь-якого благовидного приводу, приміром, для ствердження букви зовнішнього всілякого сакрального благочестя - неприпустимо. Так само й неприпустимо спокушувати немовлят та молодших школярів своєю свободою у вірі, про що не раз попереджав апостол (Рим. 14, 1; 1 Кор. 8), що сьогоденною мовою називають епатажем.
Зрозуміло, ефективність молитви у такому разі вимірюється не кількістю прочитаного, а мірою духа, мірою приросту Життя, мірою квантів благодаті, отриманих при сходженні свідомості до променів небесного світла. Так само й для їдця зі здоровим травленням й апетитом якість трапези визначається не числом жувальних і ковтальних рухів, витрачених на куштування страв, а властивостями її смаку й насичення. «Чи хочеш насолодитися стихослів’ям під час відправи своєї й осягнути значення промовлених тобою слів Духа? - Відклади геть у бік число стихословій, не бери до уваги знання міри у віршах, облиш звичне гучноголосся; але поглиблюйся умом своїм у вивчення словес Духа, допоки душу твою не підбурить до високих розумінь й через те не спонукає до славослів’я чи до корисної печалі. - У рабському ж робінні (у вичитуванні тільки належного) розум не має миру; а занепокоєння відбирає зазвичай смак у смисла й зрозумілості та розкрадає думки. Занепокоєння личить назвати колісницею диявола, оскільки сатана має звичай входити у нещасну душу й бентежити її» (преп. Ісаак Сірійський). Питання про те, що просити Бога, не існує: душа просить заповіданого Ним Православ’я, просить своїм духом перебувати у дусі Божому, адже інша екзистенція поза проміння Життя для неї насправді болісна. Починається блага ненависть до своєї душі, до свого життя (у цьому випадку - свідомості) у цьому світі, ненависть, без якої не можна стати учнем Христа (Лк. 14, 26; Ін. 12, 25). А в результаті для душі вже цілком вживаною стає максима блаж. Августина: «Люби Бога й роби, що хочеш», бо будь-яке відхилення своєї волі від волі Божої болюче. Й надалі влаштування на цей кшталт закономірно відчиняє перед православними двері вже вищої школи з її посібниками в образах «Добротолюбія», «Ліствиці» й інших аскетичних творів.
Фрагмент тексту з: игумен Антоний (Логинов). Православие с большой и маленькой буквы.
Перекладено мною.