Завтра: Світ, Україна, Я
Змінюється і минає усе, залишається тільки молодість всередині. Хоча зараз ми молоді, я - та моя країна. Ми йдемо разом і дряпаємося по жорстоких скелях догори (іноді, плутаючися у напрямку і вниз), весь час намагаємось з чимось боротись, я та моя країна. Найгірше виходить боротись з собою. Але, думаю, енергії вистачить. Ну, ще хоча б на якісь декілька століть. І там ще невідомо яке за рахунком дихання відкриється. Адже що не ламає, те завжди робить сильніше. Цікаво, які ж ми вже маємо бути сильні, ми, я та моя країна?..
Силу дають бажання та надія. Якби цього не було, я , можливо, не сиділа б зараз у бруднющому інтернет-клубі (і не шукала б щось на кшталт його години дві перед тим по всій окрузі) і не намагалася відіслати документи на конкурс менш, ніж за дві години до закінчення 21 числа місяця вересня. У той самий час у тому самому місці кільканадцять, а, може, й кілька десятків таких самих на вигляд нормальних молодих людей «шпілять» у комп*ютерні іграшки та нецензурно (ще й голосно) виражають своє невдоволення результатами гри. Можливо, корисніше було б зайнятися навчанням, чи там, музикою наприклад; знайти в Інтернеті умови цього конкурсу врешті решт, чи ще щось цікаве... Шкода цієї енергії, і цього бажання виграти, спрямованого не на життя, а на віртуальну гру.
Хлопці, а що ж з вами буде завтра? І де ми з вами будемо завтра? Чи так і покажемося всьому світу, брудні та байдужі до власного навіть життя? Знаєте, не така вже вона й молода, ця країна, що назбирала стільки зморшок та ран, безвідповідально виховуючи своїх безвідповідальних дітей. Може, нічого навіть у мене і не вийде, але я зробила крок, і вже стала ближче нехай не до цієї, то до наступної перемоги. А ви так і не вилізли з-за тих комп*ютерів. Може, годі? Може, вже час? Ви- потрібні! Не запізніться на зустріч зі своїм майбутнім, не розминіться з самими собою!..
Хтось має вірити і хотіти, і я вірю у вас, і вірю у себе, і у цю шалену й прекрасну (шалено прекрасну?) країну.
А завтра ж от-от настане...
22:42 Українка під шифром 666777****
21/09/2007
Силу дають бажання та надія. Якби цього не було, я , можливо, не сиділа б зараз у бруднющому інтернет-клубі (і не шукала б щось на кшталт його години дві перед тим по всій окрузі) і не намагалася відіслати документи на конкурс менш, ніж за дві години до закінчення 21 числа місяця вересня. У той самий час у тому самому місці кільканадцять, а, може, й кілька десятків таких самих на вигляд нормальних молодих людей «шпілять» у комп*ютерні іграшки та нецензурно (ще й голосно) виражають своє невдоволення результатами гри. Можливо, корисніше було б зайнятися навчанням, чи там, музикою наприклад; знайти в Інтернеті умови цього конкурсу врешті решт, чи ще щось цікаве... Шкода цієї енергії, і цього бажання виграти, спрямованого не на життя, а на віртуальну гру.
Хлопці, а що ж з вами буде завтра? І де ми з вами будемо завтра? Чи так і покажемося всьому світу, брудні та байдужі до власного навіть життя? Знаєте, не така вже вона й молода, ця країна, що назбирала стільки зморшок та ран, безвідповідально виховуючи своїх безвідповідальних дітей. Може, нічого навіть у мене і не вийде, але я зробила крок, і вже стала ближче нехай не до цієї, то до наступної перемоги. А ви так і не вилізли з-за тих комп*ютерів. Може, годі? Може, вже час? Ви- потрібні! Не запізніться на зустріч зі своїм майбутнім, не розминіться з самими собою!..
Хтось має вірити і хотіти, і я вірю у вас, і вірю у себе, і у цю шалену й прекрасну (шалено прекрасну?) країну.
А завтра ж от-от настане...
22:42 Українка під шифром 666777****
21/09/2007