Вам подобаються егоцентристи?
Мені особисто ні. Мене такі люди (а особливо діти) дратують, або в кращому випадку просто не цікаві.
Ми не можемо змінити світ і виселити егоцентристів на іншу планету. Вони завжди були, є і будуть. Але ми можемо не виростити егоцентриста в своїй сім'ї.
Є якби одне просте правило/принцип/засіб.... Змалечку не давати сідати дитині собі на голову. Приводів буде безліч в будь-якому віці. Головне їх бачити і не поступатись своїми власними почуттями, бажаннями, потребами. Бачити і реагувати відразу.
Якщо малеча вирішить перевірити силу своїх зубів на маминій циці під час поїдання молока, то я не буду терпіти, або лагідно розказувати, що так робити не можна. Я дам по губам і відберу грудь. В такому віці слова не діють, все на рівні інстинктів. З Лучією нам вистачило одного разу, щоб вона зрозуміла, що зробила щось не те. І не просто "щось", а конкретну дію.
Не буде моя дитина топтатися по мені, коли я читаю книжку, або розмовляю з подругою, або... - це мій простір, і я буду за нього боротися і я маю на це право. При тому що найбільше проходить ця наука у віці, коли дитя вчиться маніпулювати і не пропускає будь-якої нагоди досягти свого. А я теж вмію маніпулювати :)
Дитина росте, все більше здатна розуміти і їй можна і треба пояснювати. На кожному кроці "тикати носом": прибери за собою - після тебе прийдуть люди і їм буде не приємно; не кричи - тітки Н. не може сконцентруватись на свої роботі; не тягни кішку за хвоста - вона жива і їй боляче, як і тобі буває; не рви гілки - вони живі, ростуть і теж тягнуться до сонця, як ти; вчора ми дивилися твої мультики, а сьогодні будемо документальні фільми - мамі не цікаві мультфільми (вчора мама терпіла), а тобі не цікаві докфільми (сьогодні ти терпиш).... і таких ситуацій безліч. Ще раз скажу, головне їх бачити і одразу реагувати - не відступати жодного разу. Мама має побачити, що дитина зрозуміла, що це не пусті слова, погодилась і таки перестала тягти кота за хвоста :) і лише тоді продовжувати розмову/гру і т.д. До того це ще вчить малого і відповідальності за вчинені дії.
Плюс це не має бути гра в одні ворота, те що ми вимагаємо від них, ми маємо вимагати і від себе. Виховання - це високий рівень самоконтролю.
Сьогодні я маю 8-річну доньку, яка робить за нами тихіше музику, бо там за стіною може заважати сусідській дитинці спати, або збирається настільки тихо в школу, що я в своїй квартирі-студії можу й не прокинутись. Або Луча може йти по стежці за дорослими, підняти кинутий ними папірець, принести і зробити зауваження - ну що ж ви не думаєте про природу і інших людей. І нам до речі легко спілкуватись і розуміти один одного, бо ми друг другу не заважаємо. І я не маю сумніву, як народиться сестричка, Лучія не буде її товкти так, як знущається її подруга над своїм братом. І я впевнена, що це все їй допоможе уникати зайвих конфліктів в майбутньому дорослому житті. І навряд вона буде йти по головах для досягнення своєї мети.
Насправді мені важко пригадати навіть п'ятьох дітей, яких можна назвати вихованими і бути певним, що за пару років, вони не пошлють своїх батьків матом.
Пригадалась ситуація. Десь рік тому приходить Лучія з двору і показує мені дулю. Я звичайно зреагувала миттєво і голосно, і відправила до себе в кімнати думати над вчинком. А потім питаю, для чого вона це зробила? - "А я хотіла подивитися на твою реакцію!". Ну що подивилась, ще будеш? - "Ні, я все зрозуміла!" Більше й не показувала :), я думаю нікому не показувала, навіть жартома.
А діти - не трава, їх треба виховувати!
Ми не можемо змінити світ і виселити егоцентристів на іншу планету. Вони завжди були, є і будуть. Але ми можемо не виростити егоцентриста в своїй сім'ї.
Є якби одне просте правило/принцип/засіб.... Змалечку не давати сідати дитині собі на голову. Приводів буде безліч в будь-якому віці. Головне їх бачити і не поступатись своїми власними почуттями, бажаннями, потребами. Бачити і реагувати відразу.
Якщо малеча вирішить перевірити силу своїх зубів на маминій циці під час поїдання молока, то я не буду терпіти, або лагідно розказувати, що так робити не можна. Я дам по губам і відберу грудь. В такому віці слова не діють, все на рівні інстинктів. З Лучією нам вистачило одного разу, щоб вона зрозуміла, що зробила щось не те. І не просто "щось", а конкретну дію.
Не буде моя дитина топтатися по мені, коли я читаю книжку, або розмовляю з подругою, або... - це мій простір, і я буду за нього боротися і я маю на це право. При тому що найбільше проходить ця наука у віці, коли дитя вчиться маніпулювати і не пропускає будь-якої нагоди досягти свого. А я теж вмію маніпулювати :)
Дитина росте, все більше здатна розуміти і їй можна і треба пояснювати. На кожному кроці "тикати носом": прибери за собою - після тебе прийдуть люди і їм буде не приємно; не кричи - тітки Н. не може сконцентруватись на свої роботі; не тягни кішку за хвоста - вона жива і їй боляче, як і тобі буває; не рви гілки - вони живі, ростуть і теж тягнуться до сонця, як ти; вчора ми дивилися твої мультики, а сьогодні будемо документальні фільми - мамі не цікаві мультфільми (вчора мама терпіла), а тобі не цікаві докфільми (сьогодні ти терпиш).... і таких ситуацій безліч. Ще раз скажу, головне їх бачити і одразу реагувати - не відступати жодного разу. Мама має побачити, що дитина зрозуміла, що це не пусті слова, погодилась і таки перестала тягти кота за хвоста :) і лише тоді продовжувати розмову/гру і т.д. До того це ще вчить малого і відповідальності за вчинені дії.
Плюс це не має бути гра в одні ворота, те що ми вимагаємо від них, ми маємо вимагати і від себе. Виховання - це високий рівень самоконтролю.
Сьогодні я маю 8-річну доньку, яка робить за нами тихіше музику, бо там за стіною може заважати сусідській дитинці спати, або збирається настільки тихо в школу, що я в своїй квартирі-студії можу й не прокинутись. Або Луча може йти по стежці за дорослими, підняти кинутий ними папірець, принести і зробити зауваження - ну що ж ви не думаєте про природу і інших людей. І нам до речі легко спілкуватись і розуміти один одного, бо ми друг другу не заважаємо. І я не маю сумніву, як народиться сестричка, Лучія не буде її товкти так, як знущається її подруга над своїм братом. І я впевнена, що це все їй допоможе уникати зайвих конфліктів в майбутньому дорослому житті. І навряд вона буде йти по головах для досягнення своєї мети.
Насправді мені важко пригадати навіть п'ятьох дітей, яких можна назвати вихованими і бути певним, що за пару років, вони не пошлють своїх батьків матом.
Пригадалась ситуація. Десь рік тому приходить Лучія з двору і показує мені дулю. Я звичайно зреагувала миттєво і голосно, і відправила до себе в кімнати думати над вчинком. А потім питаю, для чого вона це зробила? - "А я хотіла подивитися на твою реакцію!". Ну що подивилась, ще будеш? - "Ні, я все зрозуміла!" Більше й не показувала :), я думаю нікому не показувала, навіть жартома.
А діти - не трава, їх треба виховувати!