Одержимість (1) - Передмова
Передмова
Сієї ночі знову навідався. Він. Моя мара. Мій привид. Моє щастя. Моє прокляття. З´являється раптово..
Цей вічний сон. Це вічне марення, як перпетуум мобіле емоцій і фантазій, безліч разів повторюваний і завжди в нових мутаціях. Ніби повсякчас наздоганяє, біжить зі мною наввипередки і перебігає мені дорогу, піджидає на перехрестях..
Але я неодмінно знову впізнаю Його. Які би обриси не обрав, до якої нової іпостасі би не перевтіливсь. Після цих запаморочливих видінь ходжу потім декілька днів, може, й тижнів чи місяців, як несвоя. Так, не своя. Його. Вся..
Скільки разів ми зустрілися? Один? Чи безліч? Ніколи не знаю і знати не буду: з´явиться ще? Kоли? Kоли знову повториться те лоскітливе під сонячним сплетінням відчуття злету, космічної невагомості чи стрімголового падіння в безодню?
Cправді це кожного разу - Він? Чи то лише фрагменти чогось вже давно забутого, неусвідомленого, і, може, ще чогось прадавнішого, про що лише пам´ятає моя кров, гени, а мозок лише це все невідомки збирає докупи, наче уламки чарівного дзеркала - відображень всіх попередніх жінок з мого роду? Генетична пам´ять? Архетип, що зненацька винурюється з темного дна душі, переслідує і ніколи не дає спокою? Ангел? Демон? Давнє відлуння? Чи передвістя? Чого?
Наостанок це був жорстокий урок. Як і решта попередніх. Ще й досі із нього не опам´яталася. Знову лікуюся як і чим тільки можу. Терапія триває..
Остання подорож Мазурами, побережжям Східного Балту в Естонію - це була втеча. Від Нього і від самої себе. Або.. ближче таки до Нього? Хоча не зовсім.
Бо це - ще не та Північ, відкіля сяють тихі таємничі озера та північне сяйво..
І тi очі, з яких променіє вічний лід айсбергів і небо безмежної глибини, просяяне літнім опівнічним сонцем..
..Фйорди. Прадавній, войовничий Вікінґ. Мореплавець і завойовник. Нордичне язичницьке божество, жорстоке і справедливе заодно. Нема Йому ймення. Або є. Лише воно ще досі для мене таємниця. Але знаю: Він існує. Є. Приходить звідкілясь з Півночі - тієї, що з´являється опівночі зі задзеркалля.. Недосяжний.. Мій магніт..
"Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш.." - так мені повів колись однієї ночі, повної бою і протистояння з Ним.. Потім зник. Залишив мене у страху і повному сум´ятті - віч-на-віч із тим, що надійде. У житті..
*****************
У світі є багато різних барв і звуків - треба лише вибрати такий кольоровий спектр і такий акорд, аби випромінювався і відлунював впродовж всього життя. Нiби вибрати свій герб, гімн і гасло. І за цим жити. Наслідувати його. Завжди. Навіть, коли цього не хочеш і від нього утікаєш.
Світ різноманітний, багатий - вибирай-не-хочу! Але є ще ЩОСЬ на цім світі, окрім дефінітивно визнаної волі і свободи вибору. Суб´єктивний категоричний імператив. Приречення. Чи фатум - як кому заманеться це назвати..
Одержимість…
Сієї ночі знову навідався. Він. Моя мара. Мій привид. Моє щастя. Моє прокляття. З´являється раптово..
Цей вічний сон. Це вічне марення, як перпетуум мобіле емоцій і фантазій, безліч разів повторюваний і завжди в нових мутаціях. Ніби повсякчас наздоганяє, біжить зі мною наввипередки і перебігає мені дорогу, піджидає на перехрестях..
Але я неодмінно знову впізнаю Його. Які би обриси не обрав, до якої нової іпостасі би не перевтіливсь. Після цих запаморочливих видінь ходжу потім декілька днів, може, й тижнів чи місяців, як несвоя. Так, не своя. Його. Вся..
Скільки разів ми зустрілися? Один? Чи безліч? Ніколи не знаю і знати не буду: з´явиться ще? Kоли? Kоли знову повториться те лоскітливе під сонячним сплетінням відчуття злету, космічної невагомості чи стрімголового падіння в безодню?
Cправді це кожного разу - Він? Чи то лише фрагменти чогось вже давно забутого, неусвідомленого, і, може, ще чогось прадавнішого, про що лише пам´ятає моя кров, гени, а мозок лише це все невідомки збирає докупи, наче уламки чарівного дзеркала - відображень всіх попередніх жінок з мого роду? Генетична пам´ять? Архетип, що зненацька винурюється з темного дна душі, переслідує і ніколи не дає спокою? Ангел? Демон? Давнє відлуння? Чи передвістя? Чого?
Наостанок це був жорстокий урок. Як і решта попередніх. Ще й досі із нього не опам´яталася. Знову лікуюся як і чим тільки можу. Терапія триває..
Остання подорож Мазурами, побережжям Східного Балту в Естонію - це була втеча. Від Нього і від самої себе. Або.. ближче таки до Нього? Хоча не зовсім.
Бо це - ще не та Північ, відкіля сяють тихі таємничі озера та північне сяйво..
І тi очі, з яких променіє вічний лід айсбергів і небо безмежної глибини, просяяне літнім опівнічним сонцем..
..Фйорди. Прадавній, войовничий Вікінґ. Мореплавець і завойовник. Нордичне язичницьке божество, жорстоке і справедливе заодно. Нема Йому ймення. Або є. Лише воно ще досі для мене таємниця. Але знаю: Він існує. Є. Приходить звідкілясь з Півночі - тієї, що з´являється опівночі зі задзеркалля.. Недосяжний.. Мій магніт..
"Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш.." - так мені повів колись однієї ночі, повної бою і протистояння з Ним.. Потім зник. Залишив мене у страху і повному сум´ятті - віч-на-віч із тим, що надійде. У житті..
*****************
У світі є багато різних барв і звуків - треба лише вибрати такий кольоровий спектр і такий акорд, аби випромінювався і відлунював впродовж всього життя. Нiби вибрати свій герб, гімн і гасло. І за цим жити. Наслідувати його. Завжди. Навіть, коли цього не хочеш і від нього утікаєш.
Світ різноманітний, багатий - вибирай-не-хочу! Але є ще ЩОСЬ на цім світі, окрім дефінітивно визнаної волі і свободи вибору. Суб´єктивний категоричний імператив. Приречення. Чи фатум - як кому заманеться це назвати..
Одержимість…