Ляльки над Німаном. Перший політ - успішний.
Оригинал взят у 85margo в Ляльки над Німаном. Перший політ - успішний.
Цієї весни з 10 по 13 травня в одному з найстаріших міст Білоруської республіки - Гродно відбувся І Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Ляльки над Німаном». Завжди хвилююче і відповідально, давати путівку в життя новій театральній події. Гродненський театр ляльок, з його визнаним майстром режисури Олегом Жюгждой і професійним колективом має всі можливості на проведення Міжнародного форуму лялькарів.
Перший фестиваль - свято друзів (таку назву фест отримав у кулуарах театру) зібрав 12 театрів ляльок, представивши жанрове і стилістичне розмаїття художніх засобів виразності сучасного театру анімації (як естетично-філософського поняття «оживлення, одухотворення неживої матерії»).
На запрошення авторитетнішого режисера з’їхалися дружні колективи з 5 країн: Білорусії, Литви, Польщі, Росії та України.
Свою професійну майстерність і винахідливість колектив театру продемонстрував вже на відкритті - театралізованим дійством й виступом екстравагантних ведучих «Девок Городзенских» (творче об’єднання актрис та музичних майстерень театру: Н. Доценко, О. Літвінєнок, А. Аргеткіна), які своєю імпровізацією, потішними частівками задали позитивний настрій всьому фестивалю, а перед кожним виступом вигадливо представляли гостей фестивалю. На жаль, у репертуарі фесту не була представлена робота господарів, це пояснюється тим, що гродненський театр ляльок веде активне фестивальне життя. Їх творчість користується професійним інтересом далеко за межами своєї країни, тому провідна частина колективу з виставою «Пікова дама» (реж. О. Жюгжда, худ. М. Сташуленок) в цей час поверталася з Міжнародного фестивалю театрів ляльок з польського містечка Жешув, а майже через декілька днів театр отримав нові запрошення на престижні театральні форуми - у Литву та Сербію.
За круглим столом Олег Жюгжда зазначив основні засади фестивалю: «У планах на майбутнє - проводити щорічний форум, який буде складатися з двох частин: тематично-конкурсної та поза конкурсної програми». Високі вимоги до учасників вже були заявлені на першому фестивалі, адже конкурсну програму було запрошено оцінювати професійному журі, що складалося з провідних діячів культури та мистецтв Білорусі. Окрім конкурсної програми й кулуарного спілкування на фестивалі була започаткована добра традиція обговорення вистав театральними критиками (хотілося б підкреслити зацікавленість у фаховому діалозі О. Жюгжди, який й запросив молодих критиків з Польщі, Білорусі, Росії, України), сподіваємось, що ці паростки проростуть у постійну практику. Адже обговорення переглянутих вистав - це необхідне професійне спілкування, що надає фестивалю інтелектуально-емоційної напруги, тонусу. На першому обговоренні відбувся значний діалог поміж теоретиками та практиками, підіймалися теми пов’язані з репертуарною політикою фестивалів, з режисерською концепцією й акторською майстерністю у виставах. Найголовніша тема, що захопила всіх, була присвячена сучасним можливостям театру ляльок.
Отже, поговорити про вистави буде цікаво з точки зору їх художньої мови, традиційного й новаторського режисерського прочитання матеріалу.
Історично й соціально склалося так, що безперечно одним з головних адресатів театру ляльок є діти. На фестивалі були показані вистави з традиційною формою виразності, де головною художньою ознакою була лялька. До цієї групи можна віднести наступні постановки: «Лисиця та Ведмідь» (реж. засл. діяч мистецтв РФ В. Шадскій, худ. лауреат національної премії «Золота маска» З. Давидов) Рязанського державного театру ляльок, «Пряничний дім» (реж. А. Маркуцкіс, худ. О. Бєрєснєва) Паневежеського театру ляльок (Литва), «Про тигрів та слонів» (реж. засл. арт. РФ О. Іванова, худ. Г. Солоніна) театру «ТРИлика» (Москва). На жаль, не обійшлось й без деяких негараздів. З мовними проблемами зіштовхнувся колектив Паневежеського театру ляльок. Актори розігрували відому казкову історію братів Грімм про маленьких Гензель та Гретель у старовинній музичній шкатулці (яка за своєю конструкцією нагадувала утаємничений театр ляльок-автоматів Німеччини XVIII ст.) на двох язиках - литовському та російському. Ця історія нічого б не втратила, якби гралася на одній мові, адже сюжет казки не був змінений, а деяка натягнутість у спілкуванні акторів, садила темпоритм вистави. Чарівна камерна атмосфера вистави була порушена й великим простором «малої» сцени Гродненського драматичного театру (зрозуміло, що подібні ситуації з майданчиками є закономірним випробовування для учасників фестивалю). Чарівник-професор та його помічниця намагалися обіграти простір, тому не завжди відчували «подиху» зали. Виставу «Про тигрів та слонів» теж спіткало просторове випробування. Актори театру «ТРИлика» (В. Драгун та О. Мартинова) є «пташенятами» Гродненського театру ляльок, переїхавши до російської столиці, змогли не загубитися в ній, а організувати свій домашній театр. Актори розповіли повчально-веселі історії Дональда Біссета, про життя кумедних тварин і комах, з використанням «живого плану», вивідних ляльок, художніх форм силуетного театру. Так малеча спостерігала за Тигреням, який втратив свої смужечки та ласунчиком Мурахою, який не міг потрапити додому через свою жадібність. Практика показу вистав на різних площадках (театр у Москві не має свого постійного приміщення, часто запрошується на виїзні покази) та випрацьоване з роками відчуття різних просторів не розгубило акторів, а ось візуально сценічний простір вистави «розпався» на фрагменти. Ще хотілося б зауважити, що граючи виставу для самих маленьких актори не повинні допускати у грі розхожі штампи й поверховість. Умовну гру «театру у театрі» розбивали натуралістичні сцени - прибирання кімнати, приготування тіста для святкового торту з вгадуємого, навіть на відстані, жовтого рушника. Оживлюючи ляльку Тигреня (В. Драгун) залишав її на авансцені, обігруючи це тим, що вона спостерігає за Днем народження своїх друзів. Але, саме ігрова лялька без руху, без уваги актора швидко втрачає свої сценічні якості. А неприпустимі штампи у відображенні повадок звірів - великі стрибки жаби, перекидання ляльки, в такій камерній виставі, порушували її ігрову цілісність. Крім цього виникло питання відбору даної постановки на фестиваль, адже сама вистава 2006 р., а в репертуарі театру є більш цікаві прем’єри. Казка Рязанського театру ляльок «Лисиця та Ведмідь» завдяки своїй об’ємній сценографії (в розрізі обжита кімната) повністю вписалася в простір сценічного майданчика малої сцени драматичного театру. Розіграна історія невимушено повчала маленьких глядачів, як уникнути сварки поміж батьками. У звичайній комунальній квартирі назрівав сімейний конфлікт, щоб його уникнути молодята захоплювалися грою в ляльковий театр. Зрозуміле дитині художнє оформлення, у дусі лялькових пластилінових мультфільмів Олександра Татарського, акторський інтерактив розташовував маленького глядача довірою до вистави. Органічна акторська гра, нюансіровка характерів за допомогою голосу й вправному ляльководінню дозволила виконавцям створити кумедні образи м’якого Ведмедя (В. Уточкин) й хитроверткої Лисиці (С. Борисова). Особливим персонажем вистави став Домовичок (актор В. Рижков у ростовому костюмі-ляльці), під впливом чар якого головні герої помирилися. Увага до малечі, акторська майстерність та відчуття авдиторії - запорука успіху вистави. (У номінації «За кращу чоловічу роль» був нагороджений актор рязанського театру ляльок - Василь Уточкин).
У виставах «Попелюшка» (реж. Я. Антонюк, худ . Є. Фаркашова) театру ляльок з Ломжи й «Невідомих пригод Аладіну» (реж. Є. Ібрагімов, худ. Мішалем) театру ляльок «Гуллівер» (м. Варшава) постановники прагнули нелінійно прочитати матеріал відомих казок. Обидві польські вистави були насичені довгими мовними діалогами, що ускладнювало їх сприйняття (особливо для дитячої авдиторії). Для осучаснення казки історія про Попелюшку була перенесена у наш час. Дія вистави розгорталась таким чином, що ставало зрозумілим поділ на два світи, що були відображені в сценічному просторі: по центру сцени, стилізований під кришталь й дзеркала - Палац, відбиваючий у своїх інтер’єрах високий придворний світ, куди мріяла потрапити Попелюшка (акторка у вишуканому вечірньому вбранні зі своїм прототипом - вивідною лялькою) й вульгарно-прозаїчний світ повсякденної реальності, де старіють від своєї злості сестри й мачуха. Виставі трохи бракувало витриманості в єдиному художньому стилі - якщо світ Попелюшки та її «родичів» був узгоджений, то з’явлення хрещеної матері (велика голова ляльки, що опускалася мов оберег на житло Попелюшки) випадав з художнього простору вистави. Хотілось би ще сказати про принцип ляльководіння, який у польських акторів відрізняється незрозумілою поверховістю й метушливістю. Складається таке враження, що актор не володіє технікою ляльководіння, а лялька стає для нього зображальним знаком. Можливо припустити, що такий принцип йде від режисерського прочитання матеріалу, або від польської традиції у праці з лялькою, де на перше місце виходить актор, а потім лялька. Вистава «Попелюшка» була побудована на музичних шлягерах (композитор Б. Шчепаньский) та хореографічних номерах (Я. Гембура), що відсилали до мотивів Бродвейських мюзіклів (У номінації «Краще музичне оформлення» вистава отримала визнання журі фестивалю).
«Невідомі пригоди Аладдіна» у цій виставі головними персонажами ставали ляльки маріонетки. Потішила й більш належна уважність й технічність акторів в керуванні лялькою. Однак вистава була переобтяжена різноманітними формами художньої виразності: казковий світ сходу створювався на очах у глядача з яскравих етнічних танцювальних номерів, на тлі яких розігрувалось удавання з маріонетками й тростинними ляльками, масками й театром тіней, - всі ці форми виразності, особливо при появленні Джина (великі гумові ростові ляльки), не завжди були узгоджені в єдиному просторі вистави, тому розбивали її цілісність.
О двох наступних роботах, заявлених на фестивалі, хотілося поговорити, як о прикладах, в яких завдяки бережливому ставленню до традицій, ілюзій оживлення ляльки й збалансованому вкрапленню сучасних художніх можливостей самобутнім тандемом режисер-художник створювалися виразні узагальнені світи.
«По дорозі до сонця» (реж. лауреат премії «Золота маска» Б. Константінов, худ. лауреат премії «Золота маска» В. Антонов) вистава Каунаського театру ляльок (м. Литва). Метафорична історія про бродячого скрипаля сягала у виставі філософського змісту. Унікальна майстерність художника Віктора Антонова у створенні віртуозних з техніки тростинних ляльок. За режисерською ідеєю вистава вибудувана без слів, на мелодії бродячого скрипаля, який поодиноко проживає своє життя в картонній коробці під мостом вокзалу. Саме зустріч бродячих артистів цирку та їх захоплюючі історії (сцени в чорному кабінеті з ляльками) й життя музики (знайомство з цирковою мавпою, спогади з життя) наповнюють життя кожного необхідним змістом. Лялькові сцени показані акторами у філігранній техніці ляльководіння, завдяки якому у чорному кабінеті відбувалась повна ілюзія оживлення ляльки. (За цю виставу колектив Каунаського театру ляльок був відзначений у номінації «За кращий ансамбль»).
Вистава «Золота яблунька, винний колодязь» (реж. Р. Дрежис, сцен. та ляльки М. Йонутіс, комп’ютерна графіка А. Дрежис) Вільнюського театру лялько «LELE». Постановка за мотивами литовської народної казки - образне бачення художником народного литовського фольклору. Створюючи цю постановку творча група зробила історичну розвідку до національних витоків, вибудовуючи ігровий простір як оригінальне узагальнено-філософське бачення Світокосмосу. Сценографічна форма цієї постановки побудована за принципом художньо-прикладного та образотворчого мистецтва, традицій райка, канонічних законів стародавнього іконопису. Тепла й душевна атмосфера моно вистави (цей театр є представником високої культури цього жанру) передавалася завдяки природній й невимушено щирій грі акторки Е. Пишкинайте. (Вистава отримала три номінації «За кращу роботу художника», «За кращу режисуру» та «Кращу жіночу роль»).
Сучасні можливості візуальних форм театру анімації все частіше приваблюють режисерів нової формації. З цієї точки зору хотілося б поговорити о виставах «Чарівна кисть» (реж. І. Казаков, худ Т. Нерсісян) Могильовського театру ляльок та «Мікрокосмос» (пост. група Р. Дробнюх, К. Гарбатик, сценограф А. Вальни) Бєлостоцького театру ляльок.
«Чарівна кисть» - масштабний проект, що створений молодим білоруським режисером Ігорем Казаковим. Учень О. Лелявського, перспективний режисер, учасник лабораторії режисерів театру ляльок при Спільці театральних діячів РФ, нещодавно (5 років) отримав посаду головного режисера Могільовського театру ляльок. Для Ігоря театр ляльок - це унікальний світ й виразні можливості. Режисер не боїться експерименту, й в той же час з повагою відноситься до історії та традицїй Білоруського театру ляльок. Як на мене, головне надзавдання Казакова - привернути увагу білоруського глядача до театру ляльок, за допомогою багатого спектру художніх форм сучасного мистецтва театру ляльок й «Чарівна кисть» тому підтвердження. Так для історії про Дівчинку, що відчайдушно бореться з Безобразом (актори в живому плані та ростових ляльках) створений цілий мультиплікаційний фільм. Постановка насичена несподіваними прийомами, оригінальними ляльками (пласкими, атракціонно-вивідними). Музичне оформлення для вистави було створено С. Залєскою-Бень, лідером самобутнього музичного гурту «Срібне весілля», що відомий далеко за межами Білорусі. Як на мій погляд, «Чарівна кисть» - значний режисерський проект-експеримент, в якому, ще повністю не збалансовано театральне мистецтво й захоплення сучасними візуальними можливостями.
Пошуковий проект «Мікрокосмос. Композиція» - спільний проект Білостоцького театру ляльок і Подляської асоціації хореографів. Вистава, про яку піде мова створена за мотивами сюжету документального фільму «Мікрокосм», що представляє один день з життя комах. Саме тут треба зазначити, що Білостоцький театр ляльок (арт директор М. Вашкель) є унікальною пошуковою площадкою, де завдяки керівникам театру відбувається постійний експеримент з формотворчістю. У виставі «Мікрокосм» було цікаво спостерігати за акторськими знахідками та гутаперчевими можливостями, які проявлялися під час роботи з оригінальним залізним матеріалом. На жаль, виставі не вистачало вибудованої драматургії, тому все дійство нагадувало майстерно-технічні художні номери, які опановують студенти у творчих вишах. Однак, не зважаючи на вище наведені недоліки, можна радіти з того, що молоді режисери експериментують з формою, з головою занурюючись у сучасні можливості театру ляльок. Адже тільки так відбувається діалог поміж поколіннями.
На фестивалі були представлені й класичні твори з складною режисерською концепцією: «Записки божевільного» (реж. В. Климчук, худ. О. Сидоров, Г. Сидорова) театру «Лялька» (м. Вітебськ), «Луна Сальєрі» (реж. лауреат премії «Золота маска» Р. Кудашов, худ. лауреати премії «Золота маска» А. Запорожський, А. Торік) Брестського театру ляльок, «Лісова пісня» (реж. О. Жюгжда, худ. Л. Лучко) Закарпатського обласного театру ляльок «Бавка».
Перед розмовою о «Записках божевільного» Вітебського театру лялько хотілося б згадати вислів самого Гоголя: «Що театр це така кафедра, з якої можна багато сказати світу добра», на жаль, режисер вистави відмовився від канонів цієї заповіді. «Записки божевільного» - складний твір в самому першоджерелі, в якому, на мій погляд, розкривається хворобливе сум’яття людської душі. Цей твір безперечно цікавий матеріал для театру ляльок з його гротеском та метафоричністю. У свій час Юрій Лотман порівняв «Записки божевільного» з лубком. Постановку В. Климчука можна назвати «жорстоким лубком», адже це режисерська рефлексія на сучасність. Щоб справитися з цим матеріалом потрібно мати чітку наскрізну режисерську концепцію й художнє бачення, яких, на жаль, у постановочної групи не вистачило. Можливо припустити, що були намагання створити лабораторну виставу, в якій режисер використовував безліч «культурних цитат», психологічно-натуралістичних сцен необґрунтованої жорстокості, що межували з умовним театром ляльок, таким чином «вбиваючи» останній (згадуються сцени спалювання паперового Парламенту; ностальгія по дитинству - гра у матрьошки; фінальна і, напрочуд, сповідальна колискова «Котику сиренький»). Після переглянутої вистави виникало людяне бажання подякувати акторові Є. Гусєву, який зіграв роль Поприщіна у «живому плані», за його психологічну витримку та акторську майстерність.
Дві інші вистави «Місяць Сальєрі» (за мотивами трагедії О. Пушкіна «Моцарт і Сальєрі») Брестського театру ляльок (Білорусь) та «Лісова пісня» Закарпатського театру «Бавка» продемонстрували високий художній рівень й наочно представили режисерський театр.
Довга дружня й творча співпраця пов’язує білоруського режисера Олега Жюгжду й Закарпатський театр «Бавка». Головна особливість режисера О. Жюгжди - його універсальність. «Лісова пісня» - це авторський театр Жюгжди. Самобутність твору «Лісової пісні» завжди захоплював режисера, з його згадок ще з дитинства. У 80-х режисер під впливом казкової кінострічки Юрія Ільєнко. З роками у режисера викристалізувалося своє філософське осмислення цього матеріалу. Отже, переосмислив для себе як драматичну історією життя Лесі Українки, так і її драматургічний доробок, режисер відтворив на сцені абсолютно нове, без хрестоматійної театральщини, дійство у дусі символічного театру. На сцені відображається атмосферний світ театрального декадансу початку ХХ ст. Так навколо рояля збираються шанувальники поезії , щоб розіграти нову театральну п’єсу. Режисер вміло використовує прийом «театру в театрі». По середині сцени музичний інструмент - рояль, стає символом і виразним місцем дії для подальшої гри . Жюгжда сміливо з’єднує поетичну умовність і національний колорит традиційно укладеного життя. Так вивідні ляльки матері Лукаша (Є. Григор’єва) та Килини (С. Кобзиста) - вирішені як «промовляючи» народні образи - два розписних глечика. Поєднання ж умовності у Ляльці-Мавки й від природи драматичної гра заслуженої артистки України Наталі Орєшнікової, потужна природна енергія акторки, відбиває образ самої Лесі Українки, й більш узагальнюючий образ жіночого початку, що завжди надає нове життя. Велике значення у виставі відводиться терновому вінцю-люстрі - символу постійних людських страждань та випробувань. У виставі все працює на ідею символічного театру: значущість кольору - насиченого червоного, білого, мерехтливо синього та жахаючого, своєю безоднею прірвою чорного. Салонне відображення сценічного простору й вишукане вбрання акторів у живому плані. Витончений акторський ансамбль, музичне (В. Джуган), світлове оформлення (І. Осокіна).
«Місяць Сальєрі» Брестського театру ляльок - містеріально-релігійна вистава визнаного тандему режисера Руслана Кудашова та художників Андрія Запорожського, Алевтини Торік. Самоцінність вистави полягає в її універсальних художніх складових: поетиці тексту драматургії «Моцарта та Сальєрі» О. Пушкіна, класичній музиці та лялькам-маріонеткам, що за своєю умовною властивістю втілюють ідею зв’язку людини з Вищим світом. Постановка була вирішена у чорному кабінеті й дивувала віртуозністю акторського ляльководіння. На сцені відбувалась повна ілюзія одухотворення ляльки. Спілкування з глядачем передавалося, мов через невидимі нитки невропастів й утаємничено-магічний простір темряви і світла. Основні ж події вистави розгорталися на Місяці, останньому притулку Сальєрі (актор Д. Нуянзін) та його хворобливим спогадам про Моцарта (Р. Пархач). Саме завдяки сукупності потужної магічної атмосфери, що йшла від сценічної дії, глядач поринав у ритуальну атмосферу дійства. Тому, так пророкуючи близько був до кожного лялька Демон (І. Герасевич), який спокушав Сальєрі, і як каяття фрагменти церковної мозаїки у зображенні Тайної вечері, як символ Божого суду. (Ця вистава отримала Гран-прі фестивалю).
Чотири напружених й вкрай цікавих дні мистецького форуму лялькарів проминули непомітно. Добре фінансування (обласний виконавчий комітет та управління культури гродненської області) й улаштування фестивалю дали змогу професіоналам зібратися разом, подивитися різноманітний спектр вистав й обмінятися досвідом. Для міста й країни фестиваль надав можливість знайомства зі своєю культурою Європейським колективами. Зважаючи на те, що в Білорусі лялькові фестивалі проводяться тільки-но в столиці, фестиваль «Ляльки над Німаном» стануть гідним приводом для розширення кордонів й митці цього унікального виду мистецтв у наступному році знов зустрінуться у весняно-квітучому місті Гродно.
Стаття для професійного українського театрознавчого журналу "Просценіум" (м. Львів, Україна).
Світлини до статті - Тетяни Кузовчиковой, Наталі Савєнкової та з архіву театру.
Цієї весни з 10 по 13 травня в одному з найстаріших міст Білоруської республіки - Гродно відбувся І Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Ляльки над Німаном». Завжди хвилююче і відповідально, давати путівку в життя новій театральній події. Гродненський театр ляльок, з його визнаним майстром режисури Олегом Жюгждой і професійним колективом має всі можливості на проведення Міжнародного форуму лялькарів.
Перший фестиваль - свято друзів (таку назву фест отримав у кулуарах театру) зібрав 12 театрів ляльок, представивши жанрове і стилістичне розмаїття художніх засобів виразності сучасного театру анімації (як естетично-філософського поняття «оживлення, одухотворення неживої матерії»).
На запрошення авторитетнішого режисера з’їхалися дружні колективи з 5 країн: Білорусії, Литви, Польщі, Росії та України.
Свою професійну майстерність і винахідливість колектив театру продемонстрував вже на відкритті - театралізованим дійством й виступом екстравагантних ведучих «Девок Городзенских» (творче об’єднання актрис та музичних майстерень театру: Н. Доценко, О. Літвінєнок, А. Аргеткіна), які своєю імпровізацією, потішними частівками задали позитивний настрій всьому фестивалю, а перед кожним виступом вигадливо представляли гостей фестивалю. На жаль, у репертуарі фесту не була представлена робота господарів, це пояснюється тим, що гродненський театр ляльок веде активне фестивальне життя. Їх творчість користується професійним інтересом далеко за межами своєї країни, тому провідна частина колективу з виставою «Пікова дама» (реж. О. Жюгжда, худ. М. Сташуленок) в цей час поверталася з Міжнародного фестивалю театрів ляльок з польського містечка Жешув, а майже через декілька днів театр отримав нові запрошення на престижні театральні форуми - у Литву та Сербію.
За круглим столом Олег Жюгжда зазначив основні засади фестивалю: «У планах на майбутнє - проводити щорічний форум, який буде складатися з двох частин: тематично-конкурсної та поза конкурсної програми». Високі вимоги до учасників вже були заявлені на першому фестивалі, адже конкурсну програму було запрошено оцінювати професійному журі, що складалося з провідних діячів культури та мистецтв Білорусі. Окрім конкурсної програми й кулуарного спілкування на фестивалі була започаткована добра традиція обговорення вистав театральними критиками (хотілося б підкреслити зацікавленість у фаховому діалозі О. Жюгжди, який й запросив молодих критиків з Польщі, Білорусі, Росії, України), сподіваємось, що ці паростки проростуть у постійну практику. Адже обговорення переглянутих вистав - це необхідне професійне спілкування, що надає фестивалю інтелектуально-емоційної напруги, тонусу. На першому обговоренні відбувся значний діалог поміж теоретиками та практиками, підіймалися теми пов’язані з репертуарною політикою фестивалів, з режисерською концепцією й акторською майстерністю у виставах. Найголовніша тема, що захопила всіх, була присвячена сучасним можливостям театру ляльок.
Отже, поговорити про вистави буде цікаво з точки зору їх художньої мови, традиційного й новаторського режисерського прочитання матеріалу.
Історично й соціально склалося так, що безперечно одним з головних адресатів театру ляльок є діти. На фестивалі були показані вистави з традиційною формою виразності, де головною художньою ознакою була лялька. До цієї групи можна віднести наступні постановки: «Лисиця та Ведмідь» (реж. засл. діяч мистецтв РФ В. Шадскій, худ. лауреат національної премії «Золота маска» З. Давидов) Рязанського державного театру ляльок, «Пряничний дім» (реж. А. Маркуцкіс, худ. О. Бєрєснєва) Паневежеського театру ляльок (Литва), «Про тигрів та слонів» (реж. засл. арт. РФ О. Іванова, худ. Г. Солоніна) театру «ТРИлика» (Москва). На жаль, не обійшлось й без деяких негараздів. З мовними проблемами зіштовхнувся колектив Паневежеського театру ляльок. Актори розігрували відому казкову історію братів Грімм про маленьких Гензель та Гретель у старовинній музичній шкатулці (яка за своєю конструкцією нагадувала утаємничений театр ляльок-автоматів Німеччини XVIII ст.) на двох язиках - литовському та російському. Ця історія нічого б не втратила, якби гралася на одній мові, адже сюжет казки не був змінений, а деяка натягнутість у спілкуванні акторів, садила темпоритм вистави. Чарівна камерна атмосфера вистави була порушена й великим простором «малої» сцени Гродненського драматичного театру (зрозуміло, що подібні ситуації з майданчиками є закономірним випробовування для учасників фестивалю). Чарівник-професор та його помічниця намагалися обіграти простір, тому не завжди відчували «подиху» зали. Виставу «Про тигрів та слонів» теж спіткало просторове випробування. Актори театру «ТРИлика» (В. Драгун та О. Мартинова) є «пташенятами» Гродненського театру ляльок, переїхавши до російської столиці, змогли не загубитися в ній, а організувати свій домашній театр. Актори розповіли повчально-веселі історії Дональда Біссета, про життя кумедних тварин і комах, з використанням «живого плану», вивідних ляльок, художніх форм силуетного театру. Так малеча спостерігала за Тигреням, який втратив свої смужечки та ласунчиком Мурахою, який не міг потрапити додому через свою жадібність. Практика показу вистав на різних площадках (театр у Москві не має свого постійного приміщення, часто запрошується на виїзні покази) та випрацьоване з роками відчуття різних просторів не розгубило акторів, а ось візуально сценічний простір вистави «розпався» на фрагменти. Ще хотілося б зауважити, що граючи виставу для самих маленьких актори не повинні допускати у грі розхожі штампи й поверховість. Умовну гру «театру у театрі» розбивали натуралістичні сцени - прибирання кімнати, приготування тіста для святкового торту з вгадуємого, навіть на відстані, жовтого рушника. Оживлюючи ляльку Тигреня (В. Драгун) залишав її на авансцені, обігруючи це тим, що вона спостерігає за Днем народження своїх друзів. Але, саме ігрова лялька без руху, без уваги актора швидко втрачає свої сценічні якості. А неприпустимі штампи у відображенні повадок звірів - великі стрибки жаби, перекидання ляльки, в такій камерній виставі, порушували її ігрову цілісність. Крім цього виникло питання відбору даної постановки на фестиваль, адже сама вистава 2006 р., а в репертуарі театру є більш цікаві прем’єри. Казка Рязанського театру ляльок «Лисиця та Ведмідь» завдяки своїй об’ємній сценографії (в розрізі обжита кімната) повністю вписалася в простір сценічного майданчика малої сцени драматичного театру. Розіграна історія невимушено повчала маленьких глядачів, як уникнути сварки поміж батьками. У звичайній комунальній квартирі назрівав сімейний конфлікт, щоб його уникнути молодята захоплювалися грою в ляльковий театр. Зрозуміле дитині художнє оформлення, у дусі лялькових пластилінових мультфільмів Олександра Татарського, акторський інтерактив розташовував маленького глядача довірою до вистави. Органічна акторська гра, нюансіровка характерів за допомогою голосу й вправному ляльководінню дозволила виконавцям створити кумедні образи м’якого Ведмедя (В. Уточкин) й хитроверткої Лисиці (С. Борисова). Особливим персонажем вистави став Домовичок (актор В. Рижков у ростовому костюмі-ляльці), під впливом чар якого головні герої помирилися. Увага до малечі, акторська майстерність та відчуття авдиторії - запорука успіху вистави. (У номінації «За кращу чоловічу роль» був нагороджений актор рязанського театру ляльок - Василь Уточкин).
У виставах «Попелюшка» (реж. Я. Антонюк, худ . Є. Фаркашова) театру ляльок з Ломжи й «Невідомих пригод Аладіну» (реж. Є. Ібрагімов, худ. Мішалем) театру ляльок «Гуллівер» (м. Варшава) постановники прагнули нелінійно прочитати матеріал відомих казок. Обидві польські вистави були насичені довгими мовними діалогами, що ускладнювало їх сприйняття (особливо для дитячої авдиторії). Для осучаснення казки історія про Попелюшку була перенесена у наш час. Дія вистави розгорталась таким чином, що ставало зрозумілим поділ на два світи, що були відображені в сценічному просторі: по центру сцени, стилізований під кришталь й дзеркала - Палац, відбиваючий у своїх інтер’єрах високий придворний світ, куди мріяла потрапити Попелюшка (акторка у вишуканому вечірньому вбранні зі своїм прототипом - вивідною лялькою) й вульгарно-прозаїчний світ повсякденної реальності, де старіють від своєї злості сестри й мачуха. Виставі трохи бракувало витриманості в єдиному художньому стилі - якщо світ Попелюшки та її «родичів» був узгоджений, то з’явлення хрещеної матері (велика голова ляльки, що опускалася мов оберег на житло Попелюшки) випадав з художнього простору вистави. Хотілось би ще сказати про принцип ляльководіння, який у польських акторів відрізняється незрозумілою поверховістю й метушливістю. Складається таке враження, що актор не володіє технікою ляльководіння, а лялька стає для нього зображальним знаком. Можливо припустити, що такий принцип йде від режисерського прочитання матеріалу, або від польської традиції у праці з лялькою, де на перше місце виходить актор, а потім лялька. Вистава «Попелюшка» була побудована на музичних шлягерах (композитор Б. Шчепаньский) та хореографічних номерах (Я. Гембура), що відсилали до мотивів Бродвейських мюзіклів (У номінації «Краще музичне оформлення» вистава отримала визнання журі фестивалю).
«Невідомі пригоди Аладдіна» у цій виставі головними персонажами ставали ляльки маріонетки. Потішила й більш належна уважність й технічність акторів в керуванні лялькою. Однак вистава була переобтяжена різноманітними формами художньої виразності: казковий світ сходу створювався на очах у глядача з яскравих етнічних танцювальних номерів, на тлі яких розігрувалось удавання з маріонетками й тростинними ляльками, масками й театром тіней, - всі ці форми виразності, особливо при появленні Джина (великі гумові ростові ляльки), не завжди були узгоджені в єдиному просторі вистави, тому розбивали її цілісність.
О двох наступних роботах, заявлених на фестивалі, хотілося поговорити, як о прикладах, в яких завдяки бережливому ставленню до традицій, ілюзій оживлення ляльки й збалансованому вкрапленню сучасних художніх можливостей самобутнім тандемом режисер-художник створювалися виразні узагальнені світи.
«По дорозі до сонця» (реж. лауреат премії «Золота маска» Б. Константінов, худ. лауреат премії «Золота маска» В. Антонов) вистава Каунаського театру ляльок (м. Литва). Метафорична історія про бродячого скрипаля сягала у виставі філософського змісту. Унікальна майстерність художника Віктора Антонова у створенні віртуозних з техніки тростинних ляльок. За режисерською ідеєю вистава вибудувана без слів, на мелодії бродячого скрипаля, який поодиноко проживає своє життя в картонній коробці під мостом вокзалу. Саме зустріч бродячих артистів цирку та їх захоплюючі історії (сцени в чорному кабінеті з ляльками) й життя музики (знайомство з цирковою мавпою, спогади з життя) наповнюють життя кожного необхідним змістом. Лялькові сцени показані акторами у філігранній техніці ляльководіння, завдяки якому у чорному кабінеті відбувалась повна ілюзія оживлення ляльки. (За цю виставу колектив Каунаського театру ляльок був відзначений у номінації «За кращий ансамбль»).
Вистава «Золота яблунька, винний колодязь» (реж. Р. Дрежис, сцен. та ляльки М. Йонутіс, комп’ютерна графіка А. Дрежис) Вільнюського театру лялько «LELE». Постановка за мотивами литовської народної казки - образне бачення художником народного литовського фольклору. Створюючи цю постановку творча група зробила історичну розвідку до національних витоків, вибудовуючи ігровий простір як оригінальне узагальнено-філософське бачення Світокосмосу. Сценографічна форма цієї постановки побудована за принципом художньо-прикладного та образотворчого мистецтва, традицій райка, канонічних законів стародавнього іконопису. Тепла й душевна атмосфера моно вистави (цей театр є представником високої культури цього жанру) передавалася завдяки природній й невимушено щирій грі акторки Е. Пишкинайте. (Вистава отримала три номінації «За кращу роботу художника», «За кращу режисуру» та «Кращу жіночу роль»).
Сучасні можливості візуальних форм театру анімації все частіше приваблюють режисерів нової формації. З цієї точки зору хотілося б поговорити о виставах «Чарівна кисть» (реж. І. Казаков, худ Т. Нерсісян) Могильовського театру ляльок та «Мікрокосмос» (пост. група Р. Дробнюх, К. Гарбатик, сценограф А. Вальни) Бєлостоцького театру ляльок.
«Чарівна кисть» - масштабний проект, що створений молодим білоруським режисером Ігорем Казаковим. Учень О. Лелявського, перспективний режисер, учасник лабораторії режисерів театру ляльок при Спільці театральних діячів РФ, нещодавно (5 років) отримав посаду головного режисера Могільовського театру ляльок. Для Ігоря театр ляльок - це унікальний світ й виразні можливості. Режисер не боїться експерименту, й в той же час з повагою відноситься до історії та традицїй Білоруського театру ляльок. Як на мене, головне надзавдання Казакова - привернути увагу білоруського глядача до театру ляльок, за допомогою багатого спектру художніх форм сучасного мистецтва театру ляльок й «Чарівна кисть» тому підтвердження. Так для історії про Дівчинку, що відчайдушно бореться з Безобразом (актори в живому плані та ростових ляльках) створений цілий мультиплікаційний фільм. Постановка насичена несподіваними прийомами, оригінальними ляльками (пласкими, атракціонно-вивідними). Музичне оформлення для вистави було створено С. Залєскою-Бень, лідером самобутнього музичного гурту «Срібне весілля», що відомий далеко за межами Білорусі. Як на мій погляд, «Чарівна кисть» - значний режисерський проект-експеримент, в якому, ще повністю не збалансовано театральне мистецтво й захоплення сучасними візуальними можливостями.
Пошуковий проект «Мікрокосмос. Композиція» - спільний проект Білостоцького театру ляльок і Подляської асоціації хореографів. Вистава, про яку піде мова створена за мотивами сюжету документального фільму «Мікрокосм», що представляє один день з життя комах. Саме тут треба зазначити, що Білостоцький театр ляльок (арт директор М. Вашкель) є унікальною пошуковою площадкою, де завдяки керівникам театру відбувається постійний експеримент з формотворчістю. У виставі «Мікрокосм» було цікаво спостерігати за акторськими знахідками та гутаперчевими можливостями, які проявлялися під час роботи з оригінальним залізним матеріалом. На жаль, виставі не вистачало вибудованої драматургії, тому все дійство нагадувало майстерно-технічні художні номери, які опановують студенти у творчих вишах. Однак, не зважаючи на вище наведені недоліки, можна радіти з того, що молоді режисери експериментують з формою, з головою занурюючись у сучасні можливості театру ляльок. Адже тільки так відбувається діалог поміж поколіннями.
На фестивалі були представлені й класичні твори з складною режисерською концепцією: «Записки божевільного» (реж. В. Климчук, худ. О. Сидоров, Г. Сидорова) театру «Лялька» (м. Вітебськ), «Луна Сальєрі» (реж. лауреат премії «Золота маска» Р. Кудашов, худ. лауреати премії «Золота маска» А. Запорожський, А. Торік) Брестського театру ляльок, «Лісова пісня» (реж. О. Жюгжда, худ. Л. Лучко) Закарпатського обласного театру ляльок «Бавка».
Перед розмовою о «Записках божевільного» Вітебського театру лялько хотілося б згадати вислів самого Гоголя: «Що театр це така кафедра, з якої можна багато сказати світу добра», на жаль, режисер вистави відмовився від канонів цієї заповіді. «Записки божевільного» - складний твір в самому першоджерелі, в якому, на мій погляд, розкривається хворобливе сум’яття людської душі. Цей твір безперечно цікавий матеріал для театру ляльок з його гротеском та метафоричністю. У свій час Юрій Лотман порівняв «Записки божевільного» з лубком. Постановку В. Климчука можна назвати «жорстоким лубком», адже це режисерська рефлексія на сучасність. Щоб справитися з цим матеріалом потрібно мати чітку наскрізну режисерську концепцію й художнє бачення, яких, на жаль, у постановочної групи не вистачило. Можливо припустити, що були намагання створити лабораторну виставу, в якій режисер використовував безліч «культурних цитат», психологічно-натуралістичних сцен необґрунтованої жорстокості, що межували з умовним театром ляльок, таким чином «вбиваючи» останній (згадуються сцени спалювання паперового Парламенту; ностальгія по дитинству - гра у матрьошки; фінальна і, напрочуд, сповідальна колискова «Котику сиренький»). Після переглянутої вистави виникало людяне бажання подякувати акторові Є. Гусєву, який зіграв роль Поприщіна у «живому плані», за його психологічну витримку та акторську майстерність.
Дві інші вистави «Місяць Сальєрі» (за мотивами трагедії О. Пушкіна «Моцарт і Сальєрі») Брестського театру ляльок (Білорусь) та «Лісова пісня» Закарпатського театру «Бавка» продемонстрували високий художній рівень й наочно представили режисерський театр.
Довга дружня й творча співпраця пов’язує білоруського режисера Олега Жюгжду й Закарпатський театр «Бавка». Головна особливість режисера О. Жюгжди - його універсальність. «Лісова пісня» - це авторський театр Жюгжди. Самобутність твору «Лісової пісні» завжди захоплював режисера, з його згадок ще з дитинства. У 80-х режисер під впливом казкової кінострічки Юрія Ільєнко. З роками у режисера викристалізувалося своє філософське осмислення цього матеріалу. Отже, переосмислив для себе як драматичну історією життя Лесі Українки, так і її драматургічний доробок, режисер відтворив на сцені абсолютно нове, без хрестоматійної театральщини, дійство у дусі символічного театру. На сцені відображається атмосферний світ театрального декадансу початку ХХ ст. Так навколо рояля збираються шанувальники поезії , щоб розіграти нову театральну п’єсу. Режисер вміло використовує прийом «театру в театрі». По середині сцени музичний інструмент - рояль, стає символом і виразним місцем дії для подальшої гри . Жюгжда сміливо з’єднує поетичну умовність і національний колорит традиційно укладеного життя. Так вивідні ляльки матері Лукаша (Є. Григор’єва) та Килини (С. Кобзиста) - вирішені як «промовляючи» народні образи - два розписних глечика. Поєднання ж умовності у Ляльці-Мавки й від природи драматичної гра заслуженої артистки України Наталі Орєшнікової, потужна природна енергія акторки, відбиває образ самої Лесі Українки, й більш узагальнюючий образ жіночого початку, що завжди надає нове життя. Велике значення у виставі відводиться терновому вінцю-люстрі - символу постійних людських страждань та випробувань. У виставі все працює на ідею символічного театру: значущість кольору - насиченого червоного, білого, мерехтливо синього та жахаючого, своєю безоднею прірвою чорного. Салонне відображення сценічного простору й вишукане вбрання акторів у живому плані. Витончений акторський ансамбль, музичне (В. Джуган), світлове оформлення (І. Осокіна).
«Місяць Сальєрі» Брестського театру ляльок - містеріально-релігійна вистава визнаного тандему режисера Руслана Кудашова та художників Андрія Запорожського, Алевтини Торік. Самоцінність вистави полягає в її універсальних художніх складових: поетиці тексту драматургії «Моцарта та Сальєрі» О. Пушкіна, класичній музиці та лялькам-маріонеткам, що за своєю умовною властивістю втілюють ідею зв’язку людини з Вищим світом. Постановка була вирішена у чорному кабінеті й дивувала віртуозністю акторського ляльководіння. На сцені відбувалась повна ілюзія одухотворення ляльки. Спілкування з глядачем передавалося, мов через невидимі нитки невропастів й утаємничено-магічний простір темряви і світла. Основні ж події вистави розгорталися на Місяці, останньому притулку Сальєрі (актор Д. Нуянзін) та його хворобливим спогадам про Моцарта (Р. Пархач). Саме завдяки сукупності потужної магічної атмосфери, що йшла від сценічної дії, глядач поринав у ритуальну атмосферу дійства. Тому, так пророкуючи близько був до кожного лялька Демон (І. Герасевич), який спокушав Сальєрі, і як каяття фрагменти церковної мозаїки у зображенні Тайної вечері, як символ Божого суду. (Ця вистава отримала Гран-прі фестивалю).
Чотири напружених й вкрай цікавих дні мистецького форуму лялькарів проминули непомітно. Добре фінансування (обласний виконавчий комітет та управління культури гродненської області) й улаштування фестивалю дали змогу професіоналам зібратися разом, подивитися різноманітний спектр вистав й обмінятися досвідом. Для міста й країни фестиваль надав можливість знайомства зі своєю культурою Європейським колективами. Зважаючи на те, що в Білорусі лялькові фестивалі проводяться тільки-но в столиці, фестиваль «Ляльки над Німаном» стануть гідним приводом для розширення кордонів й митці цього унікального виду мистецтв у наступному році знов зустрінуться у весняно-квітучому місті Гродно.
Стаття для професійного українського театрознавчого журналу "Просценіум" (м. Львів, Україна).
Світлини до статті - Тетяни Кузовчиковой, Наталі Савєнкової та з архіву театру.