Перша перемога
Несподівано для себе пишу черговий пост "Рік тому у цей день...". Але ніч на 11 грудня 2013 року я не забуду ніколи. Говорили тоді багато, що до вихідних штурму точно не буде, приїхали ж Ештон і Фюле, але вже два дні, як "Тигр" прорвався з Василькова. 9-го зранку "Беркут" і ВВ оточили Майдан по периметру. Перший твіт "УП" про штурм з'явився о 1:12. І почалась та довга, дивна, шалена ніч. Перша з багатьох. Спочатку страх, хвиля паніки "Майдан штурмують!", чоловікове: "Їх там тисячі! Просто тисячі!". І чомусь врізалось у пам'ять, як горіли палатки, здається, з боку Профспілок. Хвиля дикого страху, аж пальці німіли. Пост Бурмаки на фб: "Всі церкви дзвонять у дзвони..до чого ж ця скотина доводить свій народ!" Я тільки додала, позираючи у вікно кухні: всі, крім Лаври, там навіть не світилось. У скронях стукало "Що ж це буде?!" А вже через годину-дві стрічка рвалась від повідомлень на зразок "Медики просили молоко і лимони, люди надихались газу", "Їду з Оболоні, два вільних місця", "Хто поблизу Повітрофлотського буде? Візьмете одну дівчину?", "Метро "Дружби народів"! Біля меблевого на Неманській, є місця" і цілі карти з детальними маршрутами, де і як пройти на Майдан. "Лимони і молоко вже не несіть! Всього вистачає". Студенти організовано йшли з гуртожитків. Машин на бульварі Лесі Українки о третій ночі стало більше, ніж опівночі. І твіт Гриценка: "Друзі! Нас уже ціла дивізія!". З того часу я знаю, яка чисельність армійської дивізії. Київ, вставай! - попросив Майдан. І моє місто ожило. В якийсь момент прийшло усвідомлення, що не страшно. Ніколи боятися, треба дзвонити й писати друзям, зібрати потрібне на Майдан, уточнити маршрути. Над ранок ВВшникiв вже поливали з брандспойту КМДА. І я заснула на кілька годин, щоб зранку прибігти на Майдан з теплими речами і медикаментами. Зустрів нас голос Бурмаки і бадьорі хлопці, які розчищали Хрещатик від снігу. Люди все приходили й приходили. Тільки тоді ми видихнули.
Зараз, ретроспективно, мені здається, що Янику і всій команді "папєрєдніков" вже тоді треба було пакувати валізи. Може, влада хотіла налякати, попередити, що мирно нічого не вирішиться, не знаю. Але на ділі це була навчальна тривога для майданівців (насамперед - для киян, тих, хто фізично може найшвидше зреагувати). Та ніч показала головне - сила Майдан не злякала, а мобілізувала. Серед холодної грудневої ночі кинути затишне ліжко й теплу ковдру і помчати в гущу подій, де сльозогінний газ, кийки, автозаки... Нелогічно, всупереч інстинктам. Кожен новий виклик додавав злості й сили. Даруйте пафос, але то була ніч перемоги над страхом, коли виявилось, що на Майдані відстоювали щось таке, за що можна ризикувати здоров'ям і навіть життям. Все, що відбувалося по тому, із Грушею та Інститутською включно, - продовження ночі на 11 грудня.
Тільки після тої ночі я зрозуміла, що ж значить Симоненкове "Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!"
Зараз так пафосно звучить, а тоді була тільки втома. І щось ще, чого й нині до кінця не усвідомити.
Зараз, ретроспективно, мені здається, що Янику і всій команді "папєрєдніков" вже тоді треба було пакувати валізи. Може, влада хотіла налякати, попередити, що мирно нічого не вирішиться, не знаю. Але на ділі це була навчальна тривога для майданівців (насамперед - для киян, тих, хто фізично може найшвидше зреагувати). Та ніч показала головне - сила Майдан не злякала, а мобілізувала. Серед холодної грудневої ночі кинути затишне ліжко й теплу ковдру і помчати в гущу подій, де сльозогінний газ, кийки, автозаки... Нелогічно, всупереч інстинктам. Кожен новий виклик додавав злості й сили. Даруйте пафос, але то була ніч перемоги над страхом, коли виявилось, що на Майдані відстоювали щось таке, за що можна ризикувати здоров'ям і навіть життям. Все, що відбувалося по тому, із Грушею та Інститутською включно, - продовження ночі на 11 грудня.
Тільки після тої ночі я зрозуміла, що ж значить Симоненкове "Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!"
Зараз так пафосно звучить, а тоді була тільки втома. І щось ще, чого й нині до кінця не усвідомити.