100 років самотності
Щороку приїжджаючи сюди, опиняюся в місці, де зупинилося життя, а час триває собі далі. Опинившись у хаті, де шафи й серванти всихають зростом, стільці з диванами сутуляться й стискаються, стеля здається усе ближчою до моєї голови, а старе вапно укупі з фарбою поступаються павутині, іржі й плісняві, відчуваєш, що у Маркесовому магічному реалізмі більше реалізму, ніж магії.
Чи не єдина на вулиці, бабусина хата завмерла десь на початку вісімдесятих. Ця хата - неінтенційне уособлення «доживання» - того, що подекуди трапляється замість життя. Усе дитинство бабуся під час кожних відвідин вела мене до шафи показувати вбрання, у якому її слід поховати й весь час намагалася мені щось віддати - «праздникову» хустку, капці, сервіз із супницею, бо їй «вже не треба». Тут же я вперше дізналася, що існує смерть. Бабуся взяла мене на похорон якоїсь старої, мені запам’яталося, що була вона дуже зморшкувата і чомусь зелена, а в її хаті всі дзеркала були завішені рушниками. Коли я запитала чому, сільські бабусі розповіли, що це для того, щоб душа не злякалася, коли повернеться у свою хату й не побачить свого відображення. Уже вдома бабуся розповіла мені про смерть. Ще день тому мала я не знала, що люди «закінчуються», а от уже жваво уявляла пристанище грішників «гієну огненну», - уявляла, звісно ж, з драконами. Чому не рай із хмаринками? Банальна дитяча логіка підказувала, що якщо не слухатися батьків - це, за бабусиними словами, гріх, то дорога мені до вогняних ящурів. Проте боляче вдарила не релігійна візуалізація, а те, що якщо все вирішено, коли тобі чотири, то навіщо все подальше життя, і як можна радіти й гратися, коли знаєш, що на тебе чекає вічне небуття.
Два під вікном і два по-під грубою - навіть стільці стоять тут так само, як двадцять, тридцять і хтозна скільки ще років тому. З часом ставало більше лише ікон. Пам’ятаю часи, коли їх було дві, проте вже давно вони тут скрізь - на стінах, серванті й суцільним шаром покривають стіл так, що він перетворився на недоторканний вівтар. Поміж канонічних зображень на мене моторошно зиркають якісь сучасні «святі» з обличчями юродивих у компанії ФСБ-шного «патріарха всія Русі». Як далеко цьому до дитячого захоплення променями світла у барабані сільської церкви, коли дошкільнятко я думала, що так Бог приходить на недільну службу. Але якось бабуся сказала татові:
- Не треба мене підвозити машиною. Краще ходити до церви пішки - так більше «зачтеться», - і я подумала, що нічого не хочу знати про релігію, де з Богом ведуть взаємозаліки. У бабусі вийшла ідеальна релігія нежиття: віддавати якомога більше часу церкві й молитві, у всьому себе обмежувати, сліпо слідувати усім можливим правилам і забобонам, ну і, звісно, страждати. Бо життя - це страждання. Навіть Великдень перетворився на свій антипод і нагадує вшанування мертвих.
На наші відвідини завжди припадають «могилки» з туром по всіх кладовах і ретельним пов’язуванням флуоресцентних стрічок на могильні пам’ятники. Часом ловлю себе на думці, що з мертвими відносини тут кращі, ніж з живими. Поміж інших бабуся йде і до могили ніколи не баченого мною дідуся - вперше я побачу його обличчя саме тут, на могильній світлині, єдиній, яку бабуся не могла знищити. А могилі дядька вона розкаже, що от ми всі приїхали, і якогось року я раптом помічу, що вона зняла траур, який носила по ньому десять років. Коли дядько був ще живий і часто пив, а я була мала і допитлива, у моїй голові ніяк не вкладалося, чому бабуся якось сказала, що не любить дядька:
- Він же твій син. Так не може бути, щоб не любила.
- А що він доброго зробив? За що ж його любити?
Про амбівалентність мені тоді ще нічого не було відомо. Та її тут і нема: від усього лишають один вимір, інші віддають забуттю.
Живий тато й покійний дядько завмерли тут у сімнадцятирічному віці - такими й дивляться з численних фотографій, поміж якими я - випадковий анахронізм - у «ідеальному» віці, де мені ніколи не стає більше шести. Цього року бабуся перестала розуміти мою мову. Дивлячись на мене і не розуміючи жодного мого слова, вона щоразу повторює:
- Журавушка моя, журавушка, - і поринає у спогади, про те, як я дражнила її в дитинстві, а вона хрестила мене з ніг до голови в ліжку перед сном. Її інтонації такі, наче вона когось оплакує, от тільки цей хтось сидить зараз поруч. Якось вона додає, що пам’ятає мене саме такою і їй складно сприйняти, що оця дівчина, що приїздить на гостину, теж «Женька».
І тут вперше досягає рівня мови те, що мучило мене в цій хаті у цей приїзд. Скільки б ми не приїздили до бабусі, здається, що пробитися і розімкнути цей напівтутешній світ соліпсизму неможливо. Неможливо сказати нічого, що вона б справді почула, неможливо чимось її порадувати, бо їй нічого непотрібно, неможливо навіть просто бути поруч. Бо навіть коли ти є, вона сумує за тобою колишньою.
Чи не єдина на вулиці, бабусина хата завмерла десь на початку вісімдесятих. Ця хата - неінтенційне уособлення «доживання» - того, що подекуди трапляється замість життя. Усе дитинство бабуся під час кожних відвідин вела мене до шафи показувати вбрання, у якому її слід поховати й весь час намагалася мені щось віддати - «праздникову» хустку, капці, сервіз із супницею, бо їй «вже не треба». Тут же я вперше дізналася, що існує смерть. Бабуся взяла мене на похорон якоїсь старої, мені запам’яталося, що була вона дуже зморшкувата і чомусь зелена, а в її хаті всі дзеркала були завішені рушниками. Коли я запитала чому, сільські бабусі розповіли, що це для того, щоб душа не злякалася, коли повернеться у свою хату й не побачить свого відображення. Уже вдома бабуся розповіла мені про смерть. Ще день тому мала я не знала, що люди «закінчуються», а от уже жваво уявляла пристанище грішників «гієну огненну», - уявляла, звісно ж, з драконами. Чому не рай із хмаринками? Банальна дитяча логіка підказувала, що якщо не слухатися батьків - це, за бабусиними словами, гріх, то дорога мені до вогняних ящурів. Проте боляче вдарила не релігійна візуалізація, а те, що якщо все вирішено, коли тобі чотири, то навіщо все подальше життя, і як можна радіти й гратися, коли знаєш, що на тебе чекає вічне небуття.
Два під вікном і два по-під грубою - навіть стільці стоять тут так само, як двадцять, тридцять і хтозна скільки ще років тому. З часом ставало більше лише ікон. Пам’ятаю часи, коли їх було дві, проте вже давно вони тут скрізь - на стінах, серванті й суцільним шаром покривають стіл так, що він перетворився на недоторканний вівтар. Поміж канонічних зображень на мене моторошно зиркають якісь сучасні «святі» з обличчями юродивих у компанії ФСБ-шного «патріарха всія Русі». Як далеко цьому до дитячого захоплення променями світла у барабані сільської церкви, коли дошкільнятко я думала, що так Бог приходить на недільну службу. Але якось бабуся сказала татові:
- Не треба мене підвозити машиною. Краще ходити до церви пішки - так більше «зачтеться», - і я подумала, що нічого не хочу знати про релігію, де з Богом ведуть взаємозаліки. У бабусі вийшла ідеальна релігія нежиття: віддавати якомога більше часу церкві й молитві, у всьому себе обмежувати, сліпо слідувати усім можливим правилам і забобонам, ну і, звісно, страждати. Бо життя - це страждання. Навіть Великдень перетворився на свій антипод і нагадує вшанування мертвих.
На наші відвідини завжди припадають «могилки» з туром по всіх кладовах і ретельним пов’язуванням флуоресцентних стрічок на могильні пам’ятники. Часом ловлю себе на думці, що з мертвими відносини тут кращі, ніж з живими. Поміж інших бабуся йде і до могили ніколи не баченого мною дідуся - вперше я побачу його обличчя саме тут, на могильній світлині, єдиній, яку бабуся не могла знищити. А могилі дядька вона розкаже, що от ми всі приїхали, і якогось року я раптом помічу, що вона зняла траур, який носила по ньому десять років. Коли дядько був ще живий і часто пив, а я була мала і допитлива, у моїй голові ніяк не вкладалося, чому бабуся якось сказала, що не любить дядька:
- Він же твій син. Так не може бути, щоб не любила.
- А що він доброго зробив? За що ж його любити?
Про амбівалентність мені тоді ще нічого не було відомо. Та її тут і нема: від усього лишають один вимір, інші віддають забуттю.
Живий тато й покійний дядько завмерли тут у сімнадцятирічному віці - такими й дивляться з численних фотографій, поміж якими я - випадковий анахронізм - у «ідеальному» віці, де мені ніколи не стає більше шести. Цього року бабуся перестала розуміти мою мову. Дивлячись на мене і не розуміючи жодного мого слова, вона щоразу повторює:
- Журавушка моя, журавушка, - і поринає у спогади, про те, як я дражнила її в дитинстві, а вона хрестила мене з ніг до голови в ліжку перед сном. Її інтонації такі, наче вона когось оплакує, от тільки цей хтось сидить зараз поруч. Якось вона додає, що пам’ятає мене саме такою і їй складно сприйняти, що оця дівчина, що приїздить на гостину, теж «Женька».
І тут вперше досягає рівня мови те, що мучило мене в цій хаті у цей приїзд. Скільки б ми не приїздили до бабусі, здається, що пробитися і розімкнути цей напівтутешній світ соліпсизму неможливо. Неможливо сказати нічого, що вона б справді почула, неможливо чимось її порадувати, бо їй нічого непотрібно, неможливо навіть просто бути поруч. Бо навіть коли ти є, вона сумує за тобою колишньою.