Падіння дому Поросят
Написанный за полчаса бред на "Теорію твору". Пародия на моего любимого писателя, поэта и вообще обаяшку - Эдгара По.
Крайне мрачные три поросенка. Любые совпадения с реальными событиями и героями - случайность. Нелепая случайность...
Увесь цей день - тьмяний, беззвучний осінній день -я, поросятко Наф-Наф, провів у роздумах. Не знаю чому, проте при одній згадці про настання зими, нестерпима туга дібралась до мого серця і не полишає його навіть тепер. Я споглядав, як мої браття Ніф-Ніф та Нуф-Нуф весело і безтурботно граються під цим низьким, свинцевого кольору, небом, біля чахлої осоки. Вони не розуміли мого душевного стану, і якщо чесно, не розумів його і я. Можливо у цьому була виною прив’язаність моєї душі до природи та змін у ній, чи просто похмурість цього місця впливала на мене. Проте це була наша фамільна земля, тісно пов’язана з життям мого роду. Тож її доля - це доля мене і моїх братів.
Холодний і пронизуючий вітер, вивів мене з мого понурого мандрування куточками своєї свідомості. Я згадав про те, що саме сьогодні хотів розпочати будівництво свого маленького будиночка, де б я міг пережити зиму у теплі та безпеці…Я, напевне єдиний з нині існуючих нащадків свого роду, вірив у існування Вовка. І цими похмурими осінніми ночами, коли мої брати тихенько посопували п’ятаками, а я страждав інсомнією, мені на думку часто приходили розповіді, що я читав у старій родовій бібліотеці, де не раз згадувався Вовк, та ті нещастя, що він приносив.
Мої брати не розділяли моєї довіри до родових переказів та не боялись холодів, здавалося, що на них ніколи не впливала ця гнітюча атмосфера. Тож я сам розпочав будівництво, по цеглині збираючи свій прихисток від Вовка та намагаючись відволіктись від похмурих думок, що роїлись у моїй голові. З кожним днем я все більше переймався своїми братами…Вони і чути не хотіли про хатину і казали, що побудують собі її пізніше, коли для цього буде причина.
Ось вже калюжі вкрило тонкою кригою, а мою душу заполонили напади безпричинного панічного страху. Я, Наф-Наф, зрозумів, що загину від цього безумства, я боюся майбутніх подій,а точніше їх наслідків. У ту страшну ніч, коли віття куща калини, вистукували дивний і моторошний ритм по моєму віконцю, я був у полоні своєї інсомніі і лежав у своєму ліжку, дивлячись на повний місяць, що своїм тьмяним промінням освітлював кімнату. Темряву ночі пронизав поросячий вереск, що лунав десь з-за дерев. Я швидко підвівся з ліжка і чимдуж побіг до вхідних дверей дому. Відкривши їх навстіж, я впустив холодний вітер, який разом з ароматом лісу доніс до мене стук копит, що наближався до мого будиночка. Це були Ніф-Ніф та Нуф-Нуф, за якими у футах 6-7 гнався Вовк, чия фігура здавалась примарною у світлі місяця. Я впустив своїх братів до дому та швидко закрив двері на усі засови. Вони розповіли мені про напад Вовка на їх домівки, тепер брати дивились на мене так, неначе це я напустив на них потвору, ніби це я, своєю фобією і пересторогами, викликав його появу. На ранок ними було прийнято рішення покинути наші родинні землі і оселитись десь де тепліше і є з ким поспілкуватись. Я ж залишився у своєму будинку, надто багато своїх душевних сил я вклав у його будівництво, надто тісно я став зв’язаний з цим місцем. І навіть зараз, у шумі дерев за вікном я чую завивання Вовка, я знаю, що він чекає на мене, він хоче знищити останнього з представників роду Поросят, що залишився вірним землі предків.
Крайне мрачные три поросенка. Любые совпадения с реальными событиями и героями - случайность. Нелепая случайность...
Увесь цей день - тьмяний, беззвучний осінній день -я, поросятко Наф-Наф, провів у роздумах. Не знаю чому, проте при одній згадці про настання зими, нестерпима туга дібралась до мого серця і не полишає його навіть тепер. Я споглядав, як мої браття Ніф-Ніф та Нуф-Нуф весело і безтурботно граються під цим низьким, свинцевого кольору, небом, біля чахлої осоки. Вони не розуміли мого душевного стану, і якщо чесно, не розумів його і я. Можливо у цьому була виною прив’язаність моєї душі до природи та змін у ній, чи просто похмурість цього місця впливала на мене. Проте це була наша фамільна земля, тісно пов’язана з життям мого роду. Тож її доля - це доля мене і моїх братів.
Холодний і пронизуючий вітер, вивів мене з мого понурого мандрування куточками своєї свідомості. Я згадав про те, що саме сьогодні хотів розпочати будівництво свого маленького будиночка, де б я міг пережити зиму у теплі та безпеці…Я, напевне єдиний з нині існуючих нащадків свого роду, вірив у існування Вовка. І цими похмурими осінніми ночами, коли мої брати тихенько посопували п’ятаками, а я страждав інсомнією, мені на думку часто приходили розповіді, що я читав у старій родовій бібліотеці, де не раз згадувався Вовк, та ті нещастя, що він приносив.
Мої брати не розділяли моєї довіри до родових переказів та не боялись холодів, здавалося, що на них ніколи не впливала ця гнітюча атмосфера. Тож я сам розпочав будівництво, по цеглині збираючи свій прихисток від Вовка та намагаючись відволіктись від похмурих думок, що роїлись у моїй голові. З кожним днем я все більше переймався своїми братами…Вони і чути не хотіли про хатину і казали, що побудують собі її пізніше, коли для цього буде причина.
Ось вже калюжі вкрило тонкою кригою, а мою душу заполонили напади безпричинного панічного страху. Я, Наф-Наф, зрозумів, що загину від цього безумства, я боюся майбутніх подій,а точніше їх наслідків. У ту страшну ніч, коли віття куща калини, вистукували дивний і моторошний ритм по моєму віконцю, я був у полоні своєї інсомніі і лежав у своєму ліжку, дивлячись на повний місяць, що своїм тьмяним промінням освітлював кімнату. Темряву ночі пронизав поросячий вереск, що лунав десь з-за дерев. Я швидко підвівся з ліжка і чимдуж побіг до вхідних дверей дому. Відкривши їх навстіж, я впустив холодний вітер, який разом з ароматом лісу доніс до мене стук копит, що наближався до мого будиночка. Це були Ніф-Ніф та Нуф-Нуф, за якими у футах 6-7 гнався Вовк, чия фігура здавалась примарною у світлі місяця. Я впустив своїх братів до дому та швидко закрив двері на усі засови. Вони розповіли мені про напад Вовка на їх домівки, тепер брати дивились на мене так, неначе це я напустив на них потвору, ніби це я, своєю фобією і пересторогами, викликав його появу. На ранок ними було прийнято рішення покинути наші родинні землі і оселитись десь де тепліше і є з ким поспілкуватись. Я ж залишився у своєму будинку, надто багато своїх душевних сил я вклав у його будівництво, надто тісно я став зв’язаний з цим місцем. І навіть зараз, у шумі дерев за вікном я чую завивання Вовка, я знаю, що він чекає на мене, він хоче знищити останнього з представників роду Поросят, що залишився вірним землі предків.